Допоміг аварійний випадок.
І час заборсався в аритмії розщеплення; одним промельком зринули тридцяті роки, історія, засвідчуючи збіг, коли воскресіння одної жертви приховувало вигуб і збайдужіння до цілого дочорнобильського часу; розщеплення, зрештою, відсторонило епоху, забуло обіцянки, лженадії, плачі і устаткувалось в жорстокості, — та під ту пору ти вже встиг схопити горгонинські риси, а, відтак, вгадуванням прикметним, окільним, як мисливець по легких натрусах на снігу розпізнає нічний верховітний біг куниці і вистежує звіра, засвідчив стан речей, досі невідомий людям: сторінки донесень з непритомності дійства, вихриплені в над’яскравій атомній сліпоті, всередині вибуху, навіть, якби це були просто діалоги знудьгованих пасажирів, розповідають про моровицю й безвихідь більше, ніж всі узагальнення кінецьсвітніх сюсюкалістів. Голий міф, гола метафора, гола ляльковість узвичаєного письма заклякли як доісторичні помийниці перед льодниковими горами.
Енноліття погибелі. Хто мріяв пережити хоча б той рік? Погляд ізсередини вибуху дозволяє побачити події в розпростореній яскравизні, ти бачиш голодних, покорчених, з продовбаними клюкою потилицями по завулках передмість, стиглі поля, простежковані напівмертвяками, що насмоктавшись молочка з колосся, вклякали, сходили жовтою піною, дерли животи, судомно вгрібалися в землю і заклякали там; бачиш: кров стояла у храмі по гнуздечку коня, гнояка текла з опухлих, мов олія крізь мішковину, німі, ковтаючи стогін, одгризали собі язики і захлинались прокляттям, мертві раділи червам; бачиш зігнуту, з пучком перехопленого жнива й серпом, молоду свою бабцю, якій дозволили збирати колгоспний урожай, бо більшість ярих колгоспничків вимерло, і діти плели вінок на межі, виглядаючи якогось недоїдка з обіду; бачиш тих, що продовбували клюкою голови і їхніх дорідних синів, що з усмішечками вроджених, манірних садюг допродали розкрадіїну, якій знадобилося сімдесят з лишнім років бухкання по голові, судомних корчів, праці на вигуб, праці по двадцять годин на добу, праці на порятунок дитини, праці, що дозволила нам умовно зрівнятися з громадянами світу– і рабеї всіх країн з’єднались; робота замість життя: тут нагатили стільки морів, що їх спускати треба століття і на осушених приріччях випасати троянських динозаврів — і на кожній з майбутніх канав, з жабуриння і стронцію, розквітне цвілізація за прикладом Нілу; тут під ракетні сідала надовбли стільки шахт, що в них можна розмістити половину божевілень світу, що досі марить кінецьсвіттям; тут робота здатна з семи худих корів зробити сім товстих і всупереч єгипетським снам відфараонити голод, відтягнути Ісход, схаменути історію — та вже пізно; десь по війні моя мама скуштувала союзницької тушонки, а мені, ближче до теперішнього, дістались поношені, гуманітарні, вишневого кольору штаненята. Добропорядний швейцарець доїв корову, а його родич, жувальник поп-корну, дивився на всю шосту частину світу з суворістю музейного доглядача, приставленого змітати пилюку з черепів австралопітеків; доки світ собі науково революціонізувався, замість кількох виродків пропонуючи на широкий вибір і смак сотні й тисячі потвор незгірших, доки мінялися позами сексуальні перевороти, тутай для переважної більшості щодень і щомить була робота й робота, з тачками, з мішками, без вихідних, нагинці, на суботниках, з граблистими руками, двожильна, недоспана, примітивна, на совість і страх, але якась-то праця — де вона? тутай тлів духовий досвід, подібний до невгасимої пожежі на торф’янику — з ним буде важче, на взір покупців його найпростіше замовчати, заткнути, а, щоб перекрити кисень, обкопати ровами своїх ціннот і напустити туди сечовину здинозавреної культури; тут билось живе страждання, живий усенічний страх, жива лямка гадючилась і приростала до спини, а довколишнє дійство, здавалось, всіма зусиллями прагло забуття, невідання, незнання, щоб найближчі вже покоління одвикли від людської мови, втратили в лексиці слово "страждання" і одним своїм виглядом не заважали торгувати, а лише з нутряної болячки вили, не знали, звідки їм так болить і загризали себе насмерть. Досвід подібний до гончака, що з підвивом проламував ліс, гнав по гарячому сліду звіра, розгойдував над галявинами луну і захеканий, вспокійнілий повернувсь до господаря, знає тисячі невідомих нікому запахів, міток, скидок, глухих лазів, але безсилий сказати, і людяно хилить голову до плеча; так і відлуння подій повертається до нас напівніме і мудріше спроб довідатися, вгадати, збагнути, що ж там хекало і втекло крізь загущавлений поруб, і як там було насправді?! той незримець, ще в люті, зупинившись на чотири ноги, втягує запах підсліпуватої необережності, легковірства, переляків, замість порятункового інстинкту, запах облежаної кволі — так пахне людина звірові, що відразу і забуває про неї, як чесний забуває підлого, як зграя вовків, помітивши розгублену поведінку, кидає свого скаженого брата, переярка. Тим, хто в землі, довелося конати в лихоманці воєн, вмирати від серцевого нападу на порозі хати, відписаної під сільраду, забувати лік розпластаним дням, давитись попелом нового підпалу, доздихувати в шанцях, гнити в перекреслених стрілкою наступів болотах, забувати героїв, на відбудовах вітчизни надривати хребта, згорати в запоях перемоги, за ящик розтрачених цвяхів порохніти в тюрмі, давитися мерзлою картоплиною з помийниці, пощезати з вічнорабського передчуття, — завтра буде ще гірше — й заради чого? Мов покинутий і забутий дефективний сирота, ти виріс, вижив, спромігся на власну знакову, доповідну мову і дивишся на своїх "втрачених" євгробейських братів, як на купу зманіжених шарлатанів і ,звихнутих на успішності, славолюбних сюсюкалістів; ти сидиш собі, де й сидів – у тьмі народивсь і в стотьмі посивів – сидиш , зречено, загнано й ледь притомно, а чемний рум’яний старець, мліючи від захопленого співчуття, крізь розбите вікно приглядається: на який донорський орган знадобився б ти згодом? коли доохлянеш, щоб продатись. Спочатку безпорадний ти писав зеленькою по стінах, виписував у повітрі безголосу хрипоту, під ударами чобіт знакував обдертими нігтями бетонну підлогу, вивчав букви по ініціалах, по вишитті на халатах санітарів, номерував сторінки видертими над ліжком роками, брав епіграфи з вовтузняви на кухні і з пророчого крику про обід, що радісно, як звільнення, пролітав коридором, та чобіт примушував до курсиву, плазувати повільними абзацами, згорбатіло засинати по кутках якихось заштатних публікацій, облапувати кістки, розгинатися і стрімкішати в полегкості, коли відпускає забитий дух, і бити ліктем з півоберту, відпихати наглядача, вриватися до канцурки і писати на обгортках історій хвороб, на титулах армійських "справ", на обернених сторінках довідок і доносів, розстрільних списків і свідоцтв про смерть, де вказувалось : поховання не встановлене; писати на перелинялих , вицвілих замість фіранок, газетах без змісту, писати поривчато, щоб більше втиснулось, писати всупереч джойсівським прогнозам — великий ірландець, загрожений стилізаціями , передчуваючи добу графоманства, коли всякий письменний відразу й письменник, був змушений вдатися до роману-кінця, написаного на бібліотечних підвіконнях, чорнилами цитат, вдатися до канонізації тексту й завершенні часу на ньому; він , спіткнувшись об власну метафору майбутніх комунікацієзлук, зневірився, одрік прийдешніх послідовників, саму можливість і диво зцілення, а ти, долаючи досвід втраченого, пересидівши дебілію, на затертих обгортках, титулах, обернених сторінках, в обставинах ядерного кінця і старечого недоумства, мусиш починати текст початку; як невіддячена в кордонах народу війна народжує хлопчиків, воїнів, так неоплакана в межах мови трагедія посвячує в письменництво.
Коли на щитах екзистенційних присягань пронесли полеглих героїв, а ті, хто з щитами, втомилися дужче сізіфів од посилання на авторитети, зроджений тута світогляд акцентує на загроженості і мовам, і літературам, і расам безвідносно до минулих культурперемог — і з-поміж величних поразок, добірних марнот, пропонує ще одну спробу: культура на всеспаленнях дотепер і знову, віднині. До сутінків звикати тривожніше, ніж до ртутного світла в бібліотечних склепах. До кожного протизапального знання віруси з часом звикають, як до антибіотиків, і цмулять його собі на користь; і літератор, якщо він не шарлатанить і не зневірився в хворому, здатен помислити й доповісти про кращі ліки; діагнози вічні, але опір організмів різний; а позбавлений досвіду бездиханних катівень підозрюватиме , що він пише винятково з маніакальних потреб; написане має стільки ж права на видання й переклад, як і зачитаний Летою етруський епос; там, де в часи бездомів’я, злиденства, ти в залюдненому теплі кав’ярень розливав із-під поли, ковтав із одної склянки по колу, читав безнадійні рядки, обгорав справжністю ковтка і миті, тепер встократ безнадійніше громаддя вікон, банків, партій, фондів, розкультурницьких установ, п’ють здебільшого мовчки, ніщо не морозить, в богопокинутій глухоті сутінок непривітно обвільг і ниє чиста, обварена смолою самотність неба, — дзеркало, сріблом звернене вгору, в ніч, вище ненависті геніїв до нездар, вище мстивих ужалень посередньості, вище всіхніх надій на вознесіння, вище й вище, туди, де Вселюбов милує виплакану душу. Ранок письменника тут починається із вслухання, вухом до землі, в копитний грім іздалека, в стенокардію прим’ятих навалою степів, у легеневі хрипи затемненої височини, в обважнілий трем паралітних лавин, що за хвилину мають зійти, а вже потім, коли розвидніло: зі сповіді розбещеного владою президента, з усних розпоряджень забіганому і забідканому прем’єрові, з подетальних настанов голові таємної служби, до того змучених, безпорадних, здитинілих в оточенні милих онуків, до того наївних, що мусиш без зайвого галасу, виборів, програм, присяг брати на себе відповідальність; за долю розкрадіїни! дбати!! забороняти небезпеку, легалізувати потяги мас, підозрювати головного банкірила і кожному громадянинові власноруч послиненим пальцем відраховувати надбавку до сатисфакцій, одним словом: дбати! з’являтись інкогніто на бандитські сходки, совістити, переконувати і навіслючувати на головорізів мішки наскельного живопису, наркотиків, зброї, встигати з лекціями в інститут підвищення лісу, збирати довірених редакторів і за пляшкою мінералки ділитись підозрами про безпробудну дрімливість ворога; будити думку! щорання з батьківською турботою вмивати руки чиновникам і обтирати пух; ледь поправивши краватку, невтомно приземлятися і прямо на летовищі через голови осіб пропихати наших людей до вершин консервативної ложі; нехтувати зримий об’єм; притягувати до відповідальності невчасно померлих від нежиті маньяків, бо скільки зневіри й прагнень розповісти в кожного безвісти полеглого! та не тільки засуджувати, але й оголошувати амністію кладовищ, у світлі вирішення вічножитлової програми забезпечувати антигероїв броньованими могилами, на правах пільговиків, потерпілих від надміру читацького запалу; вмить серйозніти, згадавши про біль неповернень, вакуум самого "назавжди", про покликання: напувати повітря живим озоном, сльозами тих, чиї поганьблені муки узріли справедливість; а потім згадувати польові квіти в білому соломоновому вбранні, не жати й не сіяти, доторкуватись подумки до єдиної, надживильної, здатної воскрешати сили слова, самим зверненням до висоти підтримувати розмову з Силою, вищою від заскубаних тривог, суворою, милосердною, вільною вкладати мужність в серця і виводити звідусюди, однаково прихильною до самотньості і до юрби, заспокійливою, здатною розтуляти уста і втішати простосердих.