Ми, люди з соціалізму, схожі й не схожі на інших людей, у нас свої уявлення про героїв і мучеників. Особливі стосунки із смертю.
Голоси... голоси... Вони живуть у мені... переслідують мене...
Пам'ятаю високого красивого старенького, який бачив Сталіна. Те, що для нас уже міф, для нього було його життя. У 37-му заарештували спочатку його дружину, пішла до театру і не повернулася, а за три дні прийшли за ним. "Мене били по животу мішком із піском. Я перетворився на роздавленого хробака. Підвішували на гачки... Середньовіччя! Все з тебе тече, ти свій організм вже не контролюєш. Зі всіх отворів... Витримати цей біль... Сором! Померти простіше...".
У 41-му його звільнили. Він довго домагався, аби відправили на фронт. Після війни повернувся з орденами. Його викликали в райком партії і сказали: "Дружину вам повернути не можемо, але повертаємо ваш партквиток". "І я був щасливий", — говорив він.
Я не могла зрозуміти його радості. "За законами логіки нас судити не можна. Прокляті бухгалтери! — кричав він. — Зрозумійте ж: марксизм був нашою Біблією. Ми хотіли побудувати рай на землі. Нас можна судити лише за законами релігії. Віри!".
А ось інша розповідь... "Я так любив нашу тітку Олю. У неї були довге волосся, красивий голос. Коли я виріс, дізнався, що тітка Оля донесла на свого рідного брата, і той згинув десь у таборі. У Казахстані. Вже вона була стара, я запитав її: "Тітко Олю, навіщо ти це зробила?" — "Де ти бачив за сталінських часів чесну людину?" — "Ти шкодуєш про свій вчинок?" — "Я тоді була щаслива. Мене любили". Розумієте, немає хімічно чистого зла. Зло — це не лише Сталін, але і красива тітка Оля".
Я чула ці голоси з дитинства. У білоруському селі, де я зростала, після війни залишилися самі жінки, з ранку до ночі вони працювали, а увечері боялися своїх порожніх хатин, виходили на вулицю, сиділи на лавах. Говорили про війну, про Сталіна, про горе. Це від них я почула, що найстрашніше було дивитися на війну навесні й восени, коли птахи відлітали і поверталися, вони не знали людських справ. Потрапляли під артилерійський обстріл. Тисячами падали на землю.
Жінки згадували те, що я не могла зрозуміти дитячим розумом, але запам'ятала. Як палили села разом із людьми. Ті, хто встиг утекти і сховатися в болоті, повернулися за кілька днів на чорне порожнє місце. Жодної людини, лише зола. І два випадково забуті в колгоспному саду коні. "Ми думали, як же людям не соромно було творити таке при тваринах? Коні ж на них дивилися...".
Або ще... Перед тим, як розстріляти, молоді солдати СС кидали до ям, у яких закопували живих єврейських дітей, цукерки...
Я шукаю людину приголомшену... Людину, вражену. Таїною життя. Іншою людиною.
У Ніцше про це: "Культура лише тоненька яблучна шкірка над розжареним хаосом". "Людина текуча", — писав Толстой, все залежить від того, що в ній переможе. Ідеї винні, але і сама людина винна. Перш за все — вона сама. Це вона відповідає за своє життя. Пам'ятаєте? "Де ти бачив за сталінських часів чесну людину..." — виправдовувалася перед смертю красива тітка Оля. "Жахлива, невимовна, немислима "банальність зла" у "темні часи" (Ханна Арендт).
Те, що я чула на вулиці, я не могла знайти в книжках, які були в домі моїх батьків, сільських учителів. Як і всі, я носила значок із кучерявим хлопчиком Леніним. Мріяла стати піонеркою, потім комсомолкою. Я пройшла цей шлях до кінця...
Спогади — примхливий інструмент. Людина складає туди все: як вона жила, що читала у газетах, чула по телебаченню, кого зустріла в житті. Нарешті, щаслива вона чи не щаслива. Свідки менш за все свідки, а актори і творці. Неможливо наблизитися до реальності впритул, між реальністю і нами — наші почуття. Розумію, що маю справу з версіями, у кожного своя версія, а вже з них, з їхньої кількості і пересічень народжується образ часу і людей, що живуть у ньому.
Саме там, у теплому людському голосі, в живому віддзеркаленні минулого прихована первозданна радість і оголюється неусувний трагізм життя. Його хаос і пристрасть. Єдиність і незбагненність. Все — оригінал.
Я писала історію "домашнього", "внутрішнього" соціалізму. Як він жив у людській душі. Мене цікавило те, що велика історія не помічає. Пропущена історія. Історія почуттів: що людина зрозуміла про себе, добула з себе. Увесь світ її життя. Найменше і найлюдяніше. Записувала в квартирах і сільських хатинах, на вулиці і в кафе, в поїзді. Серед миру і на війні. У Чорнобилі.
Вибухнув Чорнобиль... Я поїхала туди... Довкола реактора ходили люди з автоматами, стояли напоготів бойові вертольоти. Ніхто не знав, що робити, але всі, не замислюючись, готові були померти. Цьому нас навчили.
Я записувала... Тексти були абсолютно нові...
Один за одним помирали пожежники, які гасили пожежу першої ночі. Горів атомний реактор, а їх викликали як на звичайну пожежу, вони поїхали туди без спецодягу. Отримали дози, що в сотні разів перевищують норму. Несумісні з життям. Лікарі не пускали до них дружин, які плакали: "Підходити близько не можна! Цілувати не можна! Гладити не можна! Це вже не кохана людина, а об'єкт, що підлягає дезактивації".
... Довкола станції в радіусі тридцяти кілометрів десятки тисяч людей залишали свої домівки, виїжджали назавжди. Але ще ніхто у це не вірив. Повні автобуси людей і тиша, як на кладовищі. Довкола автобусів збиралися домашні тварини — собаки, коти... Тварин залишали. Люди боялися дивитися їм в очі. Птахи в небі... звірі у лісі... ми всі їх зрадили... "А нашому улюбленому Шаркові ми залишили записку: "Шарко, пробач!".
90-ті роки... Всі говорили про свободу... Чекали свята, а довкола була зруйнована країна. Застарілі заводи закривалися, стали мертвими незліченні військові містечка, мільйони безробітних, а погане житло стало платним, і медицина платна, і освіта. Довкола уламки... Відкрили для себе, що свобода — це свято лише на площі, а в житті — це щось зовсім інше. Свобода — це примхлива квітка, вона не може вирости в будь-якому місці ні з чого. Лише з наших мрій та ілюзій.
Пам'ятаю своє потрясіння, коли в залі суду, де почався суд над моєю книгою "Цинкові хлопчики", мене звинуватили в наклепі на Радянську армію, я побачила матір одного загиблого солдата. Уперше ми з нею зустрілися біля труни її сина, це був єдиний її син, вона виростила його сама. У безумстві вона билася головою об цинкову труну і шепотіла: "Хто там? Чи ти там, синку? Труна така маленька, а ти у мене був великий. Хто там?". Побачивши мене, вона закричала: "Розкажи всю правду! Узяли до армії. Він — столяр, дачі генералам ремонтував. Його навіть стріляти не навчили. Відправили на війну — і там убили в перший місяць". У суді я її запитала: "Що ви тут робите? Я написала правду". — "А мені не потрібна твоя правда! Мені потрібен син — герой".
У суді я зустріла рядового-гранатометника, який повернувся з війни сліпим...
Бідна страшна "червона людина"!
Нові голоси перебивали один одного...
— Дев'яності... Прекрасні роки, найкраще, що було в моєму житті. Ковток свободи...
— Якщо про дев'яності, то я б не сказав, що це були хороші роки, вони були огидні. Відбувся переворот в умах на 180 градусів... Хтось не витримав і збожеволів, хтось наклав на себе руки. На вулицях повсякчас стріляли. Убили величезну кількість людей. Щодня йшли розбірки. Ділили Росію... Увірвати, встигнути, поки інші не встигли...
— Я дуже добре знаю, що таке мрія. Все дитинство я просив купити мені велосипед, і мені його не купили. Бідно жили. У школі я фарцював джинсами, в інституті — радянською військовою формою плюс символікою різною. Іноземці купували. Звичайна фарца. За радянських часів за це ув'язнювали на термін від трьох до п'яти років. Батько бігав за мною з паском і кричав: "Спекулянт! Я під Москвою кров проливав, а виростив таке говенце!".
Учора злочин, сьогодні — бізнес. В одному місці купив цвяхи, в іншому набійки — упакував у поліетиленовий мішок і продав як новий товар. Приніс додому гроші. Накупив усього, повний холодильник. Батьки чекали, що за мною прийдуть і заарештують. (Сміється.) Торгував побутовою технікою. Скороварками, пароварками. Приганяв з Німеччини машину з причепом цього добра. Все йшло валом... У мене в кабінеті стояла коробка з-під комп'ютера, повна грошей, я лише так розумів, що це гроші. Береш, береш з цієї коробки, а там все не кінчається. Вже начебто все купив: тачку, квартиру... годинник "Роллекс"... Пам'ятаю це сп'яніння... Ти можеш виконати всі свої бажання, таємні фантазії. Я багато дізнався про себе: по-перше, що у мене немає смаку, а по-друге, що я закомплексований. Не вмію з грошима поводитися. Я не знав, що великі гроші повинні працювати, вони не можуть лежати. Гроші — таке ж випробування для людини, як влада, як кохання... Мріяв... І поїхав у Монако. У казино Монте-Карло програв величезні гроші, дуже багато. Мене несло... Я був рабом своєї коробки. Є там гроші чи ні? Скільки їх? Їх повинно бути більше і більше. Мене перестало цікавити те, що цікавило раніше. Політика... мітинги... Помер Сахаров. Я пішов із ним прощатися. Сотні тисяч людей. Всі плакали, і я плакав. А тут нещодавно читаю про нього в газеті: "помер великий юродивий Росії". І я подумав, що він вчасно помер. Повернувся з Америки Солженіцин, всі кинулися до нього. Але він не розумів нас, а ми його. Іноземець. Він приїхав до Росії, а за вікном Чикаго...
Ким би я був, якщо б не перебудова? ІТР з жалюгідною зарплатою... (Сміється.) А зараз у мене своя офтальмологічна клініка. Декілька сотень людей залежать від мене зі своїми сім'ями, дідусями, бабусями. Ви копаєтеся в собі, рефлектуєте, а у мене цієї проблеми немає. Я працюю день і ніч. Купив найновіше устаткування, відправив хірургів до Франції на стажування. Але я не альтруїст, я добре заробляю. Всього домігся сам... У мене було лише триста доларів у кишені... Починав бізнес із партнерами, від яких ви б свідомість втратили, якби вони зараз зайшли до кімнати. Горили! Лютий погляд! Тепер їх уже немає, вони зникли, як динозаври. Ходив в бронежилеті, в мене стріляли. Якщо хтось їсть ковбасу гіршу, ніж я, мене це не цікавить. Ви ж усі хотіли, аби був капіталізм. Мріяли! Не кричіть, що вас обдурили..."
Мало тих, хто виграв, більше тих, хто програв.