Ранок

На її вустах лягли запеклі смужки нужди, але з очей ще йшов теплий блискучий світ прихованого сміху. Ця жінка справді сьогодні раділа кожній билині, що зустрічалась їй по дорозі.

Вона несла на плечах велику торбину різного збіжжя: було в неї в руках відро з картоплею, під пахвою вона тримала повісмо конопель і ще якийсь жмут ганчірок.

А до всього ще в ноги їй била холодна роса, по тілу проходив неприємний вогкий мороз. Та вона на все це не зважала.

Найтрудніш було йти левадою, бо стежка вибиралась круто вгору, з боків дряпали кущі, ноги ковзали на втоптаній росяній землі.

Але знизу йшов туман, поволі й ледаче, і з ним сунув угору дружний, напоєний бризками спів соловейків, а йому десь іздалеку ніби капала стиха в очі горлиця.

Мокрина кілька разів спинялась спочити під горою. Тоді мимоволі вбирала собі в груди і спів пташиний, і сиве листя, й далекі зорі квіток на луках.

Очі їй розбивались на дрібні скалки діамантів, проміння горіло в них жовтавим пухом.

Серце повніло темним сміхом, а вона не знала, кому сміятись тут.

Вона ніби вперше бачила цю леваду, а на лиці їй так і застиг тихий сміх, що йшов із грудей.

Коли вона вийшла на гору — в очі вдарило їй бризками сонця.

Поле червоніло промінням і росою. Десь на обрії застряла смуга сивого туману, а його обвив дим з хуторянських осель.

Із-за дубини виганяли худобу. Пастух — хлопчисько — гнався за биком і щось голосно кричав на нього, а його голос дзвінкою луною розбивався в кущах.

Завернувши бика, хлопчисько подався на дубину, голосно наспівуючи якусь пісню.

І цей спів зливався з полем — і наповнював його густим і теплим соком.

Мокрина ніби вперше бачила цю землю, окутану теплими пасмами світла, — і жадібно вбирала її собі в серце.

Їй здавалось, що вона бачила це поле колись давно. І так само хлопець дзвінко й тривожно кричав на худобу. Тоді їй щось гостро щеміло, а серце крізь цей біль повніло злагодою.

Їй раптом чомусь стало сумно, та вона зразу й одігнала той сум.

— Здоров був, Іване, — привіталась вона, порівнявшись з хлопцем.

— Драстуйте! — байдуже відповів той.

— Чию ти худобу пасеш?

— Дядькову Трохимову!

— Отак рано вигониш?

Але хлопець нічого не відповів і подався знову в глибінь дубини, голосно лаючи худобу. Швидко знову залунала якась нова пісня, а Мокрині здавалось, що з ним співає і земля, й дубина. Мокрина швидко перейшла полем і спинилась над яром.

Знизу було чутно повне, але глухе цюкання сокирою.

— Дід Кирило вже майструють… Ранній який, як пташечка. Де вже тебе й послав Господь?

Тут у лісі, сходячи під гору, вона приймала кожен кущ, як свою рідну влюблену дитину — і пестила його в глибині серця.

Вона підійшла близько до хати й привіталась.

— Здорові були, діду! Боже поможи вам!..

— А ти вже тут, дочко?.. Дорова-дорова!..

— Майструєте вже, дідусю? Рано як!.. З соловейками встаєте?

— Авжеж, дочко! Кубло тобі майструємо, щоб радісно жилося в ньому. Щасти тобі, дочко! Живи на здоров’я!

— Спасибі, дідусю!

— Та й ти, дочко, як та квочка, дбаєш та й дбаєш собі, обсмикуєшся, кублишся! Ловко й дивиться!

— Еге ж, снідати вам принесла. Ось зараз почну варити.

— Ну, ну, йди вари! А то вже й у мене попискує.

— А де Яким, діду?

— А хтозна — пішов кудись. Він теж, як кріт той: усе щось возиться, щось колупається! Дбайте, дітки, бо земля вам попалась добра. Совєцкая власть дала таки добру землю! Справді, таки дала!

— І-і, діду! Земля — всьо ’дно як рай! І не думалось ніколи, і не снилось.

— А є багато таких, що й заздрять.

Дід Кирило взяв у руки сокиру, заплямкав люлькою й почав стиха цюкати деревину.

— Чуєш, всяк по-своєму говорить! Шарпаки, голопузі дістали землю! А де ж шарпакам діватись, спитати їх, га?

Мокрина нічого не відповіла, тільки важко зітхнула й одійшла. Осторонь, коло обідраної катраги, вона сіла на землю й почала чистити картоплю, готуючи сніданок.

Швидко із села прийшло ще двоє майстрів.

Вони роздяглись, запалили цигарки й стали до роботи.

Ліс наповнився бадьорими звуками цюкання, пахло свіжими трісками. Коло катраги палахкотіло полум’я, і до майстрів щоразу доходив приємний дух присмаленої каші.

Мокрина прискала, сичала від полум’я й мішала кашу.

Незабаром поблизу почувся шелест. Із кущів виповз Яким із довгим дрючком осики.

Мокрина нащулено підвела голову.

— Що то ти?

— А, це ти? Бач, лату приволік! Ху!

Яким сів і кволо став крутити цигарку.

Розчервоніле обличчя пашіло втомою й спокоєм. З-під м’якого білявого вуса лягала тиха посмішка.

— А дід Кирило пнеться здорово. Диви як! Хоч старий, а береться!

— Е, він ловкий дід, уважительний!

— Трудно йому, літа не ті. Отак от чоловік пнеться, пнеться, а воно дивись: геть — і нема! Чорт його зна, що воно й таке оте життя наше!

— Буде тобі язиком молоти! Он краще треба подумати, що робити з худобою.

— А що?

— Та Пархом не дає.

— Як не дає?

— Так, так: це, каже, Палажчина. Як же Палажчина, як мати нам одказали! А він і слухати не хоче: хто, каже, чув, як мати одказували?

— Ну, й на його не вийде. Я телицю заберу, та й годі.

— Нахвалявся! Й голови, каже, позбудеться, як забере!

— Ну, нехай попробує.

Яким сердито сплюнув і пішов доволікати лату.

Каша докипала й ледаче булькотіла.

Майстри ще який час цюкали, та далі не втерпіли, кинули роботу й запалили цигарки. Сонце вже пекло. Над квітками гуділи бджоли. Тільки на катрагу лягав ще густий тінявий ріг.

Підснідавши, майстри знову запалили цигарки, дід Кирило заплямкав люлькою і, вдивляючись кудись у гущавину помутнілим зором, говорив:

— Колись тут Демидовський виїздив на полювання. І-і, що тої собачні було, що то люду! І то, було, восени щодня їздять, виграють, кричать! Веселе життя, їдять його мухи!

— Де вони тепер, діду?

— Хе! Тепер вони у Хранції кандьор жеруть. Їм тепер, хлопце, амба! Тепер Трохим тут хату ставить; а за Трохимом — піде Панас, Степан, Лука, Кіндрат. До лихої години вас тут набереться!

— Х-ги, ги-ги! Значить, наша бере, діду?

— А що воно, діду, буде, як пани повернуться?

— Хе! Панам не вертаться. Не вернеться вже їхнє ніколи. Та й що він робитиме, коли тут люд посяде всю їхню землю?

Майстри ще трохи потоптались і знову пішли до хати.

Швидко зацюкали сокири, один із майстрів затяг довгу пісню. Обриваючи її, він кричав до Мокрини:

— Ахи, молодичко! Будь здорова, чорнобрива!

Але Мокрина не обзивалась. Десь у глибині серця снувалась їй срібна нитка, й не хотілось обривати її.

Яким знову подався до лісу по нові лати.

Опівдні Мотря принесла з села обід, що зварила його ще вдосвіта.

— Там той!.. Пархом нахвалявся. Казав, хай тільки покажеться на село! І що йому так крутить!

— Заздрісно чоловікові стало! Де ж таки!

— А що ми йому? Він увесь вік свій прожив у розкошах. А нам що? Як оце хата тут? Так скільки ж муки було до того!..

— Да! Ніколи людина не помириться з людиною. Як не одбиратиме їжу, то їй заздрісно буде, що в другого лежить шматок хліба ще не з’їдений, — зауважив стиха дід Кирило.

Та Яким не в жарт розпалився:

— Що він, свиня, там репетує! Що я йому зробив? Ограбував його, обдер, чи що? Як він ото так — то сьогодні заберу в нього теличку, та й нехай собі як знає.

— Ото ж за теличку він і репетує — ніяк не помириться.

— Бач, яке мурло! Йому свого мало, що то він і моє хоче загарбити! Ні, цього не буде!

Надвечір сонце порохнявою напоювало ліс і повітря. Тіні проколювались дрібними золотими дірочками. А тиша на долині густіла.

Тоді Яким привів теличку й прив’язав до катраги.

— Тпру! Отепер тут тобі, голубко, бути!

Яким став, важко передихнув і втішно оглянувся навкруги.

Теличка обвела здивованими очима катрагу, але, побачивши поблизу кущі, почувши дух трави, заспокоїлася й утішно покрутила хвостом.

Увечері Мокрина пестила теличку: поїла її пійлом, чухала шию, вичісувала. Вона розмовляла з нею, як з людиною:

— У, дурненька! Не хотіла йти! Чому тобі погано тут? У, ледащо? Паші тобі по коліно тут, є водиця й листячко! А на зиму хліва тут виллємо такого!

З хати доходили ще напоєні вечірньою задумою звуки.

Хтось утомно цюкав сокирою.

Але швидко звук обірвався. Хтось затупав.

Майстри сходились до катраги. Сідали на сукуватого дуба й курили.

На лиця їм лягало червоне похапливе полум’я.

Парувало кашею, засмаленим салом.

Яким кидав свою роботу і йшов до гурту.

— Значить, сьогодні вже й вікна вигнали?

— Вигнали, вигнали. Хата йде, як трава росте.

— Ну, от. А я вам кроквів наготовив! Лати сьогодні настягав!

Дід Кирило в задумі плямкав люлькою.

— Стягай, стягай, хлопче! А вже ми тобі й хату оділлємо, така буде, аж дзвенітиме!

— Да, ето тобі, Якиме, вроді як панське життя випало! — зауважив русявий майстер.

— За Миколая, — говорив далі дід, — хати було ставили. Так ото часто із станції готову вже привозили. Тільки ставляй було! То куди там до твоєї? Хе! Такої хати в усьому околотку не знайдеш.

— А от дивись ти — люди заздрять. Не дають тобі й дихати вільно, — по щирості признався Яким.

— А ти думав як? Щоб тобі сміялися, як ти вирвав шматок щастя? Чудак чоловік!

— Ну так що ж я, дєдушка? Що я кому лихого заподіяв?

— Що він кому заподіяв?! Адже в комнезамі був? Був! Адже грунта маєш, хату собі ставиш? Ну, й буде з тебе, щоб другі присікувались.

— Та ні, за чужими ще можна жити. Тут свої спокойствія не дають. З свояком он, дєдушка, не помиримось! Нахваляється й убити.

— За шматок щастя, — не слухаючи, говорив далі дід Кирило, — треба нести спокуту, як і за гріхи!

— Чуєш, нема тобі життя й спокою — ані на крихту! — ніби сам з собою говорив Яким.

Розмова щодалі тихшала. Окремі уривки її помалу падали в сутінь вечора.

З річки доходило сюди крекотання жаб, десь викрикував деркач. А як стихали вони — тоді з яру йшов м’який радісний спів соловейків.

Пізніш майстри вечеряли й розходилися додому.

Востаннє було чути покволу ходу діда Кирила. На горі він спинився, чиркнув сірником і довго запалював люльку. Та швидко постать його вгрузла в сутінь.

І тільки десь далеко-далеко згасав захід, а на нім сутінню обперезувалась смуга лісу.

Мокрина прибирала коло катраги й тихо розмовляла.

— Як майстри, Якиме? Коли кінчають?

— Та так, що днів з десять ще провозяться!

— Днів з десять? Лишенько. Що ж вони робитимуть? Це вони просто щоб затягти.

— Чого там затягти? Що їм з того? Адже ж вони од хати беруть, а не поденно.

Яким сердито посунувся на деревині, повозився в кишені й почав крутити цигарку.

— А я вже й молодиць підмовляла.