Не побивайтесь за господарством. Раз усе гине, що за клопіт про господарство? Цілую всіх".
Хмурився вечір. Лунко гупало з моря.
З металургійного заводу бадьоро обзивались робітники.
Плутались в ту пору у замерзлих коліях четверо стомлених коней. Гурт вояків підганяв. Не підганяв, а й сам плутався стомлено, похнюпивши голови.
Коли порівнялись з Кравзе, спинились, запалили цигарки.
— Папаша, коні є?
— Нема. Тільки одна.
— То нічого. Міняйсь, ребята!
— Аз чим же я зостанусь?
— З червоними, папаша!
— Іа?!
— Так, так. На розплід вам зоставляємо! Ха-ха-ха! Вояки запалили цигарки, цвіркнули крізь зуби й подалися.
— Значить, кінець? — тихо поспитав Вільгельм.
— Кінець! — щиро відповів вояк.
— Ну, то ще побачимо,— задирливо сказав другий, і сам усміхнувсь.
XIV
Дядюшки ходили в чорних кожухах з великими книжками під руками.
— Планова комісія!
Максим Стратон лагідно сокорів.
Підстриг бороду, причепуривсь. Чорні очиці по-святковому
ДИВИЛИСЯ.
— Велике народне діло на скрижалях золотих буде записано— треба по-святковому чинити його!
Так колись, як ходили святити жита, з побожним настроем носив корогву.
— Степи наші споконвіку були, гражданін,— говорив він Вільгельмові Кравзе.— І люди тут споконвіку наші сиділи. Старі козаки їх споконвіку боронили тут. Наші чумаки утоптали їх. От тепер вони знову й повертаються до нас.
— То це ти прийшов одежу одбирати, щоб одягти свої степи?
— Не хвилюйтесь, гражданін. Все буде зроблено по закону.
— Бери, бери. Останні штани стягай.
— Не хвилюйтесь, гражданін. Ми й вам зоставимо. Всім по справедливості.
— Ну, іще що в тебе написано?
— Візьмемо: інвентар, повозку, трохи хліба.
— Хліба! А я з чим зостанусь? Мало чи восени забрали?
— Что ж ти хочеш, товарищ, сам жрать, а другім не дайош?—грубо пристав матрос.
— Не, не хочу, а нічого в мене не зостанеться.
— Нічого, ми помиримось. Все буде гаразд. Ходили, перевертали, накладали на підводи.
З кожною хвилиною щось визволялось насподі у Віль-гельма.
Коли виїздила остання підвода, Вільгельм сміявсь.
— Щасти вам, Боже, що розгрузили! Ха-ха-ха-ха!
— Ну, що ж ми будем делать? — плаксивим сміхом по— —спитав у Мірти.
— Нічого. Будем працювати, як і всі.
— Як і всі. Потихеньку-полегеньку. Ха-ха-ха! Годі, старий, тягти лямку. "Тпру",— сказала коняка й стала... Ходімо до хати.
Увечері заснувалося небо сірими пухкими хмарами.
Легкі сніжинки в задумі сідали на плечі.
Мороком сірим укрився степ. Його ніби й не помітно було.
— А все ж, може, так і краще,— говорила Мірта.— Ніхто не кине ніякого докору. Скільки зможемо, випрацюємо; скільки треба, з'їмо.
— Може, й так,— загадково відповів Вільгельм.
А лягали в нетопленій хаті, кутались в зоставлені пуховики.
Весняні струмені зелені й прозорі. В них родиться нова думка, що ллється гарячими хвилями в повітрі.
Родять її розпарені ріллі, гострі зелені спичаки, пухлі бруньки — родять її нові, спочилі землі.
Вогкий вітер студив з моря і гнав4 руді сніги все далі й далі на північ.
Увечері лягали сині присмерки, легкі, як павутинки.
Мірта виходила під гору, на горбик, і слухала. І зморені груди п'яно вбирали свіже повітря.
А на заході червоним юним золотом горіла заграва.
Хтось далеко бив завзято в червону дошку, й звуки від того розлягались, як тихий стогін, в придолинках.
Мірта думала: піти б у сині присмерки. І йти все далі й далі, заплющивши очі.
І згоріти на золотім хресті, сплетенім з спілої пшениці.
Раз приїхав у синіх присмерках верховець.
Був він увесь темний, і вороний кінь нетерпляче стукав копитом.
Верховець глухим голосом поспитав Мірту. Та вийшла, закутавшись білою хусткою.
— Не впізнаєш? — тихим голосом поспитав.
— Гордію?!
Гордій тихо посміхнувсь. Був він лагідний, причепурений, в зеленій англійській шинелі.
— Звідки ти?
— Я — червоний!
— Червоний?
— Авжеж.
— Як ти забився сюди?
— Приїхав провідати тебе. Очі горіли рясною ласкою.
— Я все за тим, Мірто.
— А що тобі треба?
— Тебе.
— А-а... Зажди... зажди...
І зашепотіли два гарячі струмені в синіх присмерках весни. Над світанок однієї ночі мандрувало два богомоли... Коні їхні дрімали й спотикались, все поволі посували в глибінь степу.
Коливали головами обидва богомоли. Здалеку здавалось, що вони ні на крок не посуваються наперед.
В ту пору сміялась ранкова заграва рясним розсипчастим золотом.
Кидала вогненні стрічки в небо і колола гострими списами сизі хмари.
Тоді верхівці протирали очі, дивились одне на одного, жмурились і сміялись.
XVI
— Мірто, Мірто! — бігав старий.— Де Мірта? Мірта не обзивалась.
Вільгельм обійшов сад, напівзруйновані оселі. Чорна порохня від пожежі дратувала око.
— Мірто! Де ти?
Маленький слід копит ішов під гору.
Вільгельм пішов по слідах. Щодалі сліди копит ставали чіткіші.
Коли зійшов на гору, почав бігти.
І біг, чудно трюхаючи старим задом, наче танцював. За вітряком упав і довго лежав, прижмурюючись одним оком на сонце.
Підняв голову й бачив:
Колонійський ліс синій. Гострі пахощі молодих пуп'янків долітали звідти. Скиглили галки, складаючи гнізда.
— Весна!
Талі струмки вливаються в груди, а там сичать, як на розпаленім залізі.
— Це ти, степе, одібрав у мене єдину радість!
— Мірто! Мірто! — кричав хриплим голосом.
Але прудкий вітер підхоплював слова й розбивав їх тут, зразу ж.
Увечері старий тихо скаржився Лизаветі, перебираючи збіжжя в скрині:
— Які шовки були в неї. Ось із Ляйпціга, тітка прислала, яка прекрасна тканина! Вона горіла на сонці, як вбрання королевине. Ось білі атласи — від бабусі! Ай-яй! Я все думав, Мірта й Стефан — прекрасна пара була б!
— Я все думала, ми будем всі в Берліні. Я знову буду слухати, як мої липи шелестять. І Мірта моя коло мене. І мої маленькі білі онуки. Я все думала,— говорила в задумі Ли-завета.
В ту ніч над чимсь довго сидів у задумі Вільгельм.
Біла дача над морем. Нині шпиталь-санаторій для чер-воноармійців.
Мірта вся в білому стомлено ходить між ліжками.
— Сестриця, дай водиці!
— Сестриця, поправ мені постіль, всі боки перележав. Двоє завзято гуляли в шашки.
— Сестриця! В мене серце болить. Загой чим-небудь! Мірта суворо поглянула на нього.
Дехто засміявся.
— Що, хіба не можна?
— Як роздавати на всіх, то що ж тоді собі зостанеться,— відповів інший.
Увечері Мірта йшла додому, в тихий будинок під горою. Одчиняла вікно й дивилась.
Унизу були глибокі балки, зарослі садами й виноградниками.
Сади починали цвісти рясним п'яним цвітом.
А далі було море безкрає, з хвилястими гребенями, зелено-молочне в світлі місяця.
Мірта думала: які то речі є, що кружляють навколо себе й шумлять. ,
І не могла пригадати.
З тої пори, як виїхала з Гордієм, все дивно переплуталось, виступило перед очима в новому освітленні.
Мірта думала: десь далеко горять червоні вогні. І люди йдуть до них по коліна в крові і з щасливою усмішкою на вустах.
Але хто оцінить і взнає її маленьку офіру?
І думала ще: як важко кидати серце під ноги іншим.
Місяць горів на хвилях моря і сміявся.
— Ні, ні. Цього не треба. Вона згадала колонію.
Мабуть, у неї хуторянська душа, тому так вразливо приймає усе, що діється.
Але вона стане справжньою червоною.
Білі абрикоси сплітались у мереживо й дурманили повітря.
Мірта впурнула в білі тумани й застигла.
Гордій прийшов пізно. Був чимсь роздратований.
Скоса поглянув на Мірту.
— Чого ти смутна?
— Не знаю. Мабуть, вечір розварив.
— Е, що там вечір!
— А що це, по-твоєму?
— Стара буржуйська кров заговорила. Ти все не можеш забути старого життя.
— А тобі що до того?
— Нам треба йти до нового. Спалити, забути за все. Такі, як ти, тягнуть униз.
— Ну, то викручуйся й запали таких, як я.
— Як я можу запалити, коли ти серце рвеш на часті?!
— Ну, то я не винна.
— Не винна?
— Я ж тобі казала: я йду через тебе, по тобі за другим.
— То чого ти йшла тоді?
— Тобі видніш було.
— Я знаю, ти кохаєш того німця, попа.
— Ну, то вирви з серця. ^
— Ех, ви, буржуазія! Спалить би вас усіх. Не мучили б інших.
Він сердито вилаявсь і ліг спати.
В ту ніч довго туманилась далечінь, а під ранок зазеленіла й стала вогкою.
Тоді Мірта схилила голову й задрімала.
XVIII
Останній лист від Стефана був справді дивний і несподіваний.
"Ви, мабуть, здивуєтесь і не повірите цій звістці,— писав Стефан,— але я всі заплутані вузли розірвав одним кроком. Нині я — спартаковець. Хай не злякає вас ця звістка. З усього я не бачу іншого виходу, як вступити до спартаківців і оновити всеньке життя шляхом соціяльної революції. Ми йдемо поруч з російськими комуністами й вітаємо вашу революцію.
Хотів би я знати, як до цього поставиться Мірта?" Старий похитав головою й нічого не сказав. Увечері з ціпком в руках подибав під гору. Там під вітряком завсіди любив сидіти. В чулих крилах шелестіли голоси степу. Вільгельм любив слухати цей шелест.
Навколо зеленіли простори й пахло весняним ростом, м'яким, пестливим.
Хотілось впасти й дрімати в шелесті житів.
— Але чому ти, степе, ніколи не хотів зрозуміти мене? — жалібно питав Вільгельм.
Було болісно, що в цю пору так юно-радісно пишається степ.
А на серці зостались самі черепки.
Так довго сидів і дивився на могилу, що хмурилась в легкій сутіні вечора. '
Ось там у могилі хтось увесь вік стежив за ним, і капостив, і гнав з цих степів.
— За що? За те, що так уквітчав, обробив, підперезав зеленим хлібом?
— Не за те, не за те.
— Що маєш чужу душу!
Тоді виліз на піддашки в млині. Вийняв сірника й легенько чиркнув. Маленькі жартовливі віхтики гралися на стрісі. І раптом щось застогнало, тріснуло. Велика копиця вогняна простяглася в небо й закуріла. Одсвіти падали далеко через байрак, до могили. І там, здавалось, хтось темний танцював. А вгорі куйовдились білі хмари. З-поміж них грізно дивився суворий Водан. Розпатлане волосся йому гралося з вітром. Вільгельм усміхнувся, хвилину постояв і пішов додому.
— Лізбет! А, Лізбет! Ти не спиш? Лизавета обізвалась.
— Збирайся в дорогу.
— Куди? До Берліна? Під тихі липи?
— Під тихі липи.
— О, mein Gott! Mein lieber Gott! 1
І вперше Лизавета засміялась по-дитячому радісно й заплакала.
Вони зв'язали дві білі хустки і з паличками в руках вийшли в степ.
Вітряк ще червонів.
У світлі його дві зігнуті тіні повзли по землі. Інколи спинялись, вдивлялись в далечінь і знову повзли далі.
Лизавета шепотіла:
— О, mein Gott! Mein lieber Gott!
1 О, мій Боже! Любий Боже! (Нім.).
По весні Мірта ніяк не могла заспокоїтись.