У число вибраних потрапив і я. Не знаю, чим я йому сподобався, я тоді вже ледве ходив і збирався на той світ.
Оповідач сумно посміхнувся і замовк. Дмитро Іванович терпеливо чекав, поки той рився в своїх спогадах.
— У того поміщика,— продовжував провідник,— віджив я. Він таки добре годував нас, інакше не могли б працювати. Я до роботи був охочий, мене зразу помітили, взяли до коней, спершу конюхом, а потім кучером полковника. Другим конюхом у того полковника був поставлений теж земляк наш, сибіряк, Іван Петрович Шестаков. Коли живий, хай живе ще довгі літа, а коли вмер — вічна йому пам'ять. Розумний був, учений, тихий, спокійний, але слабкий до простої роботи. З лиця його видно було і по руках, що чорної роботи не робив. Я швидше за нього відновив сили і, бувало, допомагаю йому чи стайню почистити, чи гній вивезти, а він все горює, що не має чим віддячити. Я його заспокоюю, а він журиться, бідний, мало не плаче. Такий жалісливий був.
Оповідач зітхнув, а по хвилині спитав, чи не набридло слухати. Заспокоєний, відкашлявся і повів далі свою невеселу-повість.
— Знав він,чужі мови, той Іван Петрович, а найкраще німецьку. Якось познайомився він з одним німцем, що чогось часто з'являвся у нашій економії. Той німець приносив під полою німецькі книжечки різні, менші і більші, а мій Іван Петрович читає їх, бувало, до пізньої ночі, але крадькома. Якось раз, коли ми вже добре подружились, він каже мені: "Ці книжечки,— каже,— проти поміщиків писані, проти багатіїв, що визискують таких, як оце ми з тобою, батраків". І тут він відкрив мені очі на такі справи, про які я ніколи і гадки не мав. Оповідач знов помовчав хвилину і продовжував:
— Одного разу він показує мені книжечку, німецькою мовою друковану, і каже: "Знаєш, хто її написав?" — "Звідки мені знати", — відповідаю. "її,— каже,— написав наш Ленін". Я не знав, хто був Ленін, і він мені пояснив. Тоді в Росії уже йшла революція. Іван Петрович розповів мені, що таке революція і для чого вона. Він, бувало, каже: "Нам треба тепер бути вдома, обов'язково треба",— "Як же це зробити?" — питаю. Він каже: "Втікати треба. Тобі,— каже, — трудно, ти німець кої мови не знаєш, засиплешся, а я,— каже,— спробую". А він таки втік. Одної ночі попрощався зі мною і втік. З того часу я про нього не чув. Настав вісімнадцятий рік, а з ним революція в Австрії. Поміщик віддав нас знов до Талергофу, але вже не довго ми перебували в ньому. Приїхав Червоний Хрест наш, російський, і нас відправили в Росію. Вам, певне, вже набридло слухати? — спитав він знову.
— Ні, ні, дуже цікаво,— заперечив Дмитро Іванович.— Оповідайте далі.
— Коли не набридло, слухайте далі. Тепер вже не багато. Повернувшись з полону додому, пішов я у Чер,-вону Армію, а з нею на колчаківський фронт. Тепер я мав уже відкриті очі, тепер я бачив те, чого без мого друга Івана Петровича ніколи б не побачив. Тепер я йшов на ворога свідомо, був бойовий, невмолимий. Ви не дивіться на мене, що такий тепер непоказний. Мене половини нема, а чому — почуєте. Так ось, в однім бою мене поранили, та так, що хоч і вилікували, а інвалідом став на все життя. Женитись мені вже не треба, дітей мати не можу. Ви розумієте?
— Розумію,— сказав співчутливо Смирнов. Він тепер уважніше придивився до оповідача, і йому стала зрозумілою його апатія, в'ялість, словом, непоказність, про яку недавни він сам говорив.
— Покінчивши з Колчаком і громадянською війною, вернувся я додому,— продовжував провідник.— Вернувся, та не було вже радості в моїм серці. А крім того.
з перших днів я побачив, що брат мій не радий мені. Він думав, що я загинув на фронті, аж тут я з'явився. Зустрів мене холодно. Зрозумів я, в чім річ, і заспокоїв брата. "Не бійся,— кажу,— держи всю землю, як держав, я на свій пай не посягаю. Дай,— кажу, — мені куток і годуй, а я буду робити в тебе, буду допомагати в роботі, а там, може, кудись і піду..." Так я залишився, нікуди не пішов і так живу.
— Чому ж не пішли на завод, не продовжили освіту? — спитав Дмитро Іванович.— Могли знайти в громадській роботі ціль життя, коли не вдалось життя родинне.
Єгоров, так було прізвище провідника, похнюпився і по деякому роздумі сказав:
— Енергії нема. Розумію, що треба щось робити, і не можу, енергії нема.
Чайник скипів, подорожні попили чаю з сухарями і рушили в дальшу дорогу, що, як і досі, знов пішла низами, горами, невеличкими полями, розкинутими по долах і узбіччях, засіяними ячменем і вівсом, виходила знов на берег ріки і знов відходила. Двічі довелось переходити потоки. Перший, що трапився, перейшли без пригод, а в другому коні пішли вплав, і речі Дмитра Івановича, та й сам він і провідник таки добре змокли.
Гірські потоки в погожі дні майже не помітні, але після дощів, особливо після раптових злив, обертаються в грізні ріки.
Перейшовши на другий берег, подорожні обсушились біля вогнища, яке розклали тут же; добре, що сірники були у провідника в шапці.
Дмитро Іванович оглянув речі. Рюкзак був мокрий, але, на щастя, тільки зверху, речі в ньому були сухі.
Ніч захопила наших знайомих біля заїмки багатого старовіра Арефи Артемовича Кошкіна. Вирішили проситись на нічліг, тим паче, що небо захмарилось і почав накрапувати дощ, а одежа на них була й без того ще вогка.
Заїмка лежала в маленькому міжгір'ї, над сріблястим потоком, що десь там, за садибою, падав з кільканадця-тиметрової височини і всю долину наповнював веселим шумом. Складалась вона з хати, поставленої з масивного витривалого лісу, і досить великого сарая чи повітки. Обидві будівлі потопали в зелені старих могутніх кедрів так, що, коли б хто не знав про існування заїмки, з дороги не побачив би.
Арефа прийняв гостей без видимої радості, але й не вороже" На порозі спитав гостя, чи курить, а довідавшись, що ні, запросив у хату, усміхаючись в свою широку, лопатисту бороду.
— Ми люди старої віри,— сказав, входячи в кімнату,— не куримо чортового зілля.
Дмитро Іванович знав звичаї старовірів-кержаків, отже, на порозі попередив, що і посуд мають свій, не курять і не п'ють.
Господареві це сподобалось.
— Посуд — дурниця,— сказав він.— А от куріння ні до чого.
Дмитро Іванович цілком погодився з ним, бо сам давно покинув курити і ніколи вже не вертався до цієї згубної звички.
Увійшли до кімнати всі троє. Великий, як ведмідь, коли на задні лапи стане, лисий, бородатий господар сів на ослоні, загородив собою все вікно і з-під насуплених крислатих брів почав безцеремонно оглядати своїх гостей. Цікавив його Дмитро Іванович; Єгорова знав раніше. Враження, як видно, було не погане, бо з лиця йому не сходила усмішка.
— Звідкіля забрели в наші краї? — спитав, гладячи бороду. Довідавшись, що Дмитро Іванович із Москви, додав: — По налоговій часті?
— Ні,— заперечив Смирнов.— Цікавимось, як на Алтаї люди живуть.
Для Арефи цікавість такого роду була мало зрозуміла, і він просто не повірив тому, що сказав гість.
— Для чого воно, прим'єрно? — спитав він знову, пильно стежачи за обличчям співбесідника.
Дмитро Іванович пояснив, як умів, для чого потрібна історія.
— Усі ми повинні знати свій край,— говорив він,— повинні знати його мешканців, як живуть і чим займаються, його багатства, його славне минуле. Такі люди, як я, збирають матеріали, друкують їх у сотнях тисяч книжок, а ті книжки читають мільйони школярів і дорослих. Вчаться по них.
Старий кержак прийняв з недовір'ям і це пояснення. Щоб перемінити тему, він спитав, що таке колгосп. Тоді колективні господарства тільки почали народжуватись, до них малосвідомі люди ставились з недовір'ям, тим більше, що багатії по селах агітували проти них. Отже, і до заїмок доходили про колгоспи вісті невірні, більш того — нісенітні, безглузді.
Дмитро Іванович розповів господареві у доступній формі, що таке соціалізм, чому до нього прямує молода Радянська держава, якими шляхами йде вона, розповів про важку промисловість, про Дніпрельстан, про велетенські металургійні заводи і закінчив про колективну обробку землі.
Під час його оповідання в кімнату непомітно увійшов молодий парубок, середнього росту, худорлявий, з великими синіми мрійними очима, одягнений у військову літню гімнастьорку і такі ж штани, кольору хакі. Він сів біля порога і уважно слухав пояснення. Дмитро Іванович тим часом закінчив їх і, помітивши здивований погляд господаря, спитав:
— Розумієте тепер, що таке колгосп?
— Розумію,— відповів, хвилину затримавшись з відповіддю, Арефа.
— Пішли б до колгоспу? — поставив друге запитання Дмитро Іванович.
— Ні, — відповів Арефа, не задумуючись, і усміхнувся.
— Чому? — здивувався оповідач.
— Не пішов биг та й годі.
— Але ж чому? Арефа подумав.
— Коли б усі люди були рівні,— сказав він,— коли б, прим'єрно, усі однаково працювали, а зароблене по-рівному ділили, може, пішов би.
Він на хвилину замовк і раптом закінчив:
— І тоді не пішов би. На чужого дядю працювати не згоден.
Він махнув рукою і встав, щоб закінчити цілком зайву, на його <думку, розмову, одначе, побачивши парубка, додав:
— Он синові моєму, — він показав рукою на парубка, що сидів біля порога,— йому, бачите, колгоспи до вподоби, з ним і потолкуйхелл. Хоч...— він подумав хвилину,— хоч мені здається, що й він більше наперекір батькові, ніж з власного розуму. Кому може таке життя подобатись?..— Старий вийшов із хати.
Парубок усміхнувся.
Дмитро Іванович підійшов до нього і привітався за руку.
— Недавно з армії? — спитав приязно.
— Уже скоро рік, як удома, — відповів парубок.— А все воюємо з батьком. Не подобається йому нове.
— А вам?
— Я комсомолець, як мені може не подобатись? Це було сказано так щиро, що не залишило ніяких
сумнівів.
— Батько знає? — спитав Дмитро Іванович.
— Про що?
— Що ви комсомолець? Хлопець хмикнув.
— Знає,— сказав.— Але не сприймає цього серйозно, думає, що це так собі, мода пішла, що молодь у комсомол вступає, та й не розуміє гаразд ні того слова, ні його значення.
— А ви б роз'яснили.
Парубок безнадійно махнув рукою.
— Ви ж зараз роз'яснювали,— сказав він.— Допомогло? Не слухає, куди там! Спершу погрожував, що відречеться від мене, позбавить майна тощо, а переконавшись, що я про це не дбаю, махнув рукою, упевнений, що з літами все перемелеться і борошно буде.
Дмитро Іванович думав про долю цього молодого розумного хлопця, закинутого в далекий, глухий закуток для того, щоб дати себе безповоротно втягнути в середовище, в якому перебуває.
— Ви не думаєте звідси виїжджати? — спитав він співчутливо.— Вік думаєте вікувати на заїмці?
Парубок заперечив.
— На заїмці ми живемо тільки влітку,— сказав він.— Батько пасіку тут тримає, а ми з жінкою сіно косимо, худобу пасемо.
— Тільки вдвох? Батраків нема? — спитав Дмитро Іванович.
Парубок почервонів по самі вуха.