ось отак... звичайною дерев'яною рогаткою поцілити у ворону на плоті. По тому випотрошене вороняче опудало підвісити до стелі стаєнки. Хай тепер щезник на вороні цілу ніч верхи їздить, а не Северині спати заважає.
Тимчасом Северина лагодитиме свою хатку до життя. Бо ніхто їй цього не зробить.
...ДО ОСЕНІ над полатаним дахом стаєнки курився дим.
Стіни утеплені глиною з кінським послідом і побілені.
Лише вікно Северина лишила те саме, маленьке, — заледве більше, ніж: на людську долоню. Та хіба що ще піч із лежанкою виклала якусь нетутешню: на цілих три чверті стайні-хати. Отак переступаєш поріг знадвору — й одразу або вилазь на піч, або ступай крок праворуч і падай на лавицю та стіл.
Падати на лежанку з порога нікому: гості до неї не ходили — не було коли та й не було кому гостювати в Северининій хаті.
Світ чим далі — тим стає більше смутним та чорним. І не мають сили його звеселити ні квітучі гори, ні щебет невтомного птаства.
Як дивно, Господи...
Відколи в сороковому році із села втекли румунські урядники, уступивши дорогу урядникам-русакам, з якогось дива вся Панська Долина згадала справжнє Северинине ім'я. Десь водномить щезло оте щоденне, багатолітнє шиплячо-зміїне, принизливо-зневажливе і нещадно-байдуже назвисько москалиця, що завжди йшло як не попереду неї, то підло й безжально наздоганяло в спину.
Як плювок.
Як стусан.
Цьохкання батога чи заїзд межиочі.
Змалечку й дотепер.
І хтозна, чому село раптово прозріло при новій владі, відновивши ім'я, дане їй матір'ю?
Чи лише через те, що москалі твердо зайшли в гори?
А може, від неусвідомленого страху земляків перед Северининою кровною приналежністю до теперішніх зайд?
Хтозна... хтозна...
Вона над тим не думала.
СЕВЕРИНА ТАК І НЕВСТИГЛА зрозуміти, що трапилося з її односельцями, враз подобрілими до неї, бо за рік почалася нова війна.
І румуни вдруге вернулися в край[16]. А з ними вернулося до неї й старе її ім'я, в якому одночасно злилося її назвисько, й прізвисько, її фамілія, тавро й остаточний вирок — москалиця.
Слизьке й холодне, ніби гадюча шкіра.
Гостре, що піка.
Безсердечно припечатане праведниками й праведницями Панської Долини в день її народження й тепер уже незмивне, як залишався незмивним дьоготь на хвіртці материного подвір'я до тої ночі, поки раптово прийшлі великі води не звершили суд над сплячою Катрінкою і її хатою.. . а може, тільки над її поламаною долею, яка подеколи таки нагадує Северині поламані хребти тутешніх гір.
Коли Северина думає, вона заплющує очі. Тоді не так болить. Та все одно... ховайся — не ховайся з думками, а вони лізуть до голови, як нічні миші з-під підлоги. І нема від них спасу... Ні від мишей, ні від думок.
На тому подвір'ї, де її маму Катрінку наздогнала ганьба й людський осуд, давно ґаздують чужі люди, не знаючи, що Северина обходить свою батьківщину десятими дорогами, лугами понад річкою, коли спускається в село до церкви.
Подеколи їй так кортить лиш одного — на хвильку схилитися над цямринням і зазирнути в темінь старої їхньої криниці. І може, відшукати на її дні обриси материного обличчя. Тремкі, розпливчасті, неясні. Аби лиш обриси.
Северині інколи здається, що мама кличе її з води. Може, тому вона так любить воду. Але не оту, тиху, з криниць чи корита, — а любить воду бунтівну. Дощову раптівку чи незагачену воду потоку. Щось у тих водах є потаємного, людського, того, що завжди приховане на споді, але завжди рветься на волю. Як у час повені.
Може, то не вода — а людські пристрасті проривають землю в часи потопів, і так безжально шматують гори й доли, як лиш уміє шматувати людина одна одну?!
Іноді Северина подовгу дивиться в нуртуючий потік — ніби чекає, що ось-ось, колись... десь колись — та й затремтить із-під котрогось каменю тепер уже майже забутий, але такий же бентежний, як образ Божий, образ материн.
Проте вода лише голосно піниться, мовби сердиться на неї, як, бува, сердиться жива людина, і зі злості тільки бризкає слиною, чи випускає біле шумовиння із рота.
Тоді Северина вже не думає. Ходить горами — трави збирає, як навчила її вуйна Марія. Северина кожну травку знає. І силу її знає. Тепер трава їй жити дає. Бо худоби вона не тримає. За худобою догляд треба. А їй не хочеться: надоглядалася чуже, своє тепер немиле.
Землі — лиш та, що навколо стайні.
По людях ходити не ходить.
Наймитує сама в себе.
Жити ж бо з чогось треба.
Але складатися на статки — Боже борони. Онуфрійчуки мали статки...
Ото збирає трави — людям у хворобі помагає. А найліпше яка трава людині стає на поміч? Та, що зібрана там, де людині пуп різали: у своєму краю.
Ондечки скільки хворовитих жінок у селі зробилося, відколи війна триває і відколи на чоловіків голод. То вона їм квіти арніки сушить. Та деревій із хвощем варить. Додасть трохи материнки, чебрецю розтолочить, соннику капне — маєш лік: не треба чоловіка. Як котра дочекається чоловічого сім'я в собі — плодючою, наче земля, буде. Здорову дитинку на світ Божий учинить.
А чоловікам також багато сили чоловічої треба. Скільки порожніх жіночих утроб тепер насіння просить! А де його взяти, того гарантованого ліку для здорового чоловічого сімені, як не в москалиці?
То нате вам, прошу дуже, домнуле[17]-пане-товаришу, корінчика з матриґану[18], на горілці настояному. І то небагато — лише дві краплі натще. А за тим молока півлітерки, будьте ласочка, випити. Бо інакше — біда буде: після матриґану гори звернути можна, не те, що здорову жінку під себе кинути. Ще й розумом помилити можна, як злегковажити Северининим приписом пити настоянку тільки по дві краплі... й ані на грам не більше.
А скільки вона знає, лише нікому не каже, інших секретів про людське здоров'я?! Лиш отими дурними приворотами-відворотами не бавиться. Та силу людську не підкошує.
Бог кожному, хто заслуговує, сам уріже все, що треба. Або доточить, як чого людині бракує.
Отак вона й живе — дні людям продовжує.
Вони їй за те з голоду не дають умерти.
Чи одежину яку з торжка принесуть.
Чи просто поговорять.
Уже добре.
Та ще когось за зіллям пришлють.
У Северининих казанах вічно щось булькає: пахощі розносить на всю околицю.
Зайти в теперішню її обжиту хату — вже й не зайдеш: уся стеля й стіни сухим зіллям та корінням обвішані.
У хаті темно.
Прохолодно.
День леда крізь мізинне вікно пробиває, хоч бери та й носи відрами світло в хату.
Десять котів у ряд серед білої днини на печі дрімають. Бр-р-р-р!
А якби хто знав, як воно насправді було... Коти до неї самі один за другим поприбивалися. Знала, чим їх заманити із зарослих бур'янами порожніх подвір'їв, звідки кілька років тому позабирали людей у світ, як і Онуфрійчуків. Кого іншого принадиш у цих скалах, як не живу котячу душу? Людей вона й не боїться, й не сторониться — але пускати до себе не хоче. Час тепер не такий, щоби когось пускати ближче, ніж на подвір'я. То ж у душу доведеться пускати — не в хату.
А в душі її місця вже ні для кого немає. Заселено там усе навіки.
Чи може, пусто навіки.
І так добре: коли заселено.
І друге добре: коли пусто.
Отож якогось дня Северина наварила казан потовченого валер'янового коріння, розлила його в бляшані тасочки — й порозкладала довкруж хати. Коло корита. На стежці.
До вечора хутірські й приблудні коти почали сходитися на той манливий запах, як оси на грушки-дички. Коти смачно хлебтали густе чорне вариво — й потихеньку влягалися спати, ніби втомлені вояки після тривалої битви.
Северина акуратно склала їх на руку, начебто сонних дітей, занесла в хату, уклала на свою постіль на печі, грубо устелену твердими батогами свіжого зілля, й підсунула тасу молока, розведеного валер'яновою кашкою.
Вона приручала котів так ретельно, як приручала би чоловіка. Бо потребувала захисту. Може, хоч кіт заступиться за людину, якщо з людей нема кому за неї заступитися в цей дурний час. Правду старі люди кажуть: колись за ґаздами вівці слідом ходили, а тепер — лише пси та коти.
Сказати, що вона боялася своєї одинокості на цьому пів-порожньому хуторі, який мало не за один
день раптово знелюднів, — не скажеш. Могла би вночі йти шукати а хоч би й цвіт папороті.
Але яку холеру тепер знайдеш, окрім безголів'я на свою голову?!
Вечорами чорні мовчазні стіни гір обступали зусібіч — і, хочеш-не хочеш, робилося страшно.
Ні вогника.
Ні душі.
Хіба лише шум потоку.
Та далека якась канонада збурює землю ночами.
Хто його знає, що тепер у світі робиться і чим воно знову обернеться для людини...
Ото чаклує собі над зіллями та травами — та на дорогу за потоком дивиться: людно чомусь стає на дорозі. Недобре.
НАЙБІЛЬШЕ Северина любила, коли до неї по трав'яні ліки присилали Іванку Борсукову. Дівчинка — як шило — вертілася на подвір'ї, далі зазирала в булькаючі казани чи говорила з принишклими котами, пощипуючи їх за настовбурчені вуха, а насамкінець сідала на поріг і розпитувала Северину про всякі речі.
— Що ти сьогодні робиш? — безстрашно зазирала карими очима в чорняву Северининого погляду.
— Шукаю долю, — відповідала та. І починала зазирати під лавку.
— Агій на тебе! — сплескувала в долоні дівчинка, як стара баба, але погляду із Северини не зводила. — Хіба доля може ховатися під лавкою?
— Ого, Іванко! Долю можна загнати в нетрища, сховати в болото, не те, що під лавку. З нею, як і з людиною, можна зробити все. Злякати, наврочити, проклясти, відвернути чарами.
— А ти не знаєш, москалице, де моя доля? — трохи подумавши, запитала дитина.
Вона завжди думала перед тим, як про щось запитати.
Ніхто, крім цього дивакуватого дрібного мізинчика — Іванки Борсукової — не називав її москалицею так ніжно й тепло, ніби насправді пестив, а не знущався.
Дитина розтягувала слова, мовби гойдалася на канаті, не боячись зірватися з нього.
Тоді Северині до горла котилися сльози, а вона їх заштовхувала назад, так, як би місила руками.
— Дитинко... Доля ніколи не шукає людину.