З шиї уже вилилась на сніг кров червоною зіркою.
Ян стояв коло нього, дивно байдужий і сонний. Його знов починало морозити. Невже це він, недосвідчений і нерозумний хлопчик, убив вепра, якого вчора дорослі мисливці з собаками так і не зуміли вполювати? Невже це він, Ян, убив його?
Ні, він не вбив його. Тіло вепрове здригнулося, він, хитаючися, звівся на ноги і кинувся до Яна. Ян побіг, побіг чомусь до своєї засідки. Вепер гнався за ним, у Яна враз де й ділася пропасниця: він біг беззвучно і швидко, як бігав колись у клубі, гравши в два табори.
Він уже проскочив свою засідку і інстинктивно біг назад, туди, де були свої. Коло засідки вепер майже був наздоганяв його, але тепер Ян біг угору, і вепер відставав – він був поранений.
Попід снігом шелестів пісок під Яновими ногами, йому теж не легко було вибратися бігом на кучугуру, але ззаду вепер сопів і харчав, як паровоз, рана в шиї заважала йому бігти, він хапав повітря, він мусив упасти. Ян цього не міг розуміти, за ним гналася смерть.
Він вибіг на шпиль, на мить йому здалося, що обіч у снігу манячить ще якась чорна тінь. Ззаду харчав вепер, і Ян став збігати з гори. Та недаремно його всю ніч трусила пропасниця, ноги вимахували, правда, легко як у сні, але ступали на пісок, немов падали непевно й несподівано – він уже кілька разів мало не впав, поточившися наперед.
Раптом він перечепився, і враз щось холодне ляснуло його по лиці. Це був сніг; він упав і не міг звестися. Ззаду зовсім близько розтявся постріл. Ян лежав, повернувши голову. Вепер уже не харчав і якось чудно біг боком у снігу, мотаючи ногами в повітрі, біг на однім місці, як у сні. Розвіявся сивий димок від пострілу, з диму вийшов чоловік і пішов до Яна.
Це був Гамід. Усю ніч він блукав кучугурами, шукаючи Яна, і знайшов його допіру, почувши вдосвіта Янів постріл. З шпиля він саме встиг побачити, що вепер переслідує Яна. Він зрозумів, що настав час помститися на старому вепрові за те, що той обдурив його вчора. Він знав, що тепер його рука не схибить. Його куля влучила вепрові просто під ліву передню кульшу* в серце. Він підійшов до Яна, гладив його забинтованою рукою по голові, похлопував по спині, сміявся, обтрусив з нього сніг, розминав йому руки та плечі.
У хаті Яна ще раз розтерли всього, напоїли чаєм і він проспав мертвим сном аж до ранку.
Другого дня рипуча двоколісна гарба, надсаджуючись і потріскуючи, тягла вісімнадцятипудового вепра на станцію. Ян і Абас ішли поруч, у Яна вже не було рушниці, він сам догадався подарувати її Гамідові, щоб тому не калічила руку відбоєм його стара берданка.
– Бачиш, – сказав Абас, – старий вепер загинув, бо він думав, що сам-один може вибороти свою путь у житті і зневажав інтереси й закони свого стада. Тепер ти подивися, як він збудований, цей дикий звір. Ти бачиш яка величезна в нього голова, яка шия, який горб спереду на спині. Вся сила у нього – спереду. До оцієї голови, що пристосована копатися в землі, вириваючи коріння, ніби прироблено все тіло. Весь вепер – це копальна морда, от як лев – це паща, яка стрибає, або от бізон – це голова, яка б'є рогами. У свійських тварин цього нема, людина годує їх, і от у свійської свині зад товщий від переду.
На станції, коли Ян з Абасом для проби силкувалися стягти вепра з гарби, до них підійшли хлопець і дівчина одного з Яном віку. Вони поскидали з пліч рукзаки і взялися допомагати,
– Можеш привітати, – сказав Абас, – це Георго і Гюле, бакінські піонери. Вони виїхали зустрічати тебе, як гостя.
До вепра тепер узявся Гамід і одразу зсунув тушу з гарби. Могутній звір боком ліг на снігу. Тепер Ян міг спокійно, негарячливими очима роздивитися вепра. Вся сила і вся вага сконцентровані були в нього в передній частині. Він дуже мало скидався на м'яку, круглу розпливчасту свійську свиню: тіло в нього було довге й сухе, ноги довгі, копита великі, спереду він виростав, як сугорб, колосальна голова горбом переходила у високу спину, порослу довгою і шорсткою щіткою. Бруднобілі ікла, кожне із столовий ніж завдовжки, стирчали з величезної пащі.
Дивлячись на вепра, Ян подумав, що коли б це вісімнадцятипудове тіло ступнуло по ребрах, то з людини зостався б тільки мокрий плювок. М'яка земля вдавилась, розквасивши сніг, під його вагою.
На короткій, могучій, як у вола, шиї і під передньою кульшею зяяли дві чорні рани.
– Подивись, Гюле, на цього хлопця, – сказав Абас, – це він убив вепра.
Тепер тільки Ян глянув Гюле в вічі – і опустив голову, він трохи зневажав дівчат, але йому здалося, що він зроду не бачив такої прекрасної, сильної, надзвичайної дівчини.
– Не може бути, щоб це він, – сказала Гюле. – Він боїться на мене дивитись!
Тоді Ян ще раз звів голову і ще раз подивився Гюле в очі. Вони були, як пара чорних вогнів, але звичайно ж Ян не боявся їх –страшно було б тільки збрехати перед цими проникливими очима.
– Ні, я не боюся, – сказав Ян, не опускаючи голови. – Я тобі скажу, Гюле, це не я убив вепра. Я тільки поранив його в шию і то сам не знаю як. Убив його партизан Гамід, – це справжній боєць і мисливець. Я ж ще малий, але, знаєш, я гадаю, що з мене теж буде колись боєць.
– Ну, що скажеш, Гюле, про Яна? – спитав Абас. Але тепер прийшла черга Гюле опустити очі. Їй подобався цей хлопець, що не боявся сказати правду.
На станції продзвонили вихід поїзда. Ян, Георго і Гюле взялися за руки і побігли на перон.
[1] Пояснення до слів, позначених у тексті зірочками (*) – у розділі "Примітки",
[2] Урус – слов'янин, руський. (Примітка автора).
Примітки
Український письменник Майк Йогансен написав, крім іншого, низку оповідань для юних читачів про тварин. Найбільшим з них за обсягом є "Старий вепер". Твір був надрукований в Одесі окремою книжкою у 1936 році. З тих пір і до цього часу не перевидавався. Тут "Старого вепра" представлено саме за тим виданням 1936 року. Майк Йогансен був завзятим мандрівником та мисливцем. "Старого вепра" він написав, базуючись на власному досвіді подорожі до Азербайджану.
Примітки додані упорядником даної інтернетної публікації 2020 року.
Коновка – цебро, відро. Тут напевно мається на увазі невеликий похідний казанок.
Бинда – стрічка. Тут мається на увазі бинт.
Девічі (Дівічі) – в минулому селище, а тепер (з 1961 року) місто в Азербайджані, з 2010 року носить назву Шабран. Недалеко від нього лежить лиман на Каспійському морі.
Лепеха – трав'яниста багаторічна рослина з довгими мечоподібними листками й гострим запахом; аїр.
Близна – рана, шрам.
Леп – земляний віск, озокерит.
Мочар – багно, драговина.
Чистинка – чисте, без заростів місце; галявина.
Кульша – частина ноги між тулубом і коліном, стегно.