– Вилізай-но з своєї халабуди. Ну, мерщій!
– Я – професор Віл'ям Вокс, – зарипіло в хатинці, – і з мене…
– … пишається ввесь цивілізований світ, – зично закінчили дикуни. – Знаємо. Нам від цього радости мало. Вилазь, кажуть тобі.
– Чого вам треба, дикуни?
– Там згодом тобі скажуть. Може, пустимо на волю, а може, й утопимо.
– Це насильство. Поліціє!
– Поліція не почує, – посміхнулась юрба. – Поліція відсиджується в лісі. Її тепер звідти калачем не виманиш.
– Живий не здамся! – крикнув Вокс і законопатив щілинку обривком колишнього сюртука.
– Ах, так? – обурився ватаг. – Гаразд. В такому разі ми матимемо сьогодні на обід смажену свинятину.
Ватажок махнув рукою, і веселі дикуни натаскали до стін хатинки цілу купу сухого листя й хмизу.
– Запалюй!
Брязнуло кресало. Бліде й жовте на сонці, прозоре полум'я лизонуло сухе листя і, жбурнувши д'гори чорне шмаття диму, затріскотіло в вітах.
Згодом воно перестрибнуло на стінки хатини – і зараз же верескливо розчинилось вікно, і звідти сполоханим птахом вилетів вельмиповажний професор. Квапливо озирнувшись, він наввистрибки чкурнув до лісу, виблискуючи п'ятами так, що боляче було дивитись.
За хвилину весела ватага піймала задиркуватого професора, підхопила його на руки і, частуючи вченого легенькими стусанами й потиличниками, потягла його до моря.
– Куди ви, хлопці? – з цікавістю питали стрічні.
– Професора топити несемо, – діловито відповідали з юрби.
На березі, коли все вже було готово, ватажок раптом почухав потилицю, скривився, махнув рукою й заговорив:
– Слухайте, земляки. Мені зараз спала на думку така річ... Ми всі тепер знову вільні. Нема в нас ні культури, ні поліції, ні всяких там штук. Так навіщо ж нам засмучувати радість цього дня вбивством? Посадімо чужоземця в його вітрильний човен, і хай собі забирається під три чорти. Правильно я кажу?
– Правильно! – загули дикунські лави. – Тягни сюди човен.
Верескливого професора посадили в човен, жбурнули йому кокосів, рижу, дали солодкої води й наказали:
– Відчалюй.
– Вельмишановні дикуни, – почав благати вчений. – Я – професор Віл'ям Вокс, кра...
– ...са і гордість світу? Знаємо! – крикнули дикуни. – Геть з очей, поки не дістав по потилиці.
– Але ж це безумство.
– Забирайся, поки тобі не влетіло по шиї, – попередили дикуни. – Іди-іди... Ач!
В цю мить трапилось щось незвичайне: в човен стрибонув колишній шеф поліції, Понеділок на ім'я, й закричав
– Прощайте, хлопці! Я не зраджу свого доброго професора.
Віл'ям Вокс поцілував Понеділка, підніс вітрило вгору і, коли човен рвонувся вперед, показав дикунам кулака.
Дикуни зареготали, обтерли спітнілі лоби й з полегшенням зітхнули як люди, що скинули з плечей стопудовий тягар.
Довго стежили вони радісними очима за професоровим човном, що поволі зменшувався, доки не злився з далеким синім обрієм.
Потім дружно заіржали й помчали руйнувати шинки, в'язницю, поліцію, церкви й добивати найбільш упертих поліцаїв.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ. ДРУГИЙ ТРІУМФ ВІЛ'ЯМА ВОКСА
Доки чорношкірі повним келихом пили вільне дикунське життя, професор Віл'ям Вокс із Понеділком комфортабельно плив до берегів своєї країни на велетенському океанському пароплаві, що підібрав ученого та його вірного слугу в той час, коли вони знемагали від голоду й спраги на своєму потрощеному бурями суденці.
Дізнавшись про героїчні пригоди вченого, капітан наказав уквітчати каюту світового генія національними прапорами, а м'яке крісло Віл'яма Вокса в кают-компанії потопало в живих трояндах. Не кажучи вже про самого Вокса, навіть вірний Понеділок діставав від чужоземних графинь понад п'ятдесят цидулок на добу.
День повернення професора на батьківщину було офіційно оповіщено за день національного свята.
Припинили роботу всі заклади й установи.
Зустрічати пароплав зібралися мільйонні юрби народу.
Від захопленого ревіння блискучої оциліндреної юрби вилетіли шибки в найближчих небосягах.
Був вітряний день, і з голови містера Вокса злетів капелюх. Ця, по-суті, незначна пригода спричинилася до покалічення восьми чоловіка і вбивства хлопчиська-газетяра, – кожний-бо, не жаліючи життя, боровся за високу честь – вручити професорові високоповажний капелюх.
Двом кінооператорам потрощили ноги, а репортерові найбільшої щоденної газети вивернули щелепи.
Найліпша автомобільна фірма тут-таки, на очах мільйонних юрб, подарувала містеру Воксу єдиний в світі автомобіль-блискавку.
Коли мотор рушив, юрба рвонулась навздогін, вітаючи оглушливими зойками людину, що з неї пишалася нація. Чепурні леді зривали з себе манто вартістю не менш 20 000 доларів і застилали ними шлях професорового авта. А одна дама, колишня російська князівна, нині власниця будинку побачень, своєю власною персоною кинулась під колеса машини, крикнувши, що вона не дозволить, щоби мотор цієї геніальної людини торкався своїми шинами брудного бруку.
Якомусь сенаторові пощастило виключити автомобільний мотор, і юрба власноручно мчала вулицями автомобіль Вокса з хуткістю не менше сімдесяти п'яти кілометрів на годину.
За дві години сорок дві хвилини всі кінотеатри тріщали від галасливих гудючих юрб, демонструвався видатний бойовик, шедевр світової кінематографії.
Лікарів, спеціалістів на горлові хвороби, геть шматували зграї захриплих від крику газетярів.
– Прибув безвісти загиблий учений, славнозвісний професор...
– Хто?
– Містер...
– ?
– Віл'ям…
– ?
Вибухом:
– Вввокс!!!
Газетна вакханалія тривала, проте, тільки до четвертої години дванадцяти хвилини дня, коли на знак протесту проти хижацько-імперіалістичної політики уряду застрайкували друкарі. До друкарів приєднались кінематографісти, і кінотеатри почали обслуговувати члени "Національного Об'єднання Штрейкбрехерів".
О сьомій годині тридцять чотири хвилини вечора на хмарах спалахнули велетенські кіноплакати:
"НОВА АТЛАНТИДА"
Стій! Чекай! Увага!
СМЕРТЬ
таємницям.
Професор Віл'ям Вокс узяв ванну
і сьогодні
о 7 год. 59 хв. вечора
виступає
В ВЕЛИКОМУ РЕСПУБЛІКАНСЬКОМУ ТЕАТРІ
з доповіддю:
НОВА АТЛАНТИДА – ОСТРІВ ЦИПАНҐО.
Ціни від 600 доларів.
З пошаною
Східний видовищний трест.
Уповноважений Джон Болван.
З сьомої години сорока хвилин вечора квитки продавалися перекупцями по 15 000 доларів, а трохи згодом головний механік театру одержав від директора Компанії Південних Діамантових Копалень 23 000 доларів за право постояти під час доповіди в електробудці.
Віл'яма Вокса винесли на сцену: пан Президент Академії Наук; його товариш Невідмінний Секретар Академії і спеціально командирований урядовий агент.
Дванадцять дам найвищого кола на власних атласових ручках доставили до театру містера Понеділка, що встиг уже скуштувати солодких плодів цивілізації.
Але саме в ту мить, коли професор у супроводі сановників і членів Академії прямував до бенкетної зали, трапилась несподівана пригода: юрба шляхетних дам і дівчат перегородила шлях містеру Понеділкові, блискавично вхопила його в обійми й потягла до найближчого шантану. Понеділок спочатку скажено пручався, опинався, але згодом у запашних пружних обіймах зрозумів, що тільки дурень може вважати такі пригоди за прикрість.
В окремому кабінеті почесні дами пильно й уважно досліджували біцепси й старанно вивчали зуби чорношкірого героя. Юні леді мало не падали непритомні під пекучими поглядами дикуна. Понеділок поводився зі зворушливою наївністю: він добродушно ляпав долонями по дамських і дівочих спинах, грайливо щипав декольтовані частини прекрасних біломармурових тіл і ввесь час намагався спробувати їх на смак.
Це викликало нову бурю захоплення.
ВЕРХІВ'Я СЛАВИ
Містер Віл'ям Вокс став національним героєм.
Важко було в цілій країні відшукати таке місце, де не було б портрета містера Вокса. Його можна було бачити в газетах, у журналах, на сірникових і цигаркових коробках, на медальйонах – на грудях молоденьких дівчат, у вітринах, на тротуарах, у кіно, на хмарах, на підошвах модних черевиків, над ліжком молодого подружжя, на вмивальниках, по актових залах усіх установ, шкіл, бюр.
Коли містер Вокс у крамниці або ресторані виймав гаманець, щоб заплатити, – хазяїн незмінно вважав це невинне бажання за особисту образу.
– Даруйте, професоре... Такі люди не повинні платити. Прошу вас не ображати нашу фірму й мене, стару людину, і дозвольте на ознаку особливої вашої до нас прихильности надіслати вам додому яко подарунок тридцять тисяч найкращих гаван...
Ім'ям Віл'яма Вокса назвали половину всіх вулиць столиці, і приїжджі раз-у-раз зазнавали серйозних неприємностей, бо на кожному кроці натикались на вулицю Віл'яма Вокса.
– Скажіть, де тут Національний Банк?
– Метрополітеном по вулиці Вокса, 4, потім ліворуч, на розі вулиці Вокса, 22, пройти три квартали, і праворуч, на розі улиці Вокса, 12 і вулиці Вокса, 51 побачите колишній Національний Банк, нині – Банк імени Віл'яма Вокса.
Всі газети, навіть офіціози, щоденно друкували на другій сторінці:
Бюлетень
проф. Віл'яма Вокса.
Температура 36,7.
Снідав добре.
Легкий нежить.
Пише 32 сторінку
підкорення о. Ципанґо.
Найталановитіші письменники стояли перед загрозою голодовки, бо видавництва нічого не хотіли друкувати, крім творів Вокса. Красне письменство занепало, бо видавці примушували літераторів писати виключно про Вокса або про те, що торкалося Вокса, інакше всі двері для них були закриті.
Один молодий поет насмілився в своїх віршах критично поставитись до заслуг професора. Другого дня книзі юного літератора об'явили бойкот, а нещасний видавець укоротив собі віку. Професорова покоївка зібрала собі чималий капіталець, продаючи видавцям обривки промокального паперу з Воксового прес-пап'є. За допомогою люстерок спеціальні люди розшифровували кривулі й закарлючки на папері.
"Квінтесенція цивілізації в пілюлях від мігрені".
"Їсти треба для того, щоб пити, пити треба для того, щоб їсти".
Ці афоризми видавалися окремими книжками мільйонними тиражами, в дорогих оправах з ослячої шкіри.