Це ж саме і я придумав. Тільки... хм!
На лице йому набігла весняна хмарка.
– Треба купити сосисок, – заклопотано й серйозно сказав поет. – Якнайбільше.
– Сосисок? Навіщо? Чому саме сосисок?
– Так, – повчаюче відповів Крамаренко. – Щоб їсти. Багато сосисок треба.
– О, люди! – вистогнав Дубинський. – Не люди, а звірі. Формений культ шлунка. А душа людська, про яку...
♦
... Ухвалили їхати до найближчої пароплавної пристані велосипедами, потім пароплавом проти води до Києва, а звідти додому – залізницею.
– Речей треба брати якнайменше, – тоном досвідченого мандрівця радив Крамаренко. – Я тут ось у "Червоних квітах"[5] вичитав. Тут є список: барометр, термометр, хустка до носа, рушниця, касторка, шпильки, нічні пантофлі, електрична лампа, антена. Ну, далі пішли дрібниці: намет, хідді[6], еліксир для волосся, полиця для книжок...
Рухляк доклав великих зусиль, щоб умовити його не брати з собою цих речей, без яких самовідданому мандрівцеві все ж таки можна було обійтись у дорозі.
IV
Але барометром Крамаренко не поступився.
В дорозі він почепив його на мотузці через плече, і коли друзі обережно натякали, що від інструмента нікому нема жодної користи, лютував, як гірський ураган, доводив, що його товариші – варвари, що гальмують переможний хід культури, і кричав, що хтось хоче його обдурити.
Крамаренка ніхто й не думав обдурювати, але барометр піддурював мандрівників раз у раз: коли на його загадковому обличчі весело реготало сонце, приятелі похмуро місили ногами подорожню грязюку, проклинаючи "цей паршивий дощ"", тягли за собою неймовірно важкі велосипеди, бо до коліс прилипло по два пуди розмоклої глини.
– Нічого, – підбадьорював Крамаренко товаришів. – Це дурниці. Я певен, що незабаром прогляне сонечко. Повірте ви вже мені, старому, досвідченому мандрівцеві.
І коли другого дня, пошматувавши важку тканину хмар, весело посміхалось сонце, проклятий інструмент кректав, рипів і зловісно пророкував хуртовину.
– От бачите, – радів Крамаренко, потай переводячи стрілку барометра на "ясно". – Я ж вам казав, що буде сонечко. Гальмуй. Їсти хочу.
– Знову жерти, – хлипав Дубинський, що встиг уже з'їсти шість бутербродів. – Не люди, а свині якісь.
– Буря з дощем, – рипів барометр.
Жодна брехня не минає безкарно: барометр, кінець кінцем, загинув.
Скажено мчали з гори. Крамаренко побачив у долині небезпечний заворот і, не затримуючи ходу, обернувся назад – попередити друзів про небезпеку. В ту ж мить він загубив педаль, шкереберть гепнувся додолу, дав сторчака, злетів у рівчак, переламав кермо і безнадійно потрощив барометр.
Керма було жаль, але загибель барометра викликала таке захоплення в Рухляка, що навіть Дубинський, який до всього ставився з філософською байдужістю, почав потирати руки і в'їдливо захихикав.
Після цього він знову вдягнув кам'яну машкару[7] і байдуже дивився вдалечінь, мурмочучи раз у раз прокльони на адресу жуйних тварин.
Крамаренко лаявся, мов чотири візники, що посварилися за єдиного пасажира; бив себе в груди величезним волохатим кулаком і присягався, що тепер для нього весь літній відпочинок після напруженої зимової роботи пропав безповоротно.
Ніхто йому, проте, не вірив.
V
Приїхали до пароплава радісного рожевого ранку.
Весело посміхалося дбайливо виголене молоде сонце, вигравало золотими монетами під веслами численних білих човнів.
Свіжий, бадьорий вітрець випинав молоді пружні груди.
Люди стрибали скрізь, наче виконували якийсь вакхічний танок, купували квитки, тягли речі, розвантажували, одчайдушно розмахували руками й ногами, гукали, свистіли, реготали, хапалися за голови, загрожували, прощалися і лаялися так, що Рухляк сказав, що це нагадує йому літературний диспут.
За пів години Рухляк з Крамаренком уже стояли на борту пароплава і, спершись на поруччя, безтурботно пхакали цигарками.
Дубинський тим часом сидів унизу, в буфеті, та ображався, що до чаю дають такі маленькі бутерброди.
– Подивись-но, – сказав Рухляк, смикаючи Крамаренка за рукав. – Яка гарна жінка.
– Де? – зацікавився Крамаренко.
– Ондечки. Біля тієї коняки.
Синьоока, дуже гарна блондинка стояла біля візника і, чарівно посміхаючись, розмовляла з літньою людиною в окулярах, дуже подібною до лікаря.
– Чорт забери! – зітхнув Крамаренко. – Коли б не моя проклята соромливість, не знаю ще, яку насолоду послала б мені доля. От Дубинський – то зовсім інша річ. Треба було б сказати йому.
За спинами приятелів нерухомо стала безнадійна постать Дубинського й похмуро виголосила:
– Був зараз у буфеті. Жеруть люди, смокчуть чай, огидно плямкають. Нема того, щоб милуватися сонцем, річкою, природою. Формений культ шлунка.
– Дубинський, – лукаво посміхнувся Рухляк, – хочеш бачити найпрекраснішу жінку з усіх, яких доводилося тобі зустрічати за все твоє бурхливе життя?
– Де-де? – затанцював Дубинський, хапаючи Рухляка за плечі й зазираючи йому в очі.
– Очі сяють, мов ті прожектори, – задекламував Рухляк. – Брови – зломи блискавиць. Посміхається....
– Рухляк! – закрутився Дубинський. – Де? Ну, покажи ж, свиня!
– Вуста червоні, як кров, – байдуже продовжував Рухляк, безтурботно дивлячись на гладку, огрядну перекупку. – Пиріжок їсть...
– Рухляк, не строй дурня! Де вона? Ну покажи, любчику!
– Пиріжок їсть і плямкає. Огидно, але не дуже. Формений культ шлунка. Нема того, щоб природою милуватися...
– Йолоп!
Рухлякові стало жаль Дубинського.
– Дубино, дивись на мій палець.
І він добродушно повернув указівний палець у той бік, де стояла прегарна жінка.
– А-ах! – присів Дубинський.
І колишній Дубинський зник назавжди.
Народився новий Дубинський.
І відзначив він своє народження так: збіг з пароплава, задиркувато запалив цигарку й почав театрально прогулюватись навколо прекрасної жінки, гордо відсунувши кепі набакир і виспівуючи якогось вибагливого мотивчика.
– Залицяється Дубинський, – хихикнув Рухляк. – На півня похожий. І дасть же бог людині...
VI
Оглушливий гудок пароплава, стурбована команда капітана – і матроси налагодилися знімати сходи.
Гарна жінка заметушилась, загубила брошку і почала прощатись з літнім громадянином. Вони кілька разів палко поцілувалися (Дубинський в цей час обурено танцював за їхніми спинами), а в літнього громадянина навіть блиснули на очах сльози.
– Так ти ж пиши, моє сонечко, – сказав він зворушливо. – Телеграфуй, вітай.
– Я на тебе чекатиму, Котику, – привітно посміхнулася жінка. – Ну, до побачення. Пора.
Не встигла вона відвернутися, як похоронне обличчя літнього громадянина раптом засяяло широчезною посмішкою щастя й радости. Він безтурботно висмикнув з кишені носову хустку й почав безжурно обмахувати нею сміхотливе обличчя.
"Ач, старий чортяка, – подумав Дубинський. – Мабуть, мріє про той час, коли знову побачить її".
Дама обернулась.
Обличчя дідкове раптом потемніло, захмарилось, і дві непрохані сльози набігли йому на очі. Він зараз же одвернувся, єхидно підморгнув сам до себе, підбіг до дами, клюнув її в руку і потім довго сякався.
Заклекотіло, засвистіло, зашипіло внизу біля корми. Повільно попливла убік пристань – і пароплав, весело відмахуючись колесами, бадьоро побіг проти води. Малесенька постать дідкова довго помахувала білою хустинкою.
– Слухайте, хлопці! – гукнув захоплено Дубинський, підмітаючи до друзів. – Я, здається, закохався!
Потім з гримасою нелюдського жаху, вилупивши очі, зазираючи в обличчя друзів, зловісно зашепотів, наче виказував якусь жахливу таємницю:
– Чоловіка кохає... Цілувались. До такої спробуй тільки підійти... А я – нічого. Штовхнув, попрохав пробачення – вона посміхається. Хоч би оком моргнула.
– Тобі й книги в руки, – відповів Крамаренко.
Дубинського не можна було впізнати. Встиг злітати кудись до машинового відділу, почистити там черевики; гарненько зачесався і цілий ранок наспівував веселих пісеньок, намагаючись ходити так, щоб не було видно лати на ризикованому місці.
Та дарма.
Жінка здавалася неприступною.
Удвох з якимсь хлопчаком вона сиділа на лаві, неуважно вдивляючись в зелені береги. Хлопчисько з насолодою уминав цукерки, а вона ніжно гладила його по голові.
У Дубинського склався, очевидячки, якийсь одчайдушний план. Він одірвавсь од поручнів і рішучим, твердим кроком попрямував до дами. Але на півдорозі раптом зупинився й почав зав'язувати мотузок свого черевика.
Потім випростався, почухав потилицю і, махнувши рукою, пішов просто в левову пащу.
– Хлопчик... – сказав він, показуючи на ласуна.
Той задоволено заіржав.
– Синочок ваш... Симпатичний. Напевне, перший учень в усій групі.
Жінка знизала плечима і, посміхнувшись, одвернулась.
Дубинський постояв пів хвилини, похнюпивсь і безнадійно відійшов.
– Не можна... – хрипко сказав він приятелям. – Неприступна. Чоловіка кохає. Ах, свинство!
Став він відтоді сумно-мрійний, похмуро зводив очі до неба, зітхав і, розчаровано балакаючи сам до себе, розводив руками з виглядом розгубленим і загадковим.
Поліз униз, до буфету, і там методично й уперто жував бутерброди.
VII
По обіді Рухляк з Крамаренком прийшли до спільної каюти і здивовано помітили, що біля дами упадав надзвичайно гладкий чолов'яга явно непманського вигляду.
– Я теж люблю розважатися, – мрійно крякав він. – До жаху люблю. І щоб на столі, знаєте, хризантеми, демісек[8], старий херес "Азвин Азертиджарет""[9]. Хо-хо-хо!.. До чортиків люблю!
Хлопчисько, єдиний німий свідок цієї сцени, тупо жував яблуко.
– Лимонадцю б випити на палубі, – запропонував гладкий чолов'яга. – А ти, Колю, піди купи собі той... як його?.. Ну, чого-небудь там... шоколаду, чи що, Ось маєш карбованець.
– Мр-р-сі.
Приятелі шмигнули в якийсь коридорчик, пропустили їх наверх і довго сумно похитували головами.
– Осоромився наш Дубинський.
– А справді. Дивись, якийсь уламок знищеної безповоротно буржуазії зумів її причарувати.
– Ех, Дубинський, Дубинський! Ти знаєш, Васю, я навіть ревную. Гірко мені за товариша. А тобі?
– Єсть трохи, – відгукнувся Рухляк. – Ходім нагору, подивимось.
Товстун закохано дивився на незнайому жінку і повчав:
– Така ви ще молода, вам не можна журитися.