Дід завважив це, але не сказав нічого. Його слова заспокоїли Ярину. Тільки Оленка, коли вже була сама з дідусем в хаті, сказала до нього:
– Дідусику! Мені здається, що Хведірко та Іванко щось недобре заподіяли Котигорошкові. Я вичитала це з їх очей.
– І я думаю, Оленочко, – відповів старий Артем. – Але не бійся за Котигорошка, не з тих він, щоб хтось міг зашкодити йому.
– Що ж вони зробили йому? – питала Оленка.
– Не знаю, голубко, завтра довідаємось.
Хведірко й Іванко не могли цієї ночі заснути. Вони тільки повертались з боку на бік. Одне, що затривожили їх слова діда про те, що Котигорошок повернеться. Ану ж, дійсно повернеться, що тоді буде? А друге: сумління відганяло від них сон.
Зате Котигорошок проспав смачно в лісі всю ніч. Він чув усю розмову братів і не спав, коли вони приковували його до дуба. Тільки прикинувся, буцімто спить. Як брати від'їхали, він розірвав ланцюг, вирвав вікового дуба з корінням і пішов до лісника ніч досипляти. Саме тоді лісник повертався з лісу й дуже дивувався, що Котигорошок такого дуба несе.
– Це ж найстарший дуб тут у лісі! – сказав він.
Раннім ранком Котигорошок попрощався з лісником, закинув собі дуба на плечі й пішов додому. Коли він кинув дуба на подвір'ї, то аж хата стряслася.
Всі виглянули у вікно, а Оленка вибігла з хати на двір:
– Тату, мамо, діду! Котигорошок прийшов! – скрикнула вона радісно.
А Котигорошок уже й у хаті.
– Тату, мамо, – каже, – й ви, діду, побажайте мені щастя в мандрівку. Я мушу йти в світ, бо так мені суджено...
Мати аж руки заломила:
– Сину, чого ж ти хочеш покинути нас?
А Котигорошок:
– Мамо, не плачте, так доля хоче, я мушу йти. Я не родився для того, щоб орати і сіяти, тільки щоб добро людям робити на світі.
Скільки не вговорювали батько та мати, ніщо не помогло! Котигорошок вів усе своєї:
– Мушу та й мушу йти!
І побажали йому щастя батько, мати та й дід Артем.
Потім каже Котигорошок Хведіркові та Іванкові:
– Ходіть, допоможете мені занести дуб під клуню. Брати вийшли, а він до них:
– Ось вам ланцюг! Він дуже міцно зроблений, але на мене заслабий. Ви даремно боялись, що я над вами захочу верховодити. Я бажав і бажаю вам добра. Бувайте здорові!
Та й пішов у світ заочі.
VII.
КОТИГОРОШОК ЗНАХОДИТЬ СОБІ ДРУЗІВ
Іде Котигорошок полями, лісами. Так пусто в нього і на душі, і на серці, мов на тих полях, що тільки стернею жовтіють. Тепер він самсамісінький на світі широкому, не має нікого, нікого... Іде лісом, в'яле листя шелестить під ногами. Воно ще недавно на дереві пишалося, зеленіло – а тепер буйний вітер носить, кидає ним куди захоче. Отак і ним тепер доля кидатиме... Вийшов він на узлісся. А там посеред кущів ліщини дуб корінчастий та розлогий стоїть... Зірвався страшний вихор і з диким ревом кинувся на дуба, наче з коріння вирвати його хоче. Та дарма! Дужий, могутній дуб відбиває всі напади й шумить собі, мов насміхається з даремних зусиль бурі.
І ось зразу прояснилося в голові Котигорошка, мов новий ясний світ відкрився перед ним. Хлопець випрямився, розправив дужі плечі й сказав собі:
– І чого я розкис, мов стара баба! Я, що дуби вириваю з корінням! У кого сила, здоров'я і розум ясний, тому світ широким стоїть отвором: "Здобувай мене!" – каже. Жалко батька, матері, а вже найбільше дідуся жалко, коли подумаю, що вони тужитимуть за мною. Але ж є з ними сини й дочка, і згодом забудуть мене. Я ж не для того, щоб гречку сіяти та спокійно хліб їсти. Пригод моя душа бажає, і на добро світу використати свою силу.
І вже веселий, задоволений іде далі. Вже й веселої пісні затягнув. Іде, іде, аж гляне: напроти нього йде чоловік. Привітали вони один одного, а там і розговорилися. І довідався Котигорошок, що цей чоловік такий самий бурлака, як він.
– Не можу я дома сидіти, тягне мене в світ широкий. Чого ж марнувати силу на місці, коли вона в світі потрібна? Я, чоловіче добрий, таку маю силу, що як подую на воду, то найглибше озеро, ба, навіть море, продую до дна. Від того звуть мене Продуйвода.
– Знаєш що, Продуйводо, будьмо друзями й ходім разом у світ. Я, бачиш, силач, дуби вириваю з корінням. Один одному придамося в мандрівці.
– Згода, будьмо друзями, а там і побратимами, може, станемо.
І пішли разом. Котигорошок розповів йому про своє життя, а Продуйвода про своє.
– Я, – каже Продуйвода, – жив над великим морем.
... Раз поїхав я так, продув воду посеред найглибшого моря, аж дивлюся, – під кораловим кущем спить якась чарівна дівчина. Я приглядаюся до неї, приглядаюся – очей не відірву! Вона розплющує очі, дивиться на мене довгодовго, а далі й питає:
– Хто ти такий?
– Я – Продуйвода! – кажу.
– Продуйвода? – каже дівчина. – То ти тут відчинив море, чи що?
– Еге, я! – кажу.
Дівчина знов дивиться, дивиться на мене, а зрештою й каже:
– Ти сподобався мені. Хочеш з нами жити? Тобі добре буде тут.
Я погодився. Вона провела мене в свої кришталеві тереми. Тут я довідався, що вона княгиня мелюзин, тобто княгиня морських русалок. Але була там одна бідна дівчина, до якої я ставився прихильно. Але княгиня скоро запримітила цю мою прихильність і почала мелюзину бити, знущатися над нею так, що бідне дівча мало очей не виплакало, а далі не стерпіло й поскаржилось морському цареві Чорноморові. Цар Чорномор довідався, то такий лихий став, що світе мій! Таку вчинив бурю на морі, що відколи світ світом, такої бурі не було. Які де кораблі були на морі, всі вони пішли на дно. Мелюзина злякалася й каже:
– Тікай, тікай, бо буде лихо й тобі і мені!
– Я миттю продув воду знизу вгору і виплив човном наверх. Буря кинула мій човен біля самого берега. Я скористав з цього і стрибнув на берег. І так я врятувався.
– І вже ти більше не бачив княгині? – спитав Котигорошок.
– Ні, – відповів Продуйвода, – бачив тільки одну мелюзину з її почоту. Вона раз оповіла мені, що цар Чорномор дуже був лютий, погрожував, що знайде мене, де б я не сховався, й мусить помститися за зневагу морського царства. А княгиню мелюзин зачинив у теремі й звелів китам берегти її, щоб нікуди не виходила.
– То ти, друже Продуйводо, куди більше пережив за мене. Я також хотів би зазнати таких пригод.
– Молодий ти та дужий, Котигорошку, отже можеш і не таких ще пригод зазнати, – відповів Продуйвода.
Пішли далі, аж напроти них іде чолов'яга, також неабиякий силач.
– Здорові були, друзі! – каже він їм ще здалека.
– Дай боже здоров'я й тобі! – відповів Котигорошок. – Чого це ти звеш нас друзями, які ми тобі друзі?
– Бо ви йдете шукати пригод і я також.
– Так? – каже Котигорошок. – Ну, то ходім, втрійку безпечніше і веселіше нам буде.
– Гаразд! – сказав чоловік.
– Скажи ще нам, – каже Котигорошок, – як тебе звати й по чому ти ось впізнав, що ми йдемо шукати пригод.
– Зовуть мене Перевернигора, бо в мене така сила, що можу й гору перевернути. А пізнав я, що ви пригод шукаєте по безжурності у ваших очах.
Пішли. Котигорошок просив Перевернигору, щоб оповів їм про себе.
– Як оповідати, то оповідати, – каже Перевернигора. – Я, бачите, вже в своєму житті бачив чимало й доброго і лихого. Проходив я різні царства, різні государства. Аж нарешті зайшов за сім гір і за сім рік. Там, над морем, було князівство Івана Безрадного. Приходжу я в столицю, а тут вам такий сум! Усі жінки одягнені в чорне, наче хтось дуже знатний помер, а люди ходять похнюплені, понурі. Питаю я людей: – Чого це у вас такий сум? Чи князь ваш, чи княгиня померла, чи що таке? 63
– Ні, кажуть, не помер ні князь, ані княгиня, тільки князівну мають віддати змієві на їжу.
– Князівну змієві на їжу? – здивувався я. – А це як, навіщо, і якому змієві?
– Ти не знаєш, добрий чоловіче, в нас у скелі за містом дванадцятиголовий змій має свою печеру. Щоб він не нападав і не нищив людей, ми зобов'язалися давати йому щодня одну дівчину на обід. Сьогодні впав жереб на князівну й тому такий сум.
– І ви добровільно згодилися на таку страшну данину? Чи немає у вас ні одного лицаря, що вбив би змія?
– В нас усі бояться змія.
– Тоді скажіть вашому князеві, нехай не дає князівни змієві. Я уб'ю змія, – сказав я.
Люди вмить побігли до князя, а той покликав мене до себе. Дав мені оцей меч, що й досі у мене, та й каже:
– Коли ти уб'єш змія, я до кінця свого віку буду твоїм боржником.
– Уб'ю! – відповів я.
Дав мені князь до товариства найхоробріших воїнів і пішли. Прийшли ми перед печеру, де сидів змій. Гукнув я до нього полицарському звичаю:
– Я прийшов битися з тобою, виходь!
А він клятий ані чичирк. Це мене розлютило. Я схопив гору за вершок та й перекинув її. Змій зашипів, а я як не махну мечем, – усі його дванадцять голів так і покотилися долі. Гей, як тоді раділи усі! Повернулися ми у столицю, усі так і вітають нас. Така радість, така радість! А князь кинувся обнімати мене, як рідного. Говорить: "Чого ти хочеш, лицарю? Я все зроблю!" – А я кажу: – Нічого не хочу, дайте лише мені цей меч на пам'ятку.
Князь подарував мені меч, і я пішов далі.
Каже Котигорошок:
– Гарна твоя пригода, бо ти добро зробив людям. Ми все повинні тільки добро їм робити!
– Ну, – каже Продуйвода, – ми вже розповіли тобі свої пригоди. Черга за тобою, Котигорошку.
І Котигорошок розповів їм усе про себе аж до того, коли він кинув рідну хату.
– Бачиш, – каже Продуйвода, – як твої рідні брати погано повелися з тобою.
– А, нехай їх! – сказав Котигорошок. – Я на них не гніваюся. Коли б не вони, я не пішов би був у світ і вас, друзів, не зустрів би.
– Воно правда, – мовить Продуйвода, – що нема в світі горя без радості.
Так розмовляючи, друзі ішли все далі і далі. Аж ось і ніч захопила їх. Але вони не журилися. Денебудь заночують. Хоч би й у лісі під деревом. Їм все одно!
Аж глянуть, у лісі біліє хатинка чепурна.
– Ось, і буде де переночувати! – каже Продуйвода.
– І вечерю зваримо! – додав Перевернигора.
– В мене є ще трохи запасів.
В хаті не було нікого. Вони запорались, як дома. Назбирали хворосту, розвели вогонь у печі, а Перевернигора став варити вечерю. Зварив, посідали, попоїли та й пішли спати, позачинявши ворота і всі двері як слід.
Спали вони міцно, як сплять звичайно мандрівники.
VIII.
ПРОДУЙВОДА І ПЕРЕВЕРНИГОРА КУХОВАРЯТЬ
Вранці повставали всі й почали раду радити, що їм робити далі.
І врадили таке, що два підуть на лови, а один зостанеться обід варити.
Зостався в хаті Продуйвода, а Котигорошок та Перевернигора пішли в ліс на лови.