Нехай там, на острові посеред лиману буде не тимурівська застава, а... хоча б орден лицарів милосердя. А оту рибальську хатину, яку нам дають шефи, називатимемо морським замком. Дамо ордену лицарів милосердя! — обвела вона всіх поглядом своїх сяйливих очей.
— Хіба не романтично?
— Знущаєшся, — тихо, лагідно, майже ніжно запитала Журавська, чомусь не повіривши щирості мого захвату.
— Назва якась... занадто екзотична, — пробурчав Льонька Запо— рожченко, широкоплечий хлопчина, який свого часу розчарував одразу кількох дівчат, заявивши, що збирається стати... докером. На той час у класі вже було п'ятеро майбутніх артистів, троє лікарів, два археологи, художниця і п'ятеро офіцерів, двоє з яких уже бачили себе льотчиками-космонавтами. Отож поява в капелі таких знаменитостей звичайнісінького портового вантажника могла викликати хіба що поблажливі посмішки. — Але, як би ви це не назвали, — продовжував Льонька, — все одно я допомагатиму, мене зацікавила сама суть. Кого оберемо командиром?
— Вадика, — одразу ж запропонувала я, вважаючи, що хлопець, який, безсумнівно, є найсильнішим і найсміливішим серед нас, ніяких особливих рекомендацій не потребує.
— Не Вадика, не Вадика, — негайно сполошився сам Вадик. — І взагалі, давайте по-чесному: кого б ви зараз не обрали командиром, насправді всіма і всім командуватиме Женька Гайдученко. То нам що, потрібні два командири?
Я, звичайно, обурилася, клятвено обіцяла не втручатися в дії командира, проте "Орден лицарів милосердя" стояв на своєму.
Тож тепер ви знаєте, з якого дива з'явився цей наш Орден лицарів милосердя. Але ще не знаєте, що магістерським замком нашого Ордена стала велика приземкувата будівля, що досить похмуро сіріла на каменистому узвишші, посеред острівця, який ледь-ледь не дотягував до берега, з'єднуючись із ним лише широкою, добряче підгни— лою кладкою. Це узвишшя немовби нависало над лиманом і, стоячи на ньому, легко можна було уявити собі, що ти на каравелі — якщо, звичайно, хатину вважати капітанською каютою, а розвішані біля неї старі рибальські сіті — вітрилами; або й справді оглядаєш морську далечінь, з вежі замку.
Одначе душа в мене більше лежала до каравели. Бо й справді, чому б лицарям Ордена не вирушити в пошуках нових земель і пригод на каравелі "Забуті острови", чи називайте її як хочете. І взагалі, не знаю, кому як, а мені особисто на Рибальському завжди цікаво. Усе літо тут вигріваються на сонці старі "ревматичні" човни, марить глибинами відставний якір і чорніють занедбані ятері. Усе літо над ним витає дух риби, смоли і ще чогось такого, що одразу ж навіває згадку про далекі мандри, острови скарбів та шхуни "джентльменів удачі".
А ще на цьому острівці завжди, навіть у найтихішу погоду, було вітряно. Бо вітри проривалися сюди якщо не з моря, то з верхів'я лиману, або й зі степу — сухі, обпалюючі, полинові. І досить піднятися на вершину пагорба, щоб одразу ж здалося, що вітер жене тебе разом з острівцем і всім, що є на ньому, до моря, або в обшири лиману Й уявляй себе там ким заманеться.
2
Лицарський екіпаж каравели чекав мене з такою нетерплячістю, ніби чекання його тривало довше, ніж самотність Робінзона Крузо. І найбільше чомусь непокоївся Ромко, якого всі ми звали просто Ромбиком. Він поводився так, нібито моє запізнення на десять хвилин пригасило весь його запал і зруйнувало дивовижні плани.
— Так нечесно! — обурювався він, сидячи на одній із чотирьох перевернутих догори дном старих розсохлих бочок, від яких іще тхнуло оселедцями. А слід сказати, що ми позносили до своєї "каравели" всього, що тільки могло надати їй вигляду морського кубрика, чи взагалі нагадати про "морське походження" цієї комірчини: два потрощених весла, потрісканий штурвал, стару забронзовілу корабельну ринду (дзвіночок такий), а під стелею ще й зависали два шматки сіті, які слугували тепер Льонці і Сашкові гамаками. — Ти десь там ходиш! А ми чекаємо! А час минає!..
Ромко завжди був нестримно говірким. Але сьогодні просто перевершив себе. На щастя, висловлювався він такими короткими і незрозумілими фразами, що ні в кого навіть не виникло бажання заперечувати йому.
— Я ж не просто так. Були справи, — заспокоюю Ромка, сідаючи за мініатюрний горбатенький столик біля віконця, зовсім не схожого на ілюмінатор. — Вадик і Сашко ще тільки збиралися "округлити" його фанерою. Але вже зараз вікно мало величезне достоїнство: з нього видно було вежі старовинної фортеці, якою ми всі дуже пишалися. Наше місто невеличке, проте фортеця така старовинна, що вчені, здається, так досі й не дійшли згоди, в якому саме віці і за якого князя чи правителя збудовано її цитадель. Відомо тільки, хто й коли наказав збудувати дві зовнішні лінії мурів. Та ще існує легенда, що ця фортеця — точнісінька копія, тільки зменшена, давно зруйнованої — стамбульської. Втім, залишимо фортецю історикам. Є справи важливіші.
— Справи? — враз насторожився Ромбик. — Які справи? Хитра. Все сама. Без нас.
— Ну що, — відкриваю раду лицарів ордена милосердя, — подивимося, що вже вдалося зробити? Лесю...
— Учора ми з Сашком обійшли всі двори. На нашому кутку двадцять шість ветеранів війни. Чотирьом з них таки справді не завадило б допомогти.
— Це якщо вони захотять мати нас за помічників, — уточнив Сашко, зсовуючись зі свого "сідала".
Хоча Сашко теж був досить кремезний, майже як і Вадик, проте в погляді, рухах, в усій вайлуватій постаті його завжди вимальовувалося щось сонно-лінькувате... Коли б я не намагалася заговорити з ним — чи то вранці, по дорозі до школи, чи на перерві, чи навіть після уроків — він завжди виглядає таким, ніби його, страшенно стомленого, щойно розбудили, не давши додивитись і половини першого сну. Хтозна, може, це навіть якийсь особливий, ще невідомий науці, стан людини. Якимось особливо млявим Сашко нібито й не був, і, зрештою, можна було домогтись від нього якогось діла. Проте, чим би він не займався, які б пристрасті не шаленіли навколо нього, дивився він на світ з-під своєї волохато-золотавої чуприни-папахи завжди з тим самим докором: "Ну, навіщо ви мене розбудили?"
— Ми ж ненав'язливо, — пояснила Леся. — Делікатно, щоб усе від душі. Ось, — подала мені папірець, — тут прізвища й адреси.
Трьох із них: колишнього залізничника Олександра Васильовича Кримчука, Дмитра Федоровича Лозинського, який донедавна працював матросом на портовому буксирі, і колишню фронтову медсестру Марію Захарівну Гончарук я хоч трішечки, а знала. АотКолаш... Прізвище я десь чула...
— Слухай, — кажу Лесі. — Колаш, це не той?..
— Та він, він, художник, — розвіяв мої сумніви Льонька. — Дивна він людина: скільки знаю його — малює фортецю. Тільки фортецю — і нічого більше.
— Можливо, тільки фортечні мури йому і вдаються, — несміливо мовить Леся. — Є художники, які все життя малюють тільки щось одне: ліси, морські краєвиди, міські квартали або вранішні гори.
Ми всі знали, що сама вона малює чудово. І вдається їй майже все. Перша її виставка в міському Палаці піонерів відбулася ще тоді, коли вона тільки-но перейшла до п'ятого класу. А нещодавно сім її акварелей наш учитель малювання відвіз до Києва, на республіканську виставку дитячого малюнка. Щоправда комісія виставки відібрала тільки дві. Інша — ну, хоч би я — на її місці вже давно вважала б себе генієм. І носа задирала б — не підступись. Леся ж, навпаки, коли про неї починають говорити, як про здібну акселератку, розгублюється, знічується й намагається бути ще непомітнішою, ніж завжди. Такий вже у неї характер. І нічого тут не вдієш.
— Як це: все життя одне й те ж? Значить, нічого більше й не вміють, — обурився Вадик, який вважав, що знається на всьому у світі. — Якщо вже берешся бути художником, то повинен уміти намалювати будь що.
— Шишкіну наприклад, не вдавалися люди, — ще несміливіше заперечила Леся. — Пейзажистом він був неперевершеним. А намалювати не те, що портрет, а хоча б звичайнісіньку людську постать, хоча б десь на другому плані пейзажу — не вмів. Просив інших художників.
Вона мовила це з таким сумом, нібито сама почувалася винною в тому, що великий художник — і раптом виявляв таку безпомічність.
У класі Леся була найменшого зросту, вона єдина носила косу (всі інші дівчатка вподобали "кінські хвости", або хизувалися коротенькими, "хлоп'ячими", стрижками), і хоча й виглядала досить "немодно", проте залишалася найвродливішою серед нас. Навіть вродливішою за Нелю Ковальчик. Не кажучи вже про мене — "хлопчиська з бантиками", як полюбляв величати мене мій татко.
— Може, цей ваш художник і справді нічого іншого не вміє, — втрутилася Зойка. — Але й фортецю він теж не малює. Я сама бачила: на мольберті у нього був портрет якоїсь людини. Військового.
— Во дає! — не повірив їй Льонька. — Стоїть посеред фортеці і малює якийсь портрет. Йому хтось позував?
— Н-ні, — розгубилася Зойка.
— Отож. А як можна малювати портрет, якщо ніхто не позує?! Вигадаєш, хоч стій, хоч падай.
— Нічого я не вигадую, — пересіпнула плечиками-крильцями Зойка. — Піди до нього в майстерню й переконаєшся. До речі, він дуже самотній. Живе один, ніхто до нього не навідується. Так мені казала сусідка.
— А що, коли він найсамотніший з усіх них? — підтримую Зойку — Тому й сидить кожної погожої днини посеред фортеці або поблизу неї — і малює, малює... Не фортецю, а своїх фронтових друзів. Просто біля фортеці йому добре малюється.
— Одне слово, майже нічого ми про нього не знаємо, — замислено додав Сашко. — Та він тільки минулої осені й переїхав до нас. Купив край селища, біля лиману хатину, і живе там. Один-однісінький. Давно слід було б навідатись до нього, але ж...
— Ми з Ромбиком теж бачили його у фортеці, — докинув Вадик. — Ходив біля цитаделі — і все видивлявся, видивлявся, ніби чогось шукав.
— Тільки не переконуй, що він розшукував скарби турецького паші, — попередила я.
— Хіба я сказав щось про скарби? Просто він художник. Йому набридло малювати вежі і вирішив, що час малювати підземелля. Цікаво тільки, як він його намалює. Там суцільний морок.
— На картині теж буде морок, — пояснила Леся. — такий собі сюрреалізм.
На якийсь час на "каравелі" запанувало мовчання. Кожен із нас розумів, що, як би ми зараз не змагалися в дотепах, а в Колаша існує якась таємниця, яку ще треба розгадати.
Втім, хтозна, скільки таємниць ще чатує на нас під час "плавання" нашої каравели лицарського милосердя? До цього слід бути готовими.