У дуже дальньому — кроків з півсотні.
Щоправда, вранці ми пролітали тими сходинками й коридорами так, що стіни двигтіли.
Аякже! Там же компи, інтернет, робота, лист від коханки, що зараз в Криму, від колеги, що зараз у бундесі, новини з конференції за нашим фахом, та з чемпіонату світу по чомусь-там.
Шкода лише, що інтститут бідний, і на кожного виставлено ліміт — 0 мегів на місяць. Отак. Й крутись, як собі знаєш.
Один мій знайомий заощаджував так, що навіть на порносайти ходив з вимкненими малюнками.
До обіду голова працювала, після обіду — ні. Тому "інтелектуальну працю" — паяти, хімічити, заміряти параметри тощо ми старалися планувати на післяобід, а вранці — думали. Й час від часу задумували самі себе у такі тупики... як ось сьогодні.
— Не лізе, — скрушно сказав Вовка. — Я його й так, і сяк — а не лізе.
Він не сказав, що саме не лізе — але будь-хто із працівників інституту й сам здогадався би. Може, навіть зітхнув би співчутливо на знак повної солідарності.
Аякже. Коли в когось "не лізе" — то замовлення не отримає вся контора. А нема замовлення — нема й премії, й заміть "Мальборо" смалимо "Приму".
Я допалив бичка майже до фільтру й злостиво пожбурив його до урни. В мене сьогодні зранку теж "не лізло". Звечора здавалося що можна зробити так та так, а можливо, навіть отак — і все. А ні! Не схоттіло! От зараза. А я мчав зранку, як навіжений, через дві сходинки підстрибував... мало головбуха нашого з ніг не збив. Буде мені тепер премія.
— Лізе, — раптом сказав Вовчик.
— Як? — я негайно розвернувся до колеги. — Ану, ану...
Вовчик дивився просто перед собою й на мене демонстративно уваги не звертав. Я не образився. Що таке "лізе" — всі знали, й один одному старались не заважати. Щоправда, якщо "лізло" в їдальні, й людина завмирала з ложкою перед ротом — то вигляд це мало досить кумедний.
— Їй-богу, лізе! — повторив Вовчик.
Ні, на звичйний транс відкриття його вигляд геть не скидався. Й дивився колега не просто перед собою — а чомусь під ноги. Мені.
— Ти глянь — лізе!
Я глянув. Під ногами, якраз біля черевика валявся напівскручений у трубку листочок, й не просто валявся.
Повз.
Повільно-повільно, ледве помітно — але вперто і наполегливо долав міліметр за міліметром, націляючись на край асфальтової стежки.
Вітер його ворушив, чи що?
Взагалі-то Володька знайшов собі чим перейматися! Листочками. Опалим листям! Ще би снігом торішнім почав цікавитися.
Я замахнувся ногою, але Вовчик негайно схопив мене за рукав:
— Не руш! Ти подивись — воно ж рухаєтся!
Ну — рухається. Ну то й що? Вітер його суне, от воно й рухається. Вітерець і справді війнув, ще кілька листочків заворушилися, й слухняно посунули... у протилежний бік.
— Гм, — сказав я й традиційно почухав потилицю.
Володя зітнхув і поліз до кишені.
Кишеня — це чортова вигадка. Народжуючись геть порожніми, вони поступово нагромаджують у собі такі звалища, що страшно й руку засовувати. У мене, наприклад, у лівій жив чек з магазину. Торішньої давнини. На купівлю ароматичної свічки з пахощами лаванди.
Ніколи в житті не купляв ароматичної свічки!
Володя витяг з кишені сталеву кульку з підшипника.
Я був певен — підшипники лежали геть поза його інтересами, й за останні двадцять років свого життя жодного підшипника від у руках не тримав.
Але Вовчик зітхнув й поклав кульку поруч з листочком. Листочок завмер, натомість кулька негайно почала рухатись.
Під прямим кутом до напрямку попереднього учасника руху.
Ага. Це, значить, був тест на похилість поверхні. Результат — негативний. Листок рухається не під гору.
— Привіт, хлопці, а що ви тут робите?
Юрко працював у сусідньому відділі. Ким саме — ми точно не знали, але ранками віталися, а ввечері іноді пиво пили.
— Привіт, Юрчику. А в тебе часом нема з собою лінійки?
Юрко абсолютно не здивувився, й витяг з нагрудної кишені малий штангенциркуль.
Що я там казав про кишені?
А от магнітометра ні в кого з собою не виявилось, тож бігти мені, як наймолодшому. Я помстився, притягнувши не лише прилад, але й двох добровільних помічників. У них теж після обіду "не лізло".
З магнітним полем усе виявилось гаразд, локальної дивіргенції не було, й довелося втрьох бігти по електрометр. Повернулись вп'ятьох, разом з завлабом.
Поклали поруч контрольний листочок — майже такий самий, кілька штук забракували, поки знайшли.
Лізло!
Вітер екранували загородкою з органічного скла — повзло; поміняли загородно на жерстяну — водночас й непрозора, й екранує магнітне поле — повло; дірку зверху прикрила уламком заліза з даху... замислились, а як же тепер дивитись?.. зняли кришку, зробили штангеном позначку на асфальті, прикрили, спалили по сигареті кожен, відкрили...
Повзло.
— Гм... — сказав завлаб й почухав потилицю. — Гравітометр прилад стаціонарний, сюди не притягнеш.
— Гм... — сказали всі одночасно й також потяглися руками за голови. В принципі, якщо покликати ще двох-трьох добровольців... а кабель? Тягнути з отого вікна? Чиє то вікно, директорське?
— Та й від асфальту відривати не можна, — бовкнув хтось занадто розумний. — А раптом вся справа в асфальті?
А чого, ж може й в асфальті. Так... у кого найближча болгарка?
А може, справа навіть не у асфальті, а у землі під ним?
Я ляпнув й зрозумів, що зараз отримаю стусана. Від кого-небудь, хто найближче опиниться. Бо одна справа вирізати й перенести метр на метр, й зовсім інша — метр на метр на метр, й бажано неушкодженим.
Як колись нас загнали в колгосп й наглядач загадав викопати яму під буряки — три на три на три.
— А може, ми краще три ями вириємо? — знайшовся розумник. — Три ями метр на метр на метр? Га?
— Ну давайте, — милостиво погодився аграрій й потім, кажуть, довго чухав потилицю — десь обдурили кляті ледарі інститутські, але де? Біс його зна!
До речі, а що там, під асфальтом?
Притягнули металошукач. Виявилось — нічого. Хтось згадав, що у третьому корпусі є хлопчина, що вихвалявся, ніби вміє з лозою ходити. Покликали.
Прийшов, звісно, увесь третій корпус. Хлопчина знайшов загублену кимось у траві запальничку, але під асфальтом не набачив нічого.
— А газету! — нарешті допетрав хтось. — Підстелити шматок газети! Якщо по ній полізе — значить справа не у асфальті. А якщо ні... ну, можна спробувати з газети струсити!
Полізло.
Вже непогано.
— А якщо газету підняти?
Не полізло. Газета прогиналася. Негайно знайшлося ще два добровольці з шматком тоненького оргскла — бо не руйнувати ж противітровий екран? А раптом війне й понесе наше відкриття бозна куди?
Перед склом листочок чомусь зупинився, й ми аж подихи зачаїли... але ні. Набрався сил і наповз.
Підняли.
Вище. Вище. Вище.
Завлаб негайно пхнув свою пику зпіднизу — як кіт під машину... й вилаявся. Махнув рукою й, не обертаючись, рушив до прохідної.
Листок перекинули. Під ним причаїлась невеличка волохата гусениця. Водночас тобі двигун, рушій та систему управління. Нам би таку.
— Тьху, — першим сказав хлопчина, що тримав скло, недбало струсив все на землю й теж рушив геть. За ним потяглися й всі інші.
Гусениця полетіла в один бік, листочок — в інший.
Слава богу, питання про те, хто здійняв паніку першим, не виникло. Бо декому з нас було б соромно.
Вовчик сидів на улюбленій нашій лавочці й мав такий вигляд, наче сидів тут давно й просто так, а купу здорових ідіотів з жерстю, оргсклом, приладами та інструментами не помітив.
Я теж сплюнув й рушив до робочого місця.
— Гей, — долинуло ззаду.
Вовчик вже стояв поруч з місцем події й знову вдивлявся в землю. Про всяк випадок я теж підійшов.
На асфальті лежав той саиий листочок. Так само скручений.
И так само.
Повільно.
По прямій.
Не відхиляючись від свого напрямку ані на міліметр.
Рухався!
— Тьху, — сказав я.
І ще багато чого сказав. І оце сиджу зараз й думаю — самому писати заяву на звільнення, чи дочекатися, поки новоспечений директор інституту, лауреат нобелівської премії в галузі фізики за відкриття квантових флуктуацій броунівського руху, які рухали той клятий листочок, колишній Вовка, а тепер Володимир Семенович, мене таки вижене?
03.07.05
ЗДОРОВИЙ СКЕПТИЦИЗМ
— Мушу попередити, — сказав я, допиваючи келих. – Що маю досить скептичні погляди на усі ці речі. Змалку ще, знаєте, усі нормальні люди вірили у казки, а я розпитував батька, як це чином коні літають, птахи розмовляють, й де саме ростуть молодильні яблука.
— Розумію, — мій співбесідник теж хильнув зі свого кухля. – Мабуть, важко було рости... е-е-е... нетиповою дитиною?
— Всяко, — стенув я плечима. – Свої плюси, свої мінуси. Але відповідати на запитання батьки замучилися, це так. Ну, я попередив. Отож, якщо ви не передумали...
— Навпаки! – чоловік підняв кухля. – Певний здоровий скептицизм має бути обов'язково. Не надмірний, бо знаєте як поляки кажуть? Цо занадто – то не здраво. Знаєте, що це означає?
Я знав.
Мабуть, по обличчю це стало помітно, бо чолов'яга, нарешті, перейшов до суті.
— У нас вся інформація, що надходить, розбита на три категорії. Перша – явна дурня, але про всяк випадок зберігаємо, бо хтозна, а раптом і в лайне трапиться намистинка. Друга – випадки сумнівні. Тут, самі розумієте, порпатись й порпатись, фільтрувати, уточнювати, оглядати місця, опитувати спостерігачів і так далі. Це робота для ентузіастів, а вони, знаєте, часто-густо чують те, що хочуть почути. Ненавмисне, звичайно. Грошей на цій справі багато не вкра...
Він похлинувся пиво, кашлянув й виправився.
— ..не заробиш, майже все робиться на голому ентузіазмі. Так що раз ви самі кажете, буцімто скептик – то з цих двох категорій я вам нічого підсовувати не буду.
— Чудово, — посміхнувся я з певним навіть полегшенням.
— Але третя й четверта... – співбесідник мрійливо примружив очі. – О!.. Це, знаєте, музика зовсім інша. Це...
Він зробив паузу. Начебто для того, щоб знову хильнути з кухля, але трохи переграв, й театральність полізла в очі. Але то було пусте, і я не зважав. Хто з нас геть не бажає справити враження на співрозмовника? Навіть бомжі один одному брешуть, що колись в академіях навчались та дивізіями командували. Сам чув. Так заливали, що якби не сморід, запинився би та послухав.
Від цієї розмови поки ще не смерділо. Та й заклад був не з смердючих – чистенький, інтелігентний, не генделик якийсь, де заїдають пиво насінням та запивають горілкою.
Мабуть, співрозмовник теж зрозумів, що трохи передав куті меду й кінець-кінцем таки перейшов до конкретики.
— Друга категорія, — рішуче повідомив він.