Змушена була схватити хлопця під руку й міцно тримати, мимоволі притулилася до нього всім тілом. В Андрія від щастя серце забилося – так би йшов, хоч цілу вічність.
З цього часу вискакували разом то в кіно, то в парк, то в бібліотеку. Не змовляючись, Славіку про таке не казали. Таїлися, самі не знаючи чому.
Андрій виявився гарним оповідачем. Міг годинами розповідати, здається, про все на світі. Те, що закладалося роками до його голови, тепер згодилося. Захоплюючі історії, ліричні вірші, цікаві спогади – лилися потоками на вдячну слухачку, якою виявилася Жанна. Таким романтизмом, такою тонкою музикою життя, її ще ніхто не окутував. З Андрієм вона ніби переживала щось придумане, тонке, ніжне, таке, яке встрічала хіба в книжках про фантазії середньовіччя, в яких дами слухають на балконах серенади кавалерів. Хлопець немовби брав Жанну в полон своїх думок, своїх слів, свого світу, свого чудового гумору, чогось приємно-невловимого… А вірші… вірші написані ним самим хотілося слухати й слухати:
Кроки твої я вловлю серед тисяч,
Подих твій чую крізь натовп строкатий.
Де мені сили набратись – зректися
Всього, що мішає тебе відчувати.
Погляд твій можу зловити крізь стіни,
Нервом найменшим його я сприймаю.
Лише тобою живу без зупину,
Лише тебе я безмірно бажаю.
Славік вирішив поговорити з Жанною, поставити всі крапки над "і". Зловив момент коли залишились у кімнаті вдвох. Лежачи на ліжку, схватився за око, ніби в нього щось попало. Довго жмурився, сичав, начебто від болю, а потім попросив дівчину глянути, що там. Жанка, не підозрюючи "підвоху", присіла коло хлопця й нахилилася близенько до його обличчя. Мить – і Славік обхватив руками її шию, міцно вп'явся в губи поцілунком. Дівчина від такої раптовості на хвильку наче втратила себе, не розуміючи ситуації, однак тільки на малу хвильку. Згодом зуміла вирватися і з усіх сил вліпила нахабному залицяльнику щемкого ляпаса.
Той теж такого не чекав – весь несподівано зачервонівся, майже перелякано закліпав очима, схопився руками за щоку і якось зіщулився, посунувся до стінки, мовби чекаючи нового нападу.
Від такої неочікуваної реакції недавнього нахаби розлючена Жанна зареготіла:
– Що, герой, не чекав?.. Думав пройде?.. Ех ти… а вдавав такого досвідченого… Виходить, не знаєш, як і до дівчини підійти?.. Все силою хочеш?.. Вважав, що ото саме так і можна починати?.. Чому очі ховаєш?.. Будеш мати науку, коли руки схочеш розпускати.
Жанка ще довго насміхалася над Славіком. Знічений його вигляд будив у неї приступ-бажання всіляко кпитися й дражнити невдаху.
Нарешті їй це надоїло, а Байда теж встиг потроху оговтатися.
Сіли за стіл, відчуваючи потребу поговорити. Почав Славік:
– Скажи-но, шо зовсім не подобаюсь?.. Здавалося, ти таку увагу мені вділяла: на озері спасла, опікувалась… Хіба не було тобі добре зі мною, коли з гірки разом літали?.. Я ж чув, як ти вжималася в мене, обіймала, дихала прямо в шию, у вуха коли падали… Так мені класно тоді було з тобою… Шо… ти такого... нє?..
– Та, ні! Чого ж?.. І мені подобалось… Тільки інакше, по-другому, не так, як ти сам собі напридумував. Просто добре – і все. Нічого більше. Сприймала, що ми друзяки. Та й опікувалась теж по дружбі, компанія ваша завжди подобалась. Що, вважаєш, по дружбі не можна?.. Не так треба?.. Якась окрема форма є для цього?
– Не знаю я… Може й так… Але мені здавалося…
– О!.. Славік… ключове слово: "зда-ва-ло-ся"! Здавалося… – кумекай вже нарешті. Тобто нічого такого – просто тобі так зда-ва-ло-ся… В'їхав?
– Чуть-чуть… Але скажи: шо зовсім-зовсім?..
– Що значить зовсім-зовсім?.. Ти мене чуєш?.. Я ж тобі чітко все сказала… чого тут додати… Дружба в нас з тобою… Друж-ба!.. Розумієш?.. Ти хороший хлопець, відкритий, порядний, вмієш заступитися за інших. Я ціню це, тому й підтримую з тобою стосунки, тому й заглядаю до вас за першої-ліпшої… Однак, то все не те…
– Здається догадався: не хочеш діла з калікою мати?
– Оп-па! Так не чесно, Славчик… Ти спекулюєш… При чому тут твоє каліцтво? Невже думаєш, таке мене могло б зупинити? Вже ж трохи знаєш яка я… Що таке кажеш?..
– А шо?.. Шо тоді в мені не так?.. Чим я тобі не підхожу?
– Знов за рибу гроші… Все так… але немає між нами іскри… чи то, як це назвати, сама не знаю… Ну, словом… немає такого, щоб ми стали парою.
– То в тебе немає…
Студентське веселе, гамірливе життя з'їдає час, мовби весняне сонце тонкий сніг. Дні лопочуть за днями, неначе малеча по калюжах. Ще недавно була зима, дивись – а вже й позеленіло, потягнулося дрібними пагонами-росточками до синього неба.
Здати весняно-літню сесію – і перший навчальний рік закінчиться. Хоч і покорпіти треба над стосами книжок, напружити добре голову й мозок, та це ж – ненадовго. Помитарився трохи, та – гуляй, Вася! До ще більших веселощів.
113-а іспити вчила втрьох, із Жанкою. На вулицю майже не виходили. Не хватало дня – захвачували ночі. Щоб спати не хотілося, ставили ноги в миску з водою. Жанна здебільшого читала, а хлопці слухали. Їм так краще заходило. Зубрили, писали заготовки для таємного використання: "шпори", "бомби". Часом схилялися разом над конспектом з якогось там римського права, і їхні голови стикалися в одне ціле – русяво-триголове.
Ніщо так не кріпить дружбу, як спільна праця, як спільне намагання дійти до цілі. Напевно, ніколи їхнє товаришування не було таким міцним, таким, здавалося б надійним.
Після останнього екзамену Андрій з Жанною вирвалися нарешті з кімнати на волю. Раніше сесія такого не давала.
Цілий день провели не роз'єднуючи рук. Все навколо було їхнім – вулиці, квіти, дерева, сонце, небо і Дніпро, навіть про їжу забували. Якби не потреба вернутись в гуртожиток до закриття – так би й гуляли, не згадавши про світ поза ними.
Славік пронудився без компанії до пізнього вечора. Ніяк не міг второпати, куди ділися дружбани-сусіди. Кілька разів навідувався у сусідню кімнату, проте там казали, що Жанна ще не приходила. Тривожитися став – якби нічого не трапилося. Ніч на дворі, а їх все нема й нема.
Вирішив вийти глянути, може зустріти треба, може Дрюня на своїй роботі забарився, може знає, куди Жанка поділася.
Попрямував до географічного корпусу, де дружок зазвичай мітлою махає. Однак ні шурхоту, ні людей. Темінь... Тиша... Хіба що запізнілий студент швидко проскочить, аби двері гуртожитку перед ним не зачинилися.
І раптом – знайомий сміх… Його ні з яким спутати не зміг би. Відрізнив би, якби й цілий гуртожиток сміявся.
Жанка!!!..
Вона стояла з кимось в обнімку біля тополі. Хтось заводив дівчину до явно незвичного сміху. Якогось такого, що йшов ніби з самої дівочої глибини, якогось такого радісного, що ніяк інакше ніж щасливим назвати було не можна.
"З ким це?" – гулькнуло в Славіковій голові. "Хто наважився?.. Хто посмів?.. Кого вибрала?"
В цей час пара вийшла зі сховку, і Байда побачив Андрія.
"Як?.. Як?.. Як?.. З цим очкариком?.. Як?.. Потайки від мене… Як?.. "
Славіку хотілося завити вовком, забитися в конвульсіях, впасти на землю, мов вдареним блискавкою. Всякого, всякого міг чекати, але щоб такого... Щоб Жанка була з Дрюнєю, не з ним, а з Дрюнєю – в голову не вкладалося, вірити не хотілося. Бачити таке було нестерпно, боляче, гірко.
Байда став неначе п'яний, не розумів куди йде, що робить, де знаходиться. Схаменувся тоді, коли дійшов аж до іподрому. Там простояв з годину в тіні мовчазної похмурої нічної споруди, яка наче стала тиснути йому на плечі, вдавлювати в землю. Нагадала пораненого на бігах коня. Іподромівська картина про цього, баченого колись, коня чомусь полізла до хлопця, немовби кадри з фільму.
Коли вернувся назад – не пам'ятав. Очнувся на лавчині, біля гуртожитку. Там і просидів до самого ранку.
Різні думки насідали, різне вертілося, не давало спокою.
Спочатку верхи насіла лють-злість і дика ревність. Хотілося піти й розтерзати недавнього дружка, забити до смерті, закатувати. На Жанку чогось так не йшло, тільки на Дрюню. Тільки його бачив винуватцем, зрадником, підступним ворогом, який вкрав найдорожче. Тільки того, за кого ще вчора міг би піти у вогонь і воду, того з ким цілий рік їв з одної миски, спав голова в голову.
Може й добре, що гуртожиток на ніч закривають. Може й добре, а то не знати, чого б накоїв, на що б спромігся.
Коли відступає нічний морок – з ним і лихі мислі. Виявилось: з сонцем прояснюється не тільки на землі, а й в голові. Обдумавши, проживши наболіле, напавше зненацька, Славік рішив піти іншим шляхом – не творити зла. Згадав скільки доброго, гарного приємного мав на протязі року з Андрієм і Жанною.
До себе не зайшов. Подався прямо до Червоного універу. Сьогодні там мала бути зустріч з двома героями-афганцями. Ще один такий учився, на історичному. Комітет комсомолу хотів провести агітаційний захід – перед начальством засвітитися і молодь виховати в партійному дусі.
В переповненій залі історик вийшов на трибуну першим. Кидався завченими словами про інтернаціональний обов'язок, про вірність комсомольським ідеалам. Впадав у малоймовірні чи то спогади, чи то видумки. Стріляв над головами слухачів з автомата, мінометів, схилявся від ворожих куль, старався так, наче саму війну покликав на допомогу. Зірвав бурю оплесків, і в славі сів на своє місце в президії.
Від Байди чекали ще більшого. Знали, що він на слівце і міткий, і гострий, може такого розказати – ніде не прочитаєш.
Однак такого…
Славік неначе з "катушок зірвався". Наговорив, викинув із себе, мовби на самогубство пішов. Примусив змовкнути-застигнути залу так, що ніхто й поворухнутися не смів:
"… Ніякого інтернаціоналізму там не було, ніякого втручання нашого там не потрібно, жили собі люди, хай би й жили, самі б у себе розібралися, не хотіли вони наших порядків, не могли змиритися з ними, в них зовсім інший уклад, інші звичаї, сильна віра, нічого нам було лізти, нести їм війну, вбивати цілими сім'ями, кишлаками, без розбору – малих, старих, немічних, тих, хто брав зброю, й хто не брав…".
Це таки дійсно було самогубство.
Байда йшов з трибуни, наче на страту. Вирок ішов за ним вслід. Розумів – древніх університетських колон, шумливих коридорів, аудиторій, просякнутого молодістю гуртожитку, омріяного студентського життя йому більше не бачити.