Ми не відаємо, чи ми були на небі, чи на землі: бо нема на землі такого виду і краси такої. 1 ми не в силі, ми не потрафимо цього висказати. Знаємо тільки те, що там Бог між людьми витає, й їх богослужения найкраще з богослужень усіх країн. 1 ми не можемо забути краси тієї. Всяка людина, коли покушає солодкого, не прийме потім гіркого, так воно й із нами. А ви робіть, як знаєте, як воля ваша...
Між боярами й городянами були теж такі, що бачили різні богослужения, бачили теж і грецьке. І вони признавали:
— Так, богослужения грецьке дуже гарне! А один з старих бояр завважив:
— Княже, коли б грецька віра була лиха, коли б була неправдива, то не прийняла б була її твоя бабуня, велика княгиня Ольга, що була наймудріша з усіх людей.
Князь Володимир радів, що все йде так по його думці.
"Легко прийде мені завести в Києві християнство. А як Київ охреститься, то за ним скоро підуть всі інші городи та села", — думав Володимир.
Але своєї думки князь не висказував ще голосно.
Бачать бояри, що князь ніщо не говорить, то стали говорити йому:
— Чим скоріше, княже, візьмешся за діло — тим легше прийметься воно, бо противники нової віри не матимуть часу підбурити нарід проти неї.
— Так, так, як найскоріше треба нам стати християнами! — говорили інші.
Аж тепер сказав князь:
— Коли всі ви згідні, то й я з вами! Тільки скажіть іще: де нам прийняти хрещення?
На це заявила рада:
— Не наша в тому голова, приймемо там хрещення, де буде твоя воля, де тобі буде любо!
На тому скінчилося. Князь Володимир попрощав радних бояр і старійшин городських, і вони розійшлися до своїх домів.
Мигом розійшлася вістка по всьому Києві, що князь Володимир із радою бояр і старійшин міських рішили кинути стару віру, а прийняти нову, християнську. Християнська віра не була в Києві новиною. Вже здавна було тут чимало християн обох обрядів, а більшість із них була грецького обряду. Але ж більшість киян усе ще таки держалася старої віри, не так із переконання, як радше тому, що так вірили батьки, діди, та прадіди.
Одначе були ще в Києві завзяті погани. А перед між ними вели жерці. Найзавзятіше виступав проти християн Перунів жрець Боримир. Він то, чотири роки тому, підбурив був нарід проти варяга Теодора, що, як християнин, не хотів дати свого сина Івана на жертву Перунові. І на заклик Боримира товпа збурила Теодорову садибу, і він враз із сином погиб під розвалинами дому.
І тепер найзавзятіше виступав проти християн Боримир.
Він голосив скрізь:
— Люди, коли приймете християнську віру, наші боги важко покарають вас за те.
І на диво мало було між киянами таких, що притакували йому. І це його найбільше злостило. І він кричав по вулицях:
— Перун24 кине громами на вас та спалить увесь Київ, бо стане йому до помочі Стрибог25 із унуками своїми, вітрами. Богиня Хмара не дасть дощу, й буде посуха, Сварог2<^ спалить усе збіжжя, а Морена нашле на город недуги й пошесті та вигубить усіх тих, що відречуться старих богів...
Але й ці страшні погрози не викликали вже в нікого тривоги. Люди говорили:
— Ось є в Києві вже чимало християн, та якось не карають їх наші старі боги!
— Не тільки не карають, але їм якось краще живеться, ніж нам! — говорили деякі сміливіші, що їм Бори-мирові заклики та погрози не припадали до вподоби.
— Бо є між ними згода і любов! — говорили інші. —Вони одні одним помагають у потребі, й життя їх чисте та побожне, — говорили ще інші. — Видно, що їх Бог помагає їм!
Тільки старі жінки потакували Боримирові та ходили гуртом за ним і теж кликали:
— Не кидайте старих богів, бо боги страшно покарають вас! ,
Аж одного дня справді зірвалася буря й били громи. 1 вдарив грім у Боримирів дім, який почав горіти.
Погани не хотіли рятувати Боримирового дому, бо казали: "Це Перунів вогонь — то гріх гасити його!"
Кинулися гасити вогонь християни і вгасили, бо, на щастя, не було вітру.
Тоді говорило багато поган:
— Видно, християнський Бог правдивий! Боримир грозив, що Перун спалить Київ, а тут грім ударив саме в його дім. Мабуть, Бог християн хотів показати Боримирові, що його погрози пусті.
— І християни вгасили вогонь! Якби не вони, був би Боримир погорів дотла! — додавали інші.
Та Боримир не піддавався.
— Це за вас Перун мене покарав! — говорив він на оправдання своїх погроз.
І дальше виступав проти християн.
ХРЕЩЕННЯ КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА
А князь Володимир роздумував дальше над тим: як би то прийняти християнську віру з Греції так, щоб через це не стати підвладним грецького царя. І радився з дядьком Добринею. А Добриня казав:
— Коли хочеш, щоб грецькі царі вважали тебе за рівного собі, то треба тобі поріднитися з ними. У царів Василя й Константина є сестра Ганна. Отже засватай її...
— Ба, а як мені відмовлять — тоді я ще більшого сорому наберуся!
І задумався, а по хвилині вже весело сказав:
— Знаю вже, що зроблю: я їх змушу до цього!
— Як саме? — спитався Добриня.
— Піду на них війною!
— Похід, війна — це двосічний меч! — завважив на те Добриня.
— Авжеж! — притакнув князь Володимир. — Але я не піду на сам Царгород, піду тільки на Корсунь28. Обложу його та здобуду й тоді аж зажадаю царівну за жінку. Царі очевидно не схочуть віддати сестру за поганина, та я тоді заявлю їм, що радо охрещуся.
— Так, це добра думка! — признав Добриня.
І став князь Володимир готовитися до нового похЬ-ДУ-
Весною 988 року рушив князь Володимир походом на Корсунь. Несподівано підплив із великим числом човнів під город і вислав до корсунян домагання:
— Піддайтеся, а ні — то збурю ваш город!
Але корсуняни не думали піддаватися. Вони зачинилися в городі й завзято боронилися.
Судна князя Володимира стояли в заливі на віддаль льоту стріли. Хоча і завзято боролися корсуняни, то чим дальше, тим важче приходилося їм. Князь
Володимир висадив половину свого війська на сушу і в той спосіб обложив город від суші й від моря. І знову переказав корсунянам: — Коли не піддасьтеся, стоятиму тут хоча б і три
рСКИ!
— Ми не піддамося! — заявили корсуняни твердо.
— Тепер став князь Володимир приготовляти військо до наступу. 1 велів сипати насип, щоб легше можна було дістатися на стіни города.
Та дивне диво діялося з тим насипом! Що за дня насиплять, то через ніч зникає, й рано вже з насипу ні сліду.
— Тут якісь чари діються! — говорили Володимирові дружинники.
— Аж одного дня завважили на агорі29 города Кор-суня високий насип. Зараз донесли про це князеві Володимирові. Йому відразу стало ясно, відкіля взявся цей насип.
— Це напевно корсуняни ніччю забирають землю з нашого насипу та зсипають її на своїй агорі — сказав князь до дядька Добрині.
— Інакше воно не може бути! — признав Добриня. —Бо відкіля взяли б у городі стільки землі?
А князь Володимир сказав:
— Треба поставити сторожу біля насипу на всю ніч. Але й сторожа не встерегла, земля таки зникла.
— Тепер я вже й сам не розумію, як вони це роблять? — замітив князь Володимир.
Аж одного дня зголосився в князя молодий дружинник.
— Княже! — сказав він. — Я викрив тайну: як і кудою крадуть корсуняни землю з нашого насипу.
— Кудою? — питає цікаво Володимир.
— Вони підкопали в одному місці городський мур і цим отвором носять землю з нашого насипу. В городі сипали цю землю в себе на агорі.
— Хитро придумали! — признав князь Володимир. — Але тепер поставимо сторожу саме невподалік цього підкопу. І треба вже мені почати рішучий наступ на город.
І став князь Володимир готовитися до наступу. Саме тоді принесли князеві Володимирові стрілу, що впала з Корсуня невподалік княжого намету. До стріли був причіплений платок, а на ньому написане щось грецьким письмом.
Князь велів покликати дружинника-варяга, що знав грецьку мову й умів читати грецьке письмо.
— Прочитай це! — сказав йому князь.
Він читав: "На схід від твого табору є криниці, а з них тече рурами вода в город. Прокопай ці рури й не пусти в город води, і корсуняни піддадуться". І підпис був під сподом: "Анастазіос".
Князь дуже зрадів і промовив:
— Ах, це, певно, Настас, родич священника Григорія! Певно, священник уже зазделегідь повідомив його про ціль мого походу.
І зараз велів князь копати землю, щоб відшукати водопроводи та перетяти їх.
Вкоротці дружинники докопалися до водопроводів і відтягли корсунянам доплив води. Гірко стало корсунянам без води. Вони ще держалися кілька днів, а там і вислали посольство до князя Володимира.
— Піддаємося, пощади нас! — переказали посли.
1 ввійшов князь Володимир із дружиною в город та зараз таки післав посла в Царгород до грецьких
царів.
— Це"і ват славний город узяв я! Чую, що маєте сестру, ще дівчину. Дайте її мені за жінку. Коли ж не віддасте її за мене, то піду й візьму ваш Царгород, так, як узяв Корсунь.
І стривожилися царі Василь і Константин та дуже зажурилися.
— Лихо буде! — сказали. — Цей київський варяг, син славного Завойовника, готовий справді виконати свою погрозу.
І по нараді вислали послів до князя Володимира в Корсунь з таким предложениям:
— Не ялося християнам віддавати дівчат за поган. Коли охрестишся, тоді віддамо за тебе сестру нашу. Тоді ти теж і царство небесне осягнеш, і будеш однієї віри з нами. Коли ж не схочеш охреститися, не зможемо віддати сестри нашої за тебе!
На це сказав князь Володимир царським послам:
— Скажіть вашим царям від мене таке: — я охрещуся, бо вже давніше пізнав закон ваш, і сподобалися мені й віра ваша, й богослужба ваша, бо про це говорили мені мужі мої, що їх післав був у Царгород.
Посли негайно поспішили назад у Царгород та переказали царям відповідь князя Володимира. Обидва царі зраділи такою відповіддю.
— Тільки біда, — сказав цар Константан, — з нашою сестрою! Вона не схоче віддаватися за варварського князя, що його досі ще навіть на очі не бачила.
— Мусить погодитися! — відповів цар Василь. — Бо це для добра нашої держави. А що не бачила його, то це пусте — поїде й побачить!
І обидва царі стали намовляти свою сестру, царівну Ганну, щоб згодилася стати жінкою князя Володимира.
Царівна Ганна довго-довго опиралася тому предложению братів, однак укінці таки послухала й піддалася їх намовам.
Тоді царі переказали князеві Володимирові:
— Охрестися вперше, а тоді пішлемо до тебе нашу сестру!
Але князь Володимир боявся, що грецькі царі можуть потім не додержати умови, бо знав добре хитрість грецьку, й тому переказав:
— Пришліть священників з сестрою, хай охрестять мене, а потім повінчають нас!
Побачили царі, що князь Володимир рішучий, і стали говорити царівні Ганні:
— Нема ради, сестро, мусиш їхати в Корсунь! А вона вдарила в плач:
— Не хочу, не поїду, це якась дика країна, десь на краю світа.
— Як не поїдеш, — сказав їй на це цар Василь, — то стягнеш на нас велике нещастя.