Микола дозволив собі перерву від своїх томів і пішов донизу — там у їдальні перекурити, щось перекусити, може навіть і пообідати. От, цікаво — ніколи не бачив там цієї… Якось уже не міг назвати Ляодікою, коли дізнався, що вона — Гаїна Сай.
Можливо, його думка прикликала її. Вона з’явилася. Взяла в буфеті склянку компоту і сіла за якнайдальшим столиком. Скоренько випила й пішла. Микола ж сидів недалеко гурту молодих критиків, що іменували себе пролетарськими, говорили між собою "по-русскі", ходили розгойдано від пихастого уявлення про свою ваговитість. Двох із них Микола знав. Хацкельсон був аспірант Інституту літературознавства і брат модної "зірки" на літераторському обрії, критика Семена Талабуна, — очевидно, це літературне псевдо (Талабун) мало грати ролю "щироукраїнського". А, є тут між ними ще й Євген Цюрупа! Цього Микола знає краще, вони з одного курсу. Він тепер працює в газеті "Радянське село" і вважає за конечне дружити з цією тичбою "украінскіх пієатєлєй".
Сам того не хотячи, Микола був свідком розмови, таки про "гіперборейку".
— Ми аж за животи хапалися зо сміху, читаючи її базгранину, — десь із середини розмови почув Микола. Хацкельсон при цьому вищирив свої конячі зуби й гигикнув. — Вона принесла до редакції "Літературної газети" оповідання, — з дозволу сказати. Більш безнадійного чогось я в свойому житті не зустрічав...
— І чого вона пхається? Не бачити їй тепер друку, як своїх вух! — авторитетно вставив маленький верт-лявчик, що його ці приятелі називали прізвищем вождя німецького пролетаріяту.
— То чим вона провинилася? — граючи очима, запитав Євген Цюрупа, Очі його завжди чогось сміялися, й не знати було, чи то глузливо, чи підбадьорливо.
— Не знаєте?
— Про це вже навіть кури говорять!
— Одіозна репутація!
— Куркульське охвістя, рупор дрібної буржуазії, дрібнобуржуазна націоналістка, — а він ще й питас!
— З місяця звалився чи що?
Цей одностайний хор анітрохи не стурбував Цюрупу.
— О, знаю, знаю, — підвів він переможно руку. — Але ж то було за Косіора, а тепер же Косіор — ворог народу.
— Чого там з нею панькатися, — гидливо змахнув рукою щось із столу вертлявчик із прізвищем вождя німецьких комуністів. — Вона просто графоманка. — Хай Шмульзон скаже, чи не так!
— Але я її не раз бачив у Домі літератури. Чи вона член Спілки письменників?
Критики перезирнулися й почали реготатися. Глитайський аґент в літературі — і Спілка пролетарських письменників! Та її давно вже пора вигнати із місцевого комітету письменників, щоб навіть і дороги до Дому літератури не знала.
— Так, пора дати рішучу відсіч куркульському наступові на партію, — прорік той, що його Шмульзоном звали. — Пора створити навколо таких людців атмосферу засудження й презирства. — Слова ці він щойно вичитав із статті метра, Семена Талабуна. — Нам баляст непотрібен!
— Чекайте, чекайте, я теж вмію читати! Читав і ті її нариси… — почав був Євген, але його хором закричали:
— Політично безграмотні нариси!
— Хотіла пролізти контрабандою в пролетарську літературу… Але куркульське походження вилізло шилом...
Та Євген не здався. Він перечекав і почав знов тими самими словами:
— Я читав її нариси. Нічого там такого страшного нема. Писала наївна дівчина те, що бачила в комунах на селі, та й годі…
— Рація! Повзучий емпіризм! — безапеляційно підвів риску під "дискусією" Шмульзон. — Нічого вже з неї не вийде. Тепер наводнює редакції своїми поезіями в прозі. Уявіть собі: "Про красу дощу"! Або: "Шелест листя під ногами"… Кому потрібні її елегії про нездійснені любовні замисли? І ніяких ідей. Горизонт бачення не ширший за коло її спідниці. Просто не розумію, як можна в добу соціалістичної реконструкції, в дні доблесті труда й геройства виписувати таку белі-берду.
Нарешті, вступив у розмову й Микола. Він, може несвідомий того, перевів перепалку на жартівливі рейки. Його цікавило:
— Скільки їй років?
— Їй? Від шістнадцяти до тридцяти п’яти! — пожартував Хацкельсон.
— Я знаю точно, це вже старе луб’я. Їй — тридцять.
— Десь працює?
— Ге… Що то кого обходить? — зарозуміло мотнув головою вертлявчик, що недавно приїхав із Проскурова — і вже був секретарем "Літературної газети".
Євген же виразно покрутив головою, — от, мовляв, заморока.
— То за чим же вона існує?
— За компотом, не бачите? — Хацкельсон після "свіних отбівних" був настроєний на жартівливий лад.
— Вона, власне, здібна дівчина… — задумливо казав Євген Цюрупа, коли шумлива плеяда пролетарських світочів висипалася за двері і він та Микола зосталися за столом самі. — Тільки її зацькували отакі критики… А може й сама винна. Скільки її не лаяли, а вона на це все мовчить. Не відмежовується, не кається...
Микола подивився в завжди розсміяні й начебто під-бадьорливі Євгенові очі. Цей твердо вріс у ґрунт, — пролетарське походження, з залізничників, член партії… Чому б?
— А чому б не спробувати?.. — почав він, ще й сам на знаючи, як зформулювати свою неясну думку. — Чому б ти… Мало які причини бувають? Я, на твойому місці і з твоїми можливостями, дав би їй якесь завдання від редакції. Десь послав би у відрядження чи що… Може вона перебудується?
— М… м… м… — пожував губами Євген. — Та то можна б… тільки не знаю, як до того поставляться принципали. Її ім’я, справді, одіозне, багато разів відмінювалося, — чув сьогодні, якими епітетами її обкладали? Та ще й походження… Хоч правда, діти за батьків не відповідають, та боюсь, що…
— А все ж… Вона справляє дуже позитивне враження, — майже просив Микола, не знати чому. Може тому, що його обурили зарозумілість та розперезаність оцих "украінскіх пісатєлєй", які й говорити українською мовою не вміли. Хотілося щось тому протиставити.
— Може й спробую… — туманно відказав Євген і перевів розмову на інше.
Сай! Дві з половиною тисячі років — досить часу, щоб перетворитися із степової принцеси на куркульське охвістя. Але яке диявольське коло обставин круг неї!
14
Наближається буря. Буря пристрастей. Перед бурею, навалою стихій, капітан готується, збирає сили, стає кам’яний.
Буря та ще тільки відчувається. Радісно й тихо, сон-цесяйно і грайно — але поблискують у наелектризованому повітрі короткі блискавиці, як погрози.
І все це — лише в тому світі, де царицею я і де звук падає без відгуку, без луни. Але Гаїна чомусь надіється на капітана, — хай веде, мусить вести, камінно зціпивши зуби. Та маленька, легкодуха й довірлива особа мусить скоритися капітанові, вилитому з неіржавистої сталі.
Вона нехтувала наказами капітана не раз — і випивала за це гіркої. Та тоді їй прощалося. Молодості прощається все. Тепер є шлях, а навіть і кінець цього шляху визирає. Тепер лиш праця, праця і праця. Відпочинок — марнотрата. Спокуси — тяжка омана.
Перед Гаїною лежить переклад. Ніхто його їй не замовляв, вона сама його вибрала, робить, а як зробить, то понесе до видавництва. Скільки тут вкладено кро-піткого потіння, щоб слово було гнучке і влучне! Мука, — але яка радісна, світла. Гаїна любить переклад, бо це ж також творчість, вигравання українського слова, розширення власного лексикону й збагачення для загального вжитку.
Вона певна, що там це оцінять. Хіба перекладачів не треба?
15
Тож щоб залишитися на науковій роботі, треба стати членом партії. "І нікакіх ґвоздєй!" Микола вже подав заяву, спочатку в кандидати. Якщо не партизується, — не бачити йому аспірантури, як своєї потилиці.
Другу рекомендацію дав брат Майїн — там одної дівчини з молодшого курсу. А першу він уже давно мав, ще з місця праці до вступу в університет. Тільки він її не використовував, бо не міг чомусь себе присилувати. Як той казав: краще бути "безпартійною сволоччю", ніж викиненим із партії "ворогом народу"... Але... Є й така приказка: легше верблюдиці влізти в глечик із вузькою шийкою, ніж безпартійному розгризти граніт науки до докторської дисертації. Хоч і яка розблискуча-переблискуча характеристика керівника катсд-ри, хоч хай сім раз талановита буде дипломна праця, а таки знайдуться бар’єри, пороги, застави... Як не тепер, то в четвер, а таки виколупають тебе з науково-дослідного інституту. То краще вже тепер забезпечитися.
Отак під знаком партизації розпалювалася Миколина любов до скитів. Знайшов він там не лише Мадія, а й дев’яностолітнього царя-вояка Атея, що загинув у бою, а не в ліжку і не від пістряка. Знайшов Геракла, батька скитського народу, допомагав Гераклові розкувати Прометея. А Аполлон і Артеміда то й зовсім не грецькі, бо вони прибули із скитської Гіпербореї… Що більше заглиблювався Микола в нетрі грецької мітології, то виразніше виступало дивне: вона наскрізь пов’язана з Північним Причорномор’ям. Миколі прийшла в голову дика думка, чи самі греки, ота їх клясична культура, що стала підвалиною європейської цивілізації, чи вона часом теж не входить корінням у причорноморські степи? Подивитися тільки на тих бородатих сократів та демокритів. Хіба ж не подібні вони на портрети скитів з їхніх ваз та сагайдаків?
Але, щоб не розпливатися, Микола відкинув думку про греків. Не все за раз. Перш треба партизуватися.
Тільки Гаїну Сай ця партизація витиснювала. Хоч Гаїна й мала право на почесне місце у цьому Миколиному світі, як сестра сая, може особистого дружинника Атеевого, а може й самого Мадія, але партія не потерпить навіть платонічного зв’язку з куркульським охвістям чи рупором дрібнобуржуазної стихії, чи як там ще її величають. Ні, скитянко, я тебе не бачу й не знаю!
Але ж проте… Чи були б ці візії, якби не заглянув він у глибину цих фіялкових, аж чорних часом очей?
16
Гаїна хоче знайти вихід свойому нуртуванню почуттів — і не знає, де шукати його. Так сумно їй, що здібна на екстраваґантність. Але сором спиняє, сором за свою старість, — в шістнадцять років це було б інакше. В чім вихід? Чи могла б покласти перед ним листа, занизаного тими почуваннями, що ними оплутана вона? Чи могла б розповісти про буревії й спалахи, що ними сповнена душа і що все більшими колоніями в ній розростаються та не хочуть уже там залишатися?
Могла б. Але це — самій собі зачинити двері.
Чи могла б, опинившись зовсім близько, написати на клаптеві паперу: "Ви давно мене спостерігаєте. Скажіть, чи дуже я грізна?"
І це могла б. Але яка гнітюча буде павза, коли на лиці його вималюється здивовання, що само відповість: "Ви нам непотрібні!"
Не може Гаїна й привітно всміхнутися, бо це була б якась профанація.