Раптом йому захотілося, щоб ось тут, близько біля нього, з'явилася ще одна така сама гадюка. Він би й ту вбив. І взагалі, що у цьому особливого — вбити гадюку! Треба тільки не розгубитись... І не тільки гадюка,— хай ще щось страшніше стане на його шляху, він з ким завгодно справиться.
Але боротись було ні з ким. На гілляці висіла лише безсила мертва гадюка.
І Сашко вирішив:
— Ми її ось тут, у кущі, заховаємо, а потім з собою заберемо і в школу віддамо. От буде здорово!..
— А вона не оживе? — недовірливо спитав Гена, який уже отямився трохи після пережитого і тепер стояв кроків за три від Сашка, не знаючи, що робити далі. Йому й підійти хотілося, але ляк ще тримав його в своїх пазурах.
— Тепер уже не оживе. А здорово ми її прикінчили... Та коли б і вкусила, то це нічого. Треба тільки швидко отруту висмоктати.
— Як висмоктати? — не повірив Гена.
— А так: висмоктуй і випльовуй. Аби не ковтнув. А ковтнеш хоч трохи — каюк!
— Ти звідки знаєш?
— Пхи! Звідки?! Скільки разів я висмоктував,— сказав Сашко і сам повірив у свою вигадку.— А скільки я вже тих гадюк убив — не злічиш. Ну, та досить про це. Пішли.
— Я не піду,— раптом заявив Гена несподівано твердим, не властивим йому голосом. —■ Як це не підеш?
— А так: не піду і все. Ти йди, якщо хочеш, а я — додому. — Так ти ж без мене й дороги не знайдеш. Та й хлопці тебе затюкають. Скажуть: "От герой, ішов-ішов і вернувся".
Гена задумався. Дороги він таки не знав. І коли говорив, що не піде далі, то розраховував, що, може, й Сашко після події з гадюкою не буде таким твердим у своїх намірах, а погодиться повернутися додому.
Але, як видно, в Сашка такого наміру не було.
Що ж робити?
Гена ще трохи подумав і сказав:
— Ну, тоді дай поїсти.
— А цього вже не буде,— заперечив Сашко.— Ти чув, що я тобі сказав, коли в дорогу вирушали? Чув?.. Так отож і не забувай.
Гена схилив голову, посопів трохи.
— Ну, ходім. Тільки швидше. Бо буде мені дома.
Сашко подумав, що Гені таки справді перепаде на горіхи. Йому стало навіть жаль цього товстого хлопця, якому довелося за такий короткий час так багато пережити, і він милостиво сказав:
— Скоро вже повернемось. Пішли.
Він перший заліз у печеру й подав Гені руку.
5. ОЦЕ ТАК ЗНАХІДКА!
В печері хлопці зупинилися в нерішучості. Тут, скраю, було добре видно, а трохи далі світло перетворювалось на сірий морок, який в глибині ще густішав і лякав хлопців.
— Хіба нам оце обов'язково сюди йти? — запитав Гена. Сашко переборов у собі нерішучість, яка охопила його в першу мить, і, бадьорячись, відповів:
— Звісно ж, що обов'язково. Я тобі покажу таке, що ти ще ніколи не бачив. Федір Семенович водив нас на те місце, де партизани жили. Ох, і цікаво ж!.. І нічого тут страшного немає. Катакомби не довгі.
Робити Гені було нічого. Хочеш не хочеш, а йди. Він повільно, нерішуче переставляв ноги, а сам уже каявся в думці за свій необачний вчинок.
І навіщо було напрошуватись на гру з цим завзятим Сашком?.. Зараз уже обідня пора. Коли б оце він, Гена, був дома, то прийшов би в хату, чинно сів би за стіл, застелив би коліна накрохмаленою серветочкою, взяв би в руку важку срібну лож-
ку і сьорбав би смачний янтарний бульйон, такий гарячий, що аж обпікає губи, і такий пахучий, що аж ніздрі роздуваються... Гена так розфантазувався, що навіть побачив себе за столом, мов наяву. Йому й хочеться їсти, але він не поспішає, розглядає позолочений візерунок на тарілці. Потім намагається поділити ложкою картоплину на чотири рівні частини: вийде, чи ні?.. А ще йому хочеться, щоб мама і татко попросили: "Їж, любий синочку, їж!.." Але ось вони вже й попросили гарненько. Гена їсть, та ще й як їсть! В одну мить у тарілці нічого не лишається... А тоді починається метушня:
— Боже мій! — кричить мама.— Генуся ж наш голодний. Він усе виїв.
Вона підносить йому до рота шматок м'яса, що аж парує, і припрошує:
— Оце, синочку, з'їж за мамусю.
Потім кладе в тарілку ополоник гарячих макаронів:
— А оце, рибонько моя, з'їж ще й за татуся.
Звісно ж, що він, Гена, їсть і за мамусю, й за татуся. І його хвалять, що він такий славний синочок, що так гарно їсть. Потім він лягає спати. Ой, як гарно, солодко спиться після смачного обіду!..
— Ти що, отетерів? — чує Гена Сашків голос.— Швидше іди сюди. Бігом, бігом!..
Десь розлетілися спогади про смачний обід, про лагідних татка і мамку, про м'яке ліжко...
Гена знову побачив себе в суворих катакомбах, серед холодного непривітного каміння, від якого віє непорушною, мертвою байдужістю.
Сашко був кроків за п'ять попереду. Він махав рукою і кликав:
— Сюди, сюди давай! Ти тільки глянь, що я знайшов! Оце так знахідка!
Гена догнав Сашка і зупинився вражений та знову немало зляканий. Він побачив на землі якесь дивовижне створіння, все в довгих сердито розчепірених колючих голках.
— Що це таке? — вирвався в Гени здивований вигук.
— Хіба не бачиш? їжачок. Найсправжнісінький живий їжачок! — Сашко приклав палець до губів і пошепки додав: — Ану мовчи, почекаємо, що він робитиме.
Хлопці завмерли, не відриваючи очей від звіряти. А воно полежало трохи нерухомо, ніби мертве, потім довгі й колючі голки заворушились, і їжачок розгорнувся. Показалась маленька й кумедна гостра мордочка з гудзиками-очицями. Ця мордочка смішно і зовсім не страшно фуркнула. Але зараз же їжачок знову завмер і загрозливо насунув на лоб свій колючий панцир, бо Гена не втримався й засміявся від задоволення.
— Цс-ссс...— посварився на нього пальцем Сашко.— Замовчи!..
Переконавшись, що йому нічого не загрожує, їжачок побіг попід стіною. Пересувався він нешвидко, так що хлопці мали змогу добре його роздивитись.
— Що ж ми з ним зробимо? — пошепки запитав Гена.
— Спершу простежимо, куди він побіжить. Може, там ще один є. їжачки парами люблять жити.
— А тоді?
— А тоді заберемо з собою. По черзі їх у себе дома триматимемо. Ти знаєш, що вони їдять?
— А що?
— Комах всяких, мишей, навіть вужів та гадюк.
— Ти звідки знаєш?
— Знаю, читав... А то ще вони молоко п'ють, хліб їдять, коли чогось іншого немає.
Тим часом їжачок завернув за темний ріг підземного коридо-ра і мало не загубився з очей. Сашко швиденько витяг свічку, засвітив її і, прикриваючи долонею, знову пішов за їжачком. Гена, затамувавши подих, рухався за ним.
Дивно: маленький, колючий клубочок майже не реагував на світло. Він тільки зупинився раз, знову фуркнув сердито, потім, ніби принюхуючись, ткнувся гострим носиком у камінь, що лежав у нього на шляху, і знову побіг. Хлопці невідступно йшли за ним. Вони ще кілька разів повертали за їжачком то вправо, то вліво і раптом наткнулись на глуху стіну.
Тут їжачок обернувся до хлопців, фуркнув уже не раз, а кілька разів, скрутився в колючий клубочок і затих. Мабуть, він тільки тепер зрозумів небезпеку.
— От тобі й на! — розчаровано протяг Сашко.— Ішов, ішов і — прийшов... Ну, досить за ним ходити. Давай, Гена, твого картуза, я покладу в нього їжачка. Буде один на двох. Раз удвох знайшли його, значить, обом нам він і належить.
Гена й зрадів цьому, але разом і стурбувався: ще чого не вистачало — класти їжачка в його картуз!
Проте заперечувати він не став. Раз Сашко сказав, то треба йому підкорятись.
Поклавши їжачка в картуз, хлопці пішли назад, до виходу, щоб повернути в короткі катакомби. Сашко ніс їжачка, а Гена свічку. Так вони дійшли до розвилки: один хід вів праворуч, другий — ліворуч.
Хлопці завагались, куди ж іти? Ні там, ні там денного світла не було видно.
Печера, що вела ліворуч, здалася Сашкові вужчою й темнішою.
— Нею ми не йшли,— сказав він,— нам треба ось сюди, направо.
Але їм довелося повернути ще кілька разів. У Сашка раптом промайнула думка: "А чи не потрапили ми в лабіринти, про які розповідав Федір Семенович?.." І від цієї думки йому враз стало трохи страшно.
Він ішов уперед, натикаючись на кам'яні визубні, обминаючи їх, а сам все напружено думав, згадував, чи сюди вони з Геною йшли за їжачком, чи не сюди.
Еге ж, таки важкувато знайти тут дорогу. Це не те, що в степу чи на морі, де все видно, як на долоні. Це — підземелля. А тут хто завгодно заблудитися може. Навіть той, хто вже раніше бував. А якщо він, Сашко, одразу виходу не може знайти, то що ж тут дивного? Знайде.., От тільки часу шкода. Затримаються вони довше, ніж слід, лаятимуть Гену вдома так, що тільки держись!.. Та й йому, Сашкові, мабуть, дістанеться від матері.
"Ну, нічого, я всю вину на себе візьму,— вирішив Сашко.— У мене мама хороша, якщо й поб'є, то не боляче..."
Він зупинився, уважно подивився круг себе й сказав:
— Гено, тепер я вже точно знаю, куди треба йти. Ось сюди.
— А ти правду кажеш, що знаєш? — перепитав Гена.
— Ну, звичайно ж!.. Ходімо.
Та все ж Сашко йшов не дуже впевнено. Він зупинявся через кожні десять-п'ятнадцять кроків. По дорозі з'явилися нові повороти, що вели у безвість, і нарешті хлопці знову наткнулися на глуху стіну.
— Ти диви! — здивувався Сашко.— Знову ми в цьому закутку. Я його вже добре запам'ятав. Тепер ясно: лівіше треба було брати.
Гена не відповів. Та Сашко й не чекав на його відповідь. Ці останні слова він сказав тільки для себе. Йому справді здавалося, що він запам'ятав цей закуток. Він був певний, що тепер, варто тільки повернути ліворуч, і їм відкриється шлях до виходу.
Але ця дорога знову чомусь повела вниз.
"Ну й нехай собі,— думав Сашко.— А вихід усе-таки попереду є".
І Сашко йшов, ішов. Гена важко чвалав за ним. Він боявся відстати від свого друга й на крок.
А Сашко все ще надіявся, що ось-ось попереду засіріє денне світло, закінчаться оці таємничі печери і він з Геною дихне свіжим повітрям. Йому так захотілося швидше виплутатись з катакомб, що він відчув прилив нової сили й майже весело обізвався до Гени, який раз у раз спотикався.
— Ну, що ти, як лантух з тирсою? Треба ж міцнішим бути. У нас дівчата і то... Куди тобі!..
Проте ще через якийсь час Сашко і сам втратив бадьорість, свічка вже наполовину згоріла, а попереду ніякого просвіту. Хоч би було з ким порадитись. А то цей Гена, справді,— лантух лантухом. Самому й то вже легше було б!..
— Сашко, давай посидимо трохи,— обізвався Гена.— У мене вже ноги болять.
На його велике здивування, Сашко одразу ж погодився:
— Гаразд, тільки не довго. Гена важко опустився на землю.
— Сашко, чи ми не заблудилися? — жалібно запитав він, боячись власного голосу.
— Що ти?..