Воєводі спорядив меча, а мені сокиру. Та непросту. Він узяв, по-старому зварену зі смуг полосу і зварив її із простою залізною полосою. Тільки як хитро — у мечах сталь приварена на залізну основу, а в моїй сокирі сталеве вістря всередині, а м'яке залізо згори. Сталеве лезо крушить всяку деревину. Залізна оболонка береже від зламу!
— Оце так сокираї
— Як я відійду, вона тобі дістанеться.
— Хіба так можна? Старший у нас батько, потім Микита, потім Михайло. А я найменший. Мені від вас спадку не належить.
— То якби ми були князі чи бояри, то ми б отак порядок тримали. У нас повинно йти не лише від старшинства, а й від здорового глузду. Бо от Микита добре навчений теслювати. І я його вчив, і твій батько. Але він теслею не буде. Він хліб хитрістю шукає та... ще всякі пригоди...
— А Михайло?
— І Михайло ніколи не буде таким вправним теслярем, як я. Чому я йому маю лишати сокиру?.. Та ще він із волхвами та відунами водиться. Не по-християнському це... От ти моя надія — тобі й сокира.
— А батько?..
— У твого батька добрі дві сокири. Не рівня, звичайно, цій сокирі. Але кращі, ніж в інших древодельців. Та досить балакати, збігай принеси води...
Як Ілько приніс воду, дідусь почав обережно поливати вогонь на колоді.
— Дивись, онучку. Заливай вогонь так, щоб на цілу деревину вода не пролилась. Бо навіть верба суха може пожолобитися. Зрозумів?
І вони з кількох разів згасили водою полум'я і жар. І від колоди підіймалася пара з присмаком гіркого вербового диму.
Як пара і дим розвіялись, дідусь став до колоди з теслом. І заходився, як ото мотиками землю копають, видобувати обгорілу і розпарену деревину.
— Дідусю! Можна я? А ви поки відпочиньте...
Ілько вхопився обома руками за березовий держак та й почав довбати м'яку, обгорілу і розпарену деревину. Махав теслом щосили, і скоро в нього збилось дихання.
— Е ні, онучку! Ти думаєш, що я так легенько підсікаю деревину, що я вже старий і слабий.
— Ага...
— Спасибі, онучку, що не брешеш дідові! То правда, що я ледь-ледь чапаю. Але не тому я не дуже розмахую теслом, що слабий... Теслом таку деревину, розпарену, м'яку, виймають, як ложкою кашу. Придивляйся і роби так, як я роблю...
І дідусь перейняв у малого тесло і знов неквапно почав довбати розпарене дерево. Потім ще кілька разів'старий віддавав малому тесло. Ілько намагався робити точнісінько так, як то робив дідусь. А старий уважно приглядався до Ількових рухів і підказував, як краще врізати лезом у колоду.
Та сонце, гаряче серпневе сонце, невпинно котилось до обрію. За палаци, храми, заборола та вежі Гори. І коли блакитна тінь від високої Хоревиці впала на Стефанів двір, Ілько схаменувся і помчав своєю звичною дорогою до Обо-лонської брами. І, як завжди, встиг своєчасно зустріти свою руду Лиску.
Той чередник, що йшов попереду худоби, зауважив Ількові.
— А знаєш, ваша корова, як чути, що біля церкви б'ють у било до молитви, зразу у перший ряд стає. Ну просто вчена корова!..
На вечерю зібралися всі, хто був у граді. Від усіх по-різному пахло. В Ілька був нюх тонший, ніж у матері і дівчат. А відомо ж усім — жінки кращі носи мають. Він міг навіть сказати, коли стояли люди і від них пахло рибою смаженою, на якій олії її смажили — на конопляній, на лляній чи на деревній, а чи й на маковій! Від матінки пахло молочним коров'ячим духом і димом вербового хмизу. Від дідуся — гірким вербовим димом. А від дівчат несло овечим лоєм. Бо як не одмивалися вони глиною і золою, а запах жирної вовни в'ївся їм у волосся, шкіру й одяг.
Допиваючи великий кухоль грушевого квасу, батько сказав дідусеві:
— Кличе мене кожум'яка Карпо. Йому книжники з Гори замовили доброї телятини. Він уже у них і задаток узяв. Бо їм князь замовив ще книги списати для своєї нової церкви. Щоб були книги, казав князь, кращі, ніж у Софії в митрополита. Люди гомонять, ніби він домовився з ігуменом печерським, що той відпустить з монастиря Алімпія. Щоб Алімпій йому і церкву помалював, і книги оздобив. Не знаю, чи то правда, чи ні, а тільки так люди кажуть. Бо хто його второпає, що там у них, на Горі, діється... Отож я й кажу — князь замовив книжникам списати нові книги, а "телятини" зі своєї комори і листа жодного не виділив... Карно й просить йому нову яму обшити. Я ото кілька разів заглядав на притиски — чи немає доброї "смолки". Коли оце йду додому — бачу така добра колода лежить. Свіжа, не ошкурена... Не турбуйтесь, тату, я зразу хазяїну з того, що за ворота одержав, дав задаток... Тепер до діла — Ілько завтра зо мною піде.
— А корову хто віджене і забере? — спитала мати від печі.
— Корову нехай дівчата відженуть. Та й на обід заберуть.
ВІВТОРОК
Тільки дівчата повели Лиску в череду, одразу ж із двору вийшли дідусь, батько та Ілько. Над річкою Киянкою та річкою Глибочицею плавали пасма туману. Туман оповив пеленою міст. І в тій пелені, мов у сивім диму, розчинилися стрункі постаті Катерини та Марії та велика пляма їхньої бе/ірастої Лиски. Тільки чулося гупання ратиць по колодах мосту.
З високого небосхилу тільки-но зникли останні зірки. І небо було бліде, бо не встигло ще набратись дзвінкої денної блакиті.
Через туман в долині здавалося, що темно-сині верхи Копирового кінця, Кудрявця та Щекавиці відірвалися від землі. І ніби кудись підносяться у небо.
Та ось з-за Почайни, з-за Дніпра понеслись угору перші рожеві промені.
Дідусь нараз спинився. Подивився з-під руки на Копирів кінець, на Щекавицю. А там з-за сторожових веж, з-за оборонних стін-городень пливли вгору цими. Спочатку вони зводилися тонкими блакитними цівками, а вгорі розширювались і рожевіли під ранковими променями.
— Господи, який же то красний наш Град!
— Авжеж, тату! Ваша щира правда, — погодився Ільків батько.
Ще якась мить — і сонце ніби роздерло чорно-синій обрій за Дніпром. Залило рожево-золотавим світлом усі східні схили Копирового кінця, Кудрявця і Щекавиці. І стрімке урвище гори Хоревиці над ними, над їхньою хатою.
— Добрий буде день, — прокашлявся дідусь. — Наче ноги відпустило. Сьогодні не крутило в суглобах, то й не прокидався. І ніхто із небіжчиків не приснився.
Ілько хотів спитати в дідуся, що мало статися, якщо хто з небіжчиків присниться. Який у тому знак для живої людини?
Але при батькові про таке не годиться питати. Адже дідусь із батьком говорить, а не з Ільком.
Поки вони спускались до майбутнього човна, туман почав розриватись на окремі пасма.
Тільки над Киянкою-річечкою в Кожум'яцькім яру стояв сивий туман.
На ніч дідусь понакривав верї тесаної та паленої колоди здоровенними листами берести. Тепер він їх знімав і струшував із них росу.
Тим часом батько приніс із Глибочиці повне цебро води.
Розкриту колоду батько уважно оглянув. Вистукав з усіх боків кісточками пальців. І зовні, і зсередини.
— Ще глибше пропалите?
— Та трошки ще пропалю. А далі, як завжди: теслом, долотцями і скобелкою.
— Ну гаразд, тату! Бог вам у поміч!
— Дякую, синку! Ходіть здорові.
Поки вони з дідусем до човна йшли, то не квапились.
А тепер зразу ж чимскоріше почапали по схилу вгору. Там — у вузький завулок. З нього — на вулицю, і ось вони на Житньому торжку. Хоч Житній торжок годиться Подільському торжищу у найменші брати, однак тут все по-справжньому. Замощено майдан колодами, а хідники — плахами. Ну, звичайно, не скрізь вони рівні. Де-де протерті людськими ногами і побиті кінськими копитами. Але ж не гола глина чи пісок.
Через Копирівські ворота сюди на возах-колах прибуває просо, жито та ячмінь. Привозять його в здоровенних глиняних корчагах, у міхах, у солом'яних бодях і в берестяних козубах. Човнами з дніпрових заплав везуть в'язанки найкращого вербового пруття. І велетенські снопи дзвінкого очерету. На широких пласких стругах — копиці пахучого деснянського сіна. Такі здорові, що здається, ніби ті копиці зачеплять обидва береги Глибочиці. Ще на Житній торжок везуть деревне вугілля: дубове, березове, липове. У барилах — дьоготь, смолу і живицю. Це роблять ті поселяни, що живуть по берегах Ірпеня. Старший брат Микита каже, що то хитра річка — Ірпінь. Починається далеченько від Києва, на півдні. Але протікає вгору на північ і впадає у Дніпро вище Вишгорода.
Ще на Житньому торжку виставляли всяку дрібну скотину: кіз, овець, поросят. Птахів продавали. Приносили сюди свій полов і кілька рибалок. Однак головна рибна торгівля — на Торжищі, навпроти Турової божниці.
Бо там рибу розбирають не тільки заможні господарки, а й хазяї заїздів та іногородніх купецьких братств. У заїздах гості та мандрівці з великою охотою замовляють собі рибні страви. Бо всім відомо, як київські кухарі готують рибу.
На Житньому торжку і комори є. Рублені, але на палях. Кажуть, що давно вже вода навіть у повінь сюди не доходила. Але краще остерегтись і забезпечитись, ніж від повені втратити добро. Вода не гірше воню лютує і все нищить. Хто-хто, а мешканці Подолу це не один раз на собі відчули.
Хоч вівторок і не базарний день, але в стольнім граді Києві і у вівторок продають та купують. Слуги кількох поважних купців відчиняли крамниці. Хто дрібніший крамар, той розклав свій товар на столах під навісом.
Хто зовсім дрібний торговець — виносив лавку чи великий козуб і на ньому ставив свої речі.
Вже і носії гуртувались біля баби-пиріжечниці. Вона раніше за всіх починала торгувати гарячими пиріжками та хмільною медовою бражкою.
Правда, казали, що там тільки смак і запах меду, але добре в голову вдаряє.
Селяни із близьких сіл не штучний крам доставляли, а тягли на собі кулі та лантухи з вугіллям, короби з конопляним зерням, міхи редьки та буряків і ще всякої городини до споживання. Зовсім бідні приносили хто курку, хто гуску, хто качку.
Тут почулися гучні удари палиці по плахах хідника. Люди на торжищі хто прислухався до тих ударів, а хто продовжував свої розмови.
Але коли на середину Житнього торжка виступив молодик у червоній шапці, гомін майже стих. Це був знаменитий бірич* на ім'я Радко. Він поправив свою червону шапочку, ще раз ударив тричі довгим берлом по колодах майдану Зняв із перев'язі великий волячий ріг і засурмив щосили. А тоді зразу своїм голосом, тільки таким гучним, що в людей у вухах аж залящало, почав об'яву.
— Слухайте всі! Слухайте всі! На вулиці, у провулках не торгувати.