Потому вони потроху відстали і повернулися до своїх, а тисяцький поїхав далі, мовби нічого з ним не трапилось. Бо ж, кажу, Санько зачаклував його на забуття.
Санько, здається, і не здогадувався, що йдеться саме про нього. Лише при останніх словах Колотнечі зиркнув у їхній бік. Колотнеча приязно махнув йому рукою і ще ближче припав до князевого вуха.
— От видиш, князю, я тобі шепочу, а він чує! Він, коли захоче, може й думки читати.
— Думки? — Глинський поморщився. — Це вже, Федоре, нам з тобою ні до чого…
— Еге ж, — згодився Колотнеча. — Тому він і їде осторонь. І взагалі, намагається жити одинаком. Забивається в таку глушину, що його й собаками не відшукаєш. І виходить відтіля лише тоді, коли щось затівається. Але тоді, князю, вже ніхто не боїться за свій мозок, бо у всіх на думці одне — насипати нечестивцю солі під хвіст!
Нараз краєм ока князь завважив, як снігом у їхній бік чвалом котить якийсь звір. Невдовзі він розпізнав у ньому вовка. Але дивина — вовк на людей не зважав…
Рука Глинського мимоволі потяглася до сагайдака.
— Е, князю, цього робити не варт, — зупинив його Колотнеча. — Це, коли не помиляюся, Куций, Саньків листоноша. Не інакше, якусь звістку від Швайки приніс…
Вовк наблизився, мигцем зиркнув на князя, махнув Колотнечі хвостом і зупинився перед Саньком.
— Дякую, Куценький, — сказав Санько. Тоді нагнувся з коня, відідрав з за вовчого вуха жмут реп’яхів і видобув з нього полотняну рурку. Швидко проглянув, що в ній написано, і простяг князеві.
— Від Швайки звістка, князю.
Звістка була коротка: татари зупинилися у Терновій балці — між річками Хоролом і Комишнею.
— Я ж цю балку знаю! — не втримався князь. — Там неподалік є невеличке село. Теж Комишне…
І він виразно, наче був там учора, побачив перед очима буйно-зелені видолинки, похилі горби з сторожовими деревами і себе малого, верхи на змиленому коні. То були місця його дитинства. Коли великий князь Литовський Вітовт дарував його пращурові князівське звання за нечувану хоробрість, то разом зі званням дарував і землі на південь від Ромен.
Спогади блискавкою промайнули в голові, а очі уже вчитувались у подальші слова.
"Раджу купно напасти перед світанком. Стріча у Березовому лісі".
— І ліс цей я знаю, — знову вихопилось у князя. — До нього звідсіля не менше двадцяти верстов.
Він підвів голову і поглянув на вовка. Вовк теж дивився на нього, і не було в тому погляді ні настороженості, ні остраху — сама приязнь.
— Ти диви, вперше мене бачить, а дивиться, мов на свого! — радісно здивувався Глинський.
— Бо сподобався ти йому, князю — без усмішки відказав Санько. — То що передати Швайці?
Князь без поспіху ще раз прочитав написане, тоді змигнув одному зі своїх і в його руках опинилося писало, вже вмочене у каламарчик. Князь вивів на зворотному боці ганчірки одне слово "згода", і не втримався, запитав Санька:
— Можна, я сам її заховаю?
— Гадаю, що можна.
Князь спішився, схилився над вовком. На мить стало млосно: а раптом той вчепиться йому в руку?
Проте Куций дивився, як і раніше, приязно. Тоді вже без остраху князь тицьнув реп’яховий жмут вовкові за вухо і випростався, вдоволений собою.
— Жени, друже, — сказав як старому знайомцеві.
Куций махнув хвостом і щез у найближчих кущах.
Це було пізно ввечері. А десь під ранок перед княжою дружиною зблиснула під місяцем крига Хоролу.
Князь мимоволі зупинився. Неподалік, за кілька поприщ, мала бути Тернова балка. Проте ніщо не свідчило, що там зачаїлася частина орди. Як ніщо не свідчило й про присутність Швайчиних вивідників. Праворуч та ліворуч виднілися поодинокі кущі та кучугури заметів. Попереду — берези, такі білі, що їх годі було розгледіти навіть з близької відстані. Видавали їх лише слабкі, хитливі тіні.
Та коли зайшов місяць і щезли тіні, Глинський мимоволі відчув себе хлоп’ям, якого лишили на самоті. Гукнув Санька і, коли той під’їхав, поцікавився:
— То що радиш далі?
— Зачекай трохи, князю, — відказав Санько і, побачивши, як князь нетерпляче пересмикнув плечем, додав: — Зараз має прибути Швайка. Ось він уже…
Князь повів головою в один бік, у другий — ніде нікого. Нараз побачив, як Санько привітно змахнув рукою — і в ту ж мить напівтемрява подала голос:
— Здоров був, князю…
Глинський здригнувся. Імла хитнулася раз, другий і з неї вирізнилася біла пляма. А тоді наче хтось ще раз провів білим по білому — і за три кроки від князя з нічого з’явилася голова Швайки. І лише потому князь збагнув, що і сам Швайка, і його кінь були загорнуті в біле полотно.
— Тю на тебе… — тільки й спромігся сказати Глинський. — Наче виходець з того світу.
— Атож, — згодився Швайка. — Коли не хочеш, щоб тебе помітила татарська сторожа, доводиться рядитися під будь-кого. А їхня сторожа тут, князю, чи не на кожному кроці…
— Стійте, — нараз подав голос Санько. — Наближаються їхні дозорці.
І справді, незабаром попереду вродилося кілька рухомих цяток. З кожною хвилею вони збільшувалися. Незабаром стало ясно, що то вершники. Один сторожко рухався попереду, а двійко — на певній відстані, готові щомиті розвернути коней назад.
— Хочуть рознюхати, чи не криються тут уруські вивідники, — сказав Санько.
Швайка обернувся до вовка, що виник поруч з ним, і пошепки наказав:
— Барвінку, голос!
Барвінок підняв гостру морду до місяця і тужно завив. Сторожа спинилася як укопана. Передній якийсь час наслухав те виття, тоді розвернув коня і без поспіху подався до товаришів.
— Тепер для нього все ясно, — у голосі Швайки вчувався глум. — Він вважає, що там, де виють сіроманці, людей бути не може.
— Це добре, — схвалив князь. — Тепер наш удар буде для них ще несподіваніший.
— Але спершу, князю, я хочу тобі повідомити, що їх не так уже й мало. Мої люди нарахували…
— Порахуємо після нападу, — урвав його князь.
— Ого! — сказав Швайка. — Це добре.
НАПАД
— Уруси! — надривав горлянку Сартак.
— Уруси! — дружно підхопили Хасан і Ренат, і всі, хто вчора сидів з Сартаком навколо нерозкладеного вогнища.
І, немовби чекаючи на цей крик, по табору прокотилося, віддаляючись:
— Рятуйся, хто може!
— Тікаймо!
На той ґвалт з шатрів вибігали, викочувалися, виринали сотні сонних татарів. Вони з розгону злітали на коней і щезали в темряві. Щоправда, найхоробріші, вибравшись із шатер, крутили головами, виглядаючи, з якого боку наближається небезпека. Та коли зупинялися поглядом на широкій темній смузі, що стрімко накочувалася на табір, птахами злітали у сідла і, не вихоплюючи шабель, щодуху мчали за всіма.
"Ого, скільки наших! — радісно дивувався Сартак у той час, коли його горлянка волала про урусів. — Цікаво знати, де Швайка їх стільки назбирав…"
Нараз він зауважив, що серед тої маси не було жодного вершника. На стійбище налітали кінські табуни. Мабуть, козаки відбили їх у татарських табунників і на правили на табір. А що коні були неабияк переполохані, Сартак здогадався, коли вгледів двох здоровецьких вовків, що сірими блискавками металися поміж них.
"Та це ж наші Барвінок з Куцим!" — радо подумав Сартак і, надриваючи жили, ще гучніше загорланив:
— Вовкулаки!
— Уруси! Вовкулаки! — уже віддалік долітали до нього вигуки Рената, Хасана та інших їхніх хлопців.
А за хвилею татарських табунів здіймалася інша хвиля, над якою миготіли холодні блискавки шабель. Попереду на широкогрудому огирі мчав незнайомий вершник у білій сорочці. Сартак вихопив свою шаблю і полетів перед козацькою хвилею туди, де вже вибирався з гарб та шатрів кримський чамбул.
— Сюди, за мною! — горланив він, хоча й сам не чув свого голосу серед іржання, переляканого крику і дужого тупоту, від якого дрібно тремтіла земля.
Нараз краєм ока завважив, як незнайомий вершник звернув у його бік і підвівся на стременах, готуючись до удару.
"Диви, який проворний, — подумав Грицик. — Чого доброго, ще й зарубати може…"
Скреготнула криця, полетіли іскри, і в Грицика аж рука затерпла від дужого удару. А ще за мить шаблі знову викресали іскри і на вершниковім обличчі промайнула вдоволена посмішка — схоже, зустріч із вправним ворогом його тішила.
— Та ти що, здурів? — вигукнув Сартак. — Схаменися, чоловіче добрий!
Схоже, вершник сподівався всього, тільки не цих слів. На мить його рука з шаблею завмерла і він вражено спитав:
— Ти хто, диво горохляне?
— Свій я, свій! — запевнив його Грицик. — Швайків вивідник.
— Ага! — радо відгукнувся вершник. — То це ти його про все сповіщав?
— Я, — згодився Грицик і насмішкувато додав: — А що, хіба по мені не видно?
— Тоді скинь к бісовій матері своє дрантя! — зненацька визвірився вершник. — Не бачиш, що ми всі в спідніх сорочках, аби випадково не зарубати один одного!
— Зрозумів! — вигукнув Грицик і зірвав з себе халат.
А що сорочки під халатом не було, то Грицик виявився до пояса голий.
— А ви чиї будете? — запитав він, приміряючись до бігу вершникового коня.
— Черкаські ми, — відказав той і прискалив око, міряючи відстань до найближчого татарського втікача.
— А як ви сюди…
Докінчити Грицик не встиг, бо на нього вихором налетів Санько.
— Грицику! — вигукнув він голосом, у якому вчувалося неабияке полегшення. — Вибрався?
— А чом би й ні, — широка усмішка спливла на Грициковому обличчі. — Слухай, а що це за один? І він вказав на вершника, що тим часом вирвався вперед.
— Це староста черкаський, — пояснив Санько.
— Ого! — вражено вигукнув Грицик. — А я ж до нього як до простого козака…
Проте більше часу на розмови не було. Стрімко наближалися перші шатра кримчаків. З під них, мов мишва з-під сіна, випорскували татари. Вгору злетіли перші шаблі.
Нараз Грицик пришпорив коня і наздогнав старосту черкаського саме тоді, коли той примірявся для першого удару.
— Не на тих замахуєшся, князю! — вигукнув він. — Ти краще поглянь он туди, — і він шаблею тицьнув у той бік, де стояли найвищі шатра. — Там отаборився кримський темник Бурумбей зі своїми тургаудами. Здолаємо його — перемога наша, а ні…
— Бурумбей! — вихопилося у князя. — Старий знайомець!
Він різко смикнув за поводи. Кінь захрипів, став дибки і розвернувся туди, куди вказував Грицик. А князь Глинський звівся на стременах і над засніженим полем загримів його голос:
— За мною, товариство! Розходьтеся віялом! Слава!
— Слава-а! — прогриміло у відповідь.
Козацький напад був схожий на смерч.