Пробуємо ділити, керуючись тим принципом, щоб павзи поміж рядками замінювали нестачу складів по змозі.
І рівна
Переливчаста
Мелодія смичка
Що зомліваючи ще тягне
Передостаннім
Голосом
благання.
Ціною перестановки слів "Передостаннім" і "голосом" можна осягнути хоч деякої ритмічности, але подивіться, як слова розставлено автором.
І рівна переливчаста мелодія смичка,
що зомліваючи ще тягне голосом
передостаннім
Благання etc.
і ви переконаєтесь, що вони нічим не відрізняються від простисінької прози за винятком останньої рими. Отже, автор (В. Поліщук) зловживав прозаїзмами — мало в якому віршеві його їх нема, і часто подибуємо їх там, де якраз тема вимагає якоїсь навіть одноманітної ритмічности. Цей самий автор іноді чудово використовує прозаїзм, але загалом прозаїзм став у нього "манерою", якої він позбутися не в силах:
І час новий прийшов
Хоч зваленим струхлілим стовбуром
нас трохи притиснуло
Проте революційний рух рециною
проніс
Думки загнившого намулу!
В. Поліщук
Другий прозаїчний рядок дає враження задержки ритму, а третя ритмічна навпаки раптово змальовує революційну повідь, що змиває цю задержку. По цьому досить про розмір, додамо ще, що вільний розмір вимагає від поета ще більшої уважности й технічної умілости і до того попереднього вивчення простих розмірів та їхньої малюючої і темпової сили, бо інакше загрожує авторові небезпека залишитись в прозі.
III. Милозвучність
Аби покінчити з зовнішніми, чисто технічними засобами віршування розглянемо ще питання милозвучности вірша і алітерації.
Милозвучність залежить найбільше від музикальної здібности автора, отже, спробуємо вказати головні гріхи проти милозвучности, полишаючи обов'язок ознайомитись докладно з досягненнями в цій галузі, для кожного читача зокрема. Українська мова не терпить збігу голосівок, отже, чуже слово "буржуазія" вона переробляє народними вустами в "буржувазію" або "буржуйазія" Значить, без особої потреби не уживатимем таких скупчень слів, де одно кінчається голосозвуком, а друге голосозвуком починається.
Так само без нагальної потреби стережімося того, аби стикалися кілька шелестозвуків, бо це спиняє вірша, отже, вчиняє в ритмові павзу — ясно по тому, що було сказано вище, — і така павза може бути потрібною, отже, власне річ у тому, щоб користатися таким скупченням шелестівок і притягати його на поміч, а не йти за випадковими комбінаціями — словом опанувати матеріялом, а не коритися йому.
Хоч звалениМ СТРухлілиМ СТовбуром
нас трохи притиснуло.
Підкреслені місця дають чотири й три шелестозвуки і таким чином чималу задержку, але вона (див. вище) якраз є бажаною: потрібною в цьому разі — тій же меті служить і розмір.
ПРоте РЕволюційний Рух РЕциною пРоніс.
Вірш ніде не спиняється, що якраз і є в ладу з тим образом який він дає.
В звязку з цим — подивіться — в кожнім слові цього вірша є звук "р", який теж яскраво звуками підкреслює образ бігунки; такий образ поета (наперекір міщанському жаху й інститутській соромливости). Такий прийом зветься алітерацією.
Алітерація є могутнім засобом для звукових ефектів. Відчуваючи характер окремих звуків, знаючи лагідність "л", бурхливість "р", сичання "с", дзюрчання "дз", бубон "б", закляклість "к", мелодійність "м", знаючи безмежну здатність звуків і їх комбінацій одбивати звуки життя, поет в силі утворити справжній звукопис. Питання звукопису вимагають багатьох теоретичних праць — є ціла низка російських поетів, що вони майже виключно дають звукопис у своїх творах, такі Хлєбников, Пєтніков, Асеєв, Чічерін і вивчення їх (яким ні в якім разі не можна гребувати) дає до рук могутню зброю, якої ці самі поети не зуміли вжити, бавлячись "мистецтвом для мистецтва".
З українських поетів найбільшим майстром звукопису є П. Тичина особливо в "Соняшних кларнетах", але й кожен, хто претендує на панування душами силою вірша, має з'ясувати собі значення окремих звуків і їх співжиття.
Швидкуйте ж розперезані товариші
БАБАхкайте БИЙте в БАБУхатий БУБон
РУБАЙте, РУБАЙте прокльонів гуджі
Ну-БО!
М. Хвильовий
Де останнє слово останнього рядка звучить як луна ударів в бубон, як стихаюча хвиля бурхливої стихії.
Дам деякі найзагальніші вказівки за нерозробленістю теми. "А" — звук радости й сили, найповнішій звук, "У" — навпаки найглухіший, "О" — типовий звук української мелодії з її величним сумом, "І" — квиління, "Е" — найбільш нейтральний голосозвук. (Ці приблизні вказівки не претендують ні в якім разі на непохибність і абсолютність — в якому контексті вони придбавають ріжних значінь — хочу вказати тільки на увагу, що її треба звертати на наголошений, головний звук слова і рядка). Наведу кілька прикладів:
Холодно...
Мерзнуть ноги
З СТРіхи Сипеться Сніг.
В. Сосюра
"З", "с", "х" малюють, як сипеться сніг.
Віють вітри, віють буйні
в, і, й (в звукові ю – йу) дають враження вітру, наголошені голосозвуки "і" та "у" надають рядкові характер сумного квиління.
Ой що бо то тай за ВОРон,
Що по МОРю КРАкає?
"р" малює кракання круку ("крук" — слово споріднене зі звуком вороння).
Такий народний вираз, як "шовкова трава", крім того, що ховає в собі певний образ, є одночасно звукописом шелесту трави (ш, в).
Обмежуюсь цими натяками. Звертаю при цій нагоді увагу читача на відомий йому, може, ще один засіб збільшення враження — це повторення слів, закінчень, звуків.
Вітер.
Птах, ріКА, зелена виКА
Ритми соняшнИКА
День біЖИТЬ дзвеНИТЬ сміється
ПерегулюЄТЬСЯ
Над жиТАМИ йде з МЕДАМИ
ХИЛить кеЛИХами
День біЖИТЬ дзвеНИТЬ сміється
ПерегулюЄТЬСЯ
П. Тичина
Для звукопису раптово набігаючих хвиль вітру. Дуже тонку алітерацію маємо в ХИЛить — кеЛИХами, де алітерують склади "хил" і "лих", що один з них, так би мовити, є вивернутою формою другого. (Ця форма алітерації дуже часта в А. Чічеріна). Зверніть увагу на ритм двох останніх рядків, що змальовує переливи вітру по житах.
Переходячи до головного елементу поезії, до того, що власне є її серцем і душею — до образу, зачепімо мимохідь питання структури вірша — його будівлі — плану.
Як мені до цього часу доводилось закидати аматорам поезії їхню невмілість, їхні банальні рими, їхні одноманітні розміри, так зараз навпаки визнаю, що в логичній послідовности вони майже всі без винятку ведуть перед сучасним поетам. І це коштує їм дуже багатьох зусиль, сили зайвих рядків, сили вимучених і все ж таки банальних рим — словом, це може найголовніша причина вбогого вигляду їх віршів. А втім — оскільки така логичність потрібна?
"Як-то?" — чую я самовпевнене здивування молодих поетів.
Так, — скажу я, — поетична правда — правда не логична, а переважно психологічна. Вірш — не наукова праця. Часи віршованої арифметики Магницького давно минули. Це, звичайно, не має значити, що гарному віршеві бракує щоденної логики обов'язково, ні — постильки щоденна логика не противиться психологічний правді, вона не противиться й ідеї поезії, але цілком ясно, що ці дві правди, хоч і ведуть обидві в Рим істини, але ріжними шляхами.
Враження, що справляє на читача влучний вірш, не є враженням логичної переконалости, лише психологічної урази. Не витрачатиму слів, аби доводити це твердження — за нього вся історія поезії від Есхіла до Шевченка. Сила поезії в силі почуття.
Отже, почуття раз у раз не вимагає ніякої логичної послідовности, тим самим і вірш може вражати читача, хоч би його головна зброя — образ був би з точки погляду міщанського "здорового" розуму безглуздим. До цього повернемось в главі про образ, зараз покажемо, що той же закон стосується й до структури віршу.
Пробіг зайчик
Дивиться —
Світанок:
Сидить грається
Ромашкам очі розтулює
А на сході небо пахне
Півні чорний плащ ночі
Вогняними нитками сточують
— Сонце —
Пробіг зайчик.
П. Тичина
Дочитавши до кінця, ви почуваєте, що "зайчик" — це перший соняшний промінь, і для вас стає ясним дивне речення.
Ромашкам очі розтулює.
Логика глибока і переконуюча, але ні в якім разі не та, що її можна найти в Челпанова або Джемса. І в певній мірі, де примінимо до кожної поезії. Практична порада величезної ваги, яку, одначе, дуже важко сформулювати переконуючо — не женіться за своїм планом, а віддавайтесь хвилі почуття, і вона проведе Вас у Рим істини. Уся штучність, уся фальш, уся поетична неправда багатьох молодих поетів на більшу половину спричинена їхнім бажанням дати закінчений твір, зі вступом і епілогом, поділений на строфи, порізаний на один рядковий розмір, оздоблений акуратно скверними, але неминучими в кінці кожного рядку римами. Це все речі чудові і необхідні, але не абсолютно, лише при нагоді і потребі.
IV. Образ
Переходячи до образу і порівняння, розгляньмо побіжно, які вони були в поезії минулого, бо тут сучасна поезія відійшла найдальше від своїх предків.
По-перше, поезія минулого була небагата образами й порівняннями: старий, як дуб, дівча, як тополя, зірки, як очі, очі, як зірки, проміння сонця — стріли etc. Аби дати поняття про старовизну цих образів, досить нагадати, що слово "зірка" одного походження зі словом "зір", що "стріла" в німецькій мові звучало "Strala", а це слово тепер значить "промінь". Ясно, що образне, художнє значіння таких виразів до того постерлося, що вони вже не справляють почуття малюнку — лише звичайнісінького службового слова, отже, вірш, таким чином буде тільки римованою, порізаною прозою. Зразок:
Мій рідний край РИДАВ ПІСНЯМИ,
А я їх слухав, та мовчав.
Блукав СПІВОЧИМИ ГАЯМИ,
Пісень веселих там шукав.
Ридання чулись тихомовні,
ТРЕМТІЛИ СЛЬОЗИ НА КВІТКАХ,
Гаї зелені, цвітом повні
Стояли, наче у ВІНКАХ.
І я ходив тими гаями,
В степу ЖУРЛИВОМУ блукав,
Мій рідний край РИДАВ ПІСНЯМИ
І я піснями заридав.
Віталій Самійленко
Ну що ж? "Дуже гарно" скаже мій читач: Навіть чудово! Тільки... тільки щось дуже знайомі вже ті вірші та образи, наче ми їх тисячі й тисячі разів чули.