Мене зацікавив напис на ньому: вгорі — "Жорж Анті" і трохи нижче "Беладонна. Роман". Я розгорнув і так, між іншим, почав читати…
Розділ 2
Записки Льолі Грінберг
Жорж Анті
Беладонна
(Роман)
Росте вона на гнійному ґрунті… Плоди — гірко-солоні на смак, задурливо пахнуть.
Пролог
Я син землі, чорнозему — і міста не люблю. Я не можу звикнутися з його шаленим рухом, грюкотом і шумом. Мені незрозуміле його життя. Дивлюся інколи з балкону шостого поверху й думаю:
"Куди, для чого спішать так люди? Чи не можна тихо, повільно, як там, далеко десь, на селі?.. Чи їм більше треба?"
Зійду нижче на балкон другого поверху й знову дивлюся. Ось біжить якийсь субчик у білому брилику, біжить і насвистує щось. Трохи повільніше біжить якась пані. Вона швидко дріботить ногами, та спідничка вузенька — і її не пускає. Вона в усьому чорному і вся виблискується. За нею слідком біжить якась молоденька. Ця в усьому рожевому і сама рожева. А губи червоні-червоні, як калина.
Для чого вона так нафарбувалася?.. Для чого в неї такі коштовні вбори? А що вона робить?..
Може, коли побуду рік або два в університеті, тоді зрозумію. А зараз — я син землі, і я лаюся. Я б зайшов уряд усі вулиці. Побив і потрощив усі коштовні вітрини… Розвіяв за вітром усю пудру. А пахощами дорогими полив тротуари…
…Зустрівся я з нею в пивній.
Хто вона?
Вона дочка недолі, що попала в тенета чорного диявола.
Що я їй говорив?..
Я говорив їй про облуду чорного диявола. Про ті муки, що бувають від нього… Я говорив їй про її загублену долю, про її красу й життя, які можна врятувати… Вона тихенька, як ягнятко, журними очима дивилась на мене. І в її очах я читав про велику образу на все людство за своє пропаще життя. За її спиною я бачив ганебне обличчя чорного диявола, який на жодну хвилинку не відходив від неї. Мені тоді так зробилося тяжко на серці за її молоде нещасне життя… За ті сумні очі, що так журно дивилися з-під чорного брилика…
Що мене примусило з нею говорити?
Що?.. Ха-ха-ха!.. Та вона ж женщина. А я п'яний, безсоромний член п'яної стихії, і в мене є гроші…
…Знову я в місті. Знову в пивній…
Невже я закохався в Льолю?..
Так, закохався. Я хочу її бачити. Я не можу без неї бути… Але її немає. Та я сиджу й жду. Вистачило грошей на пляшку пива — п’ю. Шумує місто, співає пивна… Співає годину, дві. Нарешті приходить і вона.
Чи впізнає ж вона мене?..
Кого, Жоржика?.. Та в неї ж так багато Жоржиків, різних ґатунків і кольорів, що вони всі злились в одного грубого, ненависного мужчину… Невже впізнала?
Довго дивилась на мене. Підійшла, привіталась…
— Жоржику!..
…І вона пішла зі мною. Знає, що грошей ні копійки в мене, — і пішла. Та без грошей ідуть тільки друзі… Вона хоче бути моїм другом. Вона хоче трохи відпочити…
Частина перша
Їй тоді було вісім років. Пригадує, як мати похапцем бігала по хаті, хапала, що траплялося під руку, зав'язувала все у вузли й тужно голосила. Пригадує, як потім мати звалила вузли собі на плечі, маленький вузлик ткнула їй у руки, схопила за руку й повела з хати. По тому Льоля не бачила вже своєї хати… Все зосталось десь далеко-далеко, де — і сама не знає. Коли ж питалася про це в матері, та махала рукою, щоб мовчала, і ляпала по потилиці. А як плакала, мати тоді лякала якимись страшними німцями й говорила, що вони її заберуть.
Потім забула. Знайшла нові іграшки, знайшла нових подруг.
На станціях, як поїзд спинявся, вона з більшими бігала на перон і прохала:
— Подайте що милость нещасним біженцям!..
Брала в запіл що давали й швидко бігла до вагона.
— Мам, а мам!.. Нате.
І знову бігла…
Так їхали багато й багато днів. Потроху звикла до вагона — нової хати, до людей. Чужі й сердиті люди стали своїми, рідними. А куди вони їдуть — не варт було знати. Їдуть — значить, так треба. Тільки ночами, як, було, прокидалася, все дивувалася, чого мати плаче. Вона тоді підводилась, обіймала маму рученятами й питалася:
— Мамо!.. Чого-бо ти плачеш?
І заспокоювалась аж тоді, як мати всміхалася і її голубила.
І на одній великій станції, в якомусь великому місті, Льоля навіки загубила свою маму. Побігла вона з подругами на перон прохати, зайшла кудись далеко й заблудилася. Довго бігала по станції, лазила попід вагонами — і ніяк не знаходила свого поїзда. Так шукаючи, забігла аж за станцію, потім повернулася назад і знову бігала.
Але коли якась спасена душа показала їй дорогу, поїзда вже не було…
"Люба Льолю!
Був у тебе, але тебе не застав. Лишаю тобі оцього зшитка, і знаєш для чого?.. Ото спочатку я був почав писати роман із твого життя, але в мене не вистачає матеріалів. Так я й надумав: записуй, коли будеш вільна, що з тобою трапляється. Про всі свої пригоди. Щоденно потрошку… Може, і я коли заскочу, писну. Пиши, як зумієш. Гарно не треба — я потім оброблю. Все-все записуй. Добре, моє Льольо? А влітку на канікулах я його закінчу. Ти ж глянь, як у мене на початку чудесно вийшло?.. Роман, Льольо, буде!..
Твій Жоржик"
3 лютого. Чудачина Жоржик! Та вже ради тебе писатиму. Заради тебе я й кров’ю своєю писатиму. Тільки з чого ж почати?.. Зі свого минулого? Набридло воно мені, в печінках сидить. Не хочу про нього, тільки про сучасне… А сучасне хіба краще?.. Та чорт із ним, починаю. Ох!.. Позіхнулося. Спати хочеться. Я ж усю ніч не спала, а зараз уже чотири, прийшла тільки. Нічого такого й не трапилося. Погуляла з одним, заробила п'ятьорку. Скуп’яга, видко, гад. Та ну його!..
Ляжу спати.
5 лютого. Прокинулась опівдні. Не підводячись із ліжка, читала Тургенєва. Дуже мені сподобались "Вешние воды". Ще б читала, та кінчилося. До того й смеркало вже. Зодяглася — і на Садову, як водиться. А холодно було — бррр!.. Ледве не задубіла. А воно ж тобі нікого — хоч би поганий трапився. Три години так блукала. І вже в пивній зустрілась з одним знайомим: у баню колись водив. Повечеряли в ресторані — і до нього додому. А живе він аж на краю міста. Так же боялася, щоб, гад, не обчистив. Але нічого — все пройшло по-хорошому…
6 лютого. Вчора нікуди й з хати не показувалася. А весь день з ліжка не підводилася. Чи застудилася, чи біс його знає… Так же боліла голова, і в грудях кололо. Сьогодні теж, мабуть, не піду. Заточуюсь навіть, і сумно, нудно чомусь. А треба б піти. Грошей три карбованці в кишені. Господиня голову гризе, що за квартиру не плачу. А воно й весна не за горами. Треба і того, і того!.. Нема ж нічого в мене з літнього. А втім, живі будемо — чорта з два помремо!..
8 лютого.
На згадку любій Льолі від Віті.
Ты прекрасна — точно роза,
Только разница одна:
Роза вянет от мороза,
А ты, Леля, никогда…
Леля — душка,
Леля — цвет,
Леля — розовый букет…
Всю ніч мене компліментами промучив. Такий солоденький, прилизаний… Здається, десь його я бачила: чи в перукарні, чи в церобкоопі. А рекомендує себе за пролетарського актера. Бреше, стерво!..
10 лютого. Ой, Жоро!.. Я й досі не можу опам'ятатися. Пишу оце, а сама дрижу… Бачила звірів, а таких рідко траплялося… Вчора в барі підходить до мене один:
— Ой, симпопончик! Вільна?..
А сам такий здоровенний, товстющий. Я трохи й повагалась — боялася такого бугая. Та потім бачу, що з грошима він, і погодилась. А з ним іще двоє — один молоденький, соплячок ще зовсім, а другий високий і поганющий же — поганішого не треба.
— Ну, гони ще двох, і поїдемо! Хутко!.. Хороших, красоток вибирай!
І на це погодилась — думала собі молоденького взяти, та… Або я все по порядку. Поїхали ми. І здоровий зі мною сів. М'яв усю дорогу мене ручищами й підганяв візника. А як їхали на гору, мало не загнав бідолаху.
— Поганяй, поганяй, іроде!
Та кулаками візника в спину. Той періщив-періщив коняку, поки вона й стала. Довелося далі йти пішки.
Прийшли до нього на кватиру. Розкішно, гад, живе — як буржуй. М'які меблі, шахви з книгами, з посудом різним. По стінах портрети Леніна, Карла Маркса й таких, що й не знаю я. А на столі вина, випивки — гора. Замкнув він двері, ключа в кишеню заховав і як гуконе:
— Роздягайся, братка!..
І до нас:
— Ну, наголо!
Чи писати далі, чи!.. І самій якось соромно. Наче й привикла, а от… Два ж роки такого життя. Ціла низка таких вечорів, десятки шалених оргій. І щоразу після них я хорію, днями ходжу, як ганчірка. Вони вимотують усі мої нерви, вбивають живі почуття. Тоді робишся лялькою без душі, без розуму, без жодної волі. Споживач твій — цілковитий господар, твій бог. Він робить із тобою що схоче, що йому дозволить п'яна фантазія, його скотинячий розбещений інстинкт. А ти — ні слова, а ти — ні звуку: виконай неухильно всі його бажання. Більше: вгадуй, що йому хочеться, вивертай навиворіт усе своє нутро, аби йому догодити. Смійся, пий, танцюй, заражай його своєю веселістю.
Всю ніч тяглася ота катавасія. Я спершу гадала не пити — пити, та з розумом. Наостогидло противне вино — келих по келиху виливала під стіл. А вони й помітили, гади. Мій жеребець помітив… Схопив мене в оберемок і як гукне:
— Ану, братва, лий!
А ті й раді старатись: один тримав мою голову, а другий — пляшку мені в рота. Я захлиналась, пручалась щосили… Вино лилось мені на груди, по животі, по ногах. Я стояла в калюжі справжній…
А вони ледве не лускались від реготу й заливали вже другу пляшку. Жеребець аж іржав від задоволення й міцно тиснув мене до себе. Мені здавалося, що я розтану від його гарячого тіла. Як піч ота. І розчервонівся ввесь, як із бані виліз.
Врешті залили. Високий, поганющий схопив зі столу оселедця й запхнув мені в рота. У відповідь на це вся компанія вибухнула реготом. Нащо подруги — і ті лазили від сміху. А я… Я жувала оселедця й незрозуміло водила по всіх очима… І зробилося раптом так усе байдуже. Так, як і завжди під час "роботи".
Любе, миле вино! Я проклинаю тебе й падаю ниць перед тобою. Ти наймиліший мій товариш. Ти заганяєш у п'яти всі оті хороші думки. З тобою забуваєш, що є на світі якийсь сором, честь…
Про далі, що робилося — не пригадую. Все — як у тумані наче. Як у сні бачу: танцювали всі парами. Триндикали на губах, вибивали в пляшки — ото була музика! Потім гуртом танцювали, побравшись за руки. Це скоро набридло — і мене примусили танцювати на руках догори ногами. Ще потім грали в кози… Але найжахніше було наприкінці: всі накинулись на мене, по черзі… Я найкраща була…
Жодного почуття жалю, людяності.