Василь закусив зуби і вдарив себе по чолі долонею. Він якраз хотів розповісти паням за цього злодія, та нагадавши відразу це, над чим вчера мозолив свій мізок, він здержався і замовчав. Йому стало соромно признаватись, що такий поганець служив у його батька. Василь сам не міг собі витолкувати, чого властиво йому соромитися, що наймит злодій на злу дорогу ступив і вийшов на коновода.
Пані Підліська трохи затрівожилась. Навряд Ганя сміялася з того і каже:
— Нам, мамо, нічого злодіїв боятися, бо у нас нічого брати...
— Говори здорова, а коли б так вивели нашу корову, або порося, то таки мене дуже підтялоби.
— Але ж мамо, та вони лише коні крадуть, а коров не чіпають.
— Злодій все вкраде,— каже Василь.
— А чогож ви їх називаєте конокрадами, чи пак коноводами?
— Ну, так воно, бо вони переважно крадуть коней, але не покинуть і корови, якби трафилась.
Пані Підліська стала міркувати, як би себе забезпечити перед таким нещастям. Прийшла до висновку, що на злодія нема ні замка, ні колодки, що навіть чуйний пес не встереже, бо його можуть злодії отроїти, що не лишається нічого, як здатись на волю Божу і піддати себе під Божу опіку.
Зараз по обіді вибрався Василь в дорогу. Скринчи-ну полишив у Підліських, скинув із себе сюртут і на-дяг полотняний халат, взяв палицю в руку. Лишив і парасоль, бо небо було погідне і нічого було дощу боятися.
Та не минула ще по його відході година, як на Кривій вулиці заторкотів віз. Жінки виглянули вікном і побачили старого Пандяка, Василевого батька на візку заприженім одним конем. Він відчинив собі ворота, заїхав на подвір'я і припняв коневі торбу з вівсом.
— Ато причта! — говорила пані Підміська до доньки,— коли би Василь ще трохи підождав, був би з батьком стрінувся.
Старий війшов в хату:
— Слава Йсусу Христу!
— Слава навіки! А ви Василя не стрічали? Та він лиш що перед годиною пішов пішки.
Пандяк перш усього поцілував їмость в руку, а потім сказав:
— Що? Його справді тут нема?
— Так, як кажу. Василь не покоївся за вас тому, що ви вчера по нього не поступили, ми з обідом на вас ждали.
— Я не міг вчера ніяк бути... І — Але я вас бачила...
— Мене? Бачили? — каже недовірчиво...
— Я присягла би... на скруті Львівської улиці... —— Так... Бачите, їмость, я вчера не міг зайти сюди,
бо дуже спішився до дому... Хтось вчера пустив в міс-
, ті поголоску, що в Сокирчицях пожар. Я покинув все
і гнав до дому, трохи коня незаморив. Аж в Корило-
вичах довідався, що це не правда. Але вже небуло змо-
ги до Самбора вертатися, бо кінь ледве ногами волік,
приїзд відложив я до нині, а що в полуднє дуже парило, то я вибрався аж з полудня.
Пані Підліська попросила гостя сідати, а сама пішла зладити для нього почастунок.
У хату війшла Ганя і звіталася...
— Не моглисте, паннунцю ще трохи Василя здержати, а то хлопчисько розтопиться на цім горячу геть на смалець...
— Колиж бо дуже наважився йти, що й говорити собі не дав...
Павло Пандяк дуже замітна особа. Мужик середнього росту, дуже кремезний і сильний. Мав не більше 50 літ і ні одного сивого волоска ні на голові, ні в довгих вусах, обриси лиця цілком правильні і на перший погляд так що до селянського одягу, як і що до довгого в кружок підтятого і гладкого причесаного волосся виглядав на типового багатого мужика дука. Лише очі були у нього дуже замітні, незвичайні. Вони прямо кололи шпильками. Коли ними Павло на кого глянув, то від них аж морозило. Вони мали в собі щось котячого та вовчого, бо світилися фосфорично. Здавалося, що тими очима можна так добре бачити в ночі, як і в день. До того Павло, коли був злий, прижмурював очі, та говорив крізь затиснені зуби. Тоді він був страшний. Чоло морщилось, брови стягалися майже у купу, а вираз лиця був такий рішучий, завзятий. Було видно, що той чоловік перед ніким не уступить, нікого не злякається, що перед жадною жорстокістю не здрігнеться. Коли ж він подобрів і злість його минула, тоді знову ставав лагідним, повільним мужиком, який і мухи роздавити невсилі. Він говорив спроквола, цідив по слові, то знову слова відрубував мов сокирою.
Хто він був? А вже-ж статочний, розважний, заможний сільський ґазда, а притіч зручний сільський майстер. Вмів робити вози, борони, колеса, до цього мав у себе цілий варстат. Але від якогось часу закинув це ремесло, і взявся за будівлю церков, прихоцьких домів і сільських шкіл. Будував лише з дерева, без-впинно їздив, а в дома був гостем здавши ціле своє ґаздівство на жінку. Ті будови вів Павло в далеких відлеглих повітах так, що ніхто не бачив як він їх веде. Навпаки хоч в найближчих околицях йому такі будівлі давали, він не хотів приймати вимовляючись тим, що не має часу і тільки вже набрав, що ради собі не може дати. Коли побував дома, то до нього з'їздили-ся його підручні майстри, теслі, різьбарі, малярі, з якими розраховувався, і виплачував їм великі суми. Через його руки переходили тисячі. Павло багатів дуже на своїм підприємстві. Що року докупив якусь нивку, щось добудував до свого господарства. Перед людьми все жалувався, що багато тратить, що на своїх підручних не може покладатися, бо вони його шахрують, та тягнуть для себе, що мусить усе покинути і певно це зробить, як лише покінчить це, що понабирав. Тепер зривати умови не може, бо це би його богато коштувало, але зробить це певно на другий рік. Але роки минали одні за другими, а Пандяк усе ставив нові будівлі, усе їздив і ніколи не міг покінчити, так дуже замотався в сю павутину, що не може розмотатись. Люди тому вірили, бо чого-ж би та все швендявся і занедбував господарство.
Пандяк не був родом з Сокирчиць. Зайшов сюди парубком не знати з відкіля. Був одягнений з міщанська. Роздивившися по селу купив за готові гроші хату з огородом і кусок поля. Купив в Самборі начиння і став робити юзи, плуги та борони. Розумівся теж на столярці. Такого чоловіка було в селі треба і зараз стали до нього заходити з роботою. Він був незвичайно пильний і працьовитий чоловік, то роботи мав богато. Треба було принята челядника до помочі. При його запопадливости, при невсипучій праці жилося йому як так. Опісля взявся ставити хати. Потім поставив у сусідньому селі попівство.
Тепер вже покинув колодійство і взявся за будову.
Від тепер йому велося все дуже добре, і люди стали його підозрівати, що певно він з чортом злигався і держить в коморі хованця. Справді була у нього одна комора, до котрої нікого не пускав, навіть жінці не дав ключа, а все його носив при собі. Люди стали собі нашіптувати про це всілячину, а далі стали його боятися. Боялися його страшних очей, його зору, котрим кожного прошивав начеб швайкою.
Ті очі мали владу не лише на людей, але і на скот, на мертву річ, на яку лише зі злостю подивився. Одна вдова божилася, що як раз подивився на її корову, що йому зайшла в ниву, то корова цього самого дня таки здохла. Другий знову впевняв сусідів, що раз їхав до млина і не хотів Пандякові з дороги вступитися. Пандяк заскалив на нього зле око, і йому відразу зломилася вісь на самій середині...
Ганя принесла хліба, масла, булки та каву, поставила перед Павлом. Він дуже цікаво придивлявся до Гані, наче б її перший раз бачив. Вона почула його колючий погляд на собі і чим швидше вийшла з хати, їй перейняв жах перед тим страшним чоловіком, котрому доси гаразд не придивлялася,. їй здавалося зараз, що це якийсь инший, не той, якого пізнала як батька свого Василя.
Павло заїдав хліб з маслом, як прийшла пані Підліська і сіла при столі, щоб гостя забавити розмовою. Не знала від чого зачинати.
— Якже там у вас сього року жнива вийшли?
— Здається, що добре, хоч не можу на певно сказати, бо то не моє, а жінчине діло. Я занятий моїми інтересами, що ніколи свобідно дихнути.
— Та вам краще тамті діла покинути, та здоровля свого пожаліти...
— Ет! Що там жаліти, поки воно є. Я мушу покінчити те, що позачинав, та вже більше не прийму, буде з мене.
То була звичайна пісонька, яку Павло співав кожного разу, коли зійшла мова на його інтереси.
— Певно, певно,— підхопила цю думку пані Під-ліська,— господарство ваше велике, і коли би ви самі тим заорудували, то воно би гарні прибутки принесло.
— І з тим я довго возитися не буду. Сина на господарство посадити не маю, ото-ж або путнього зятя прийму, або продам усе, дочці забезпечу посаг ірішми, я сам піду жити до міста.
Пані Підміська не сподівалася такого почути. Вона видивилась на нього широкими очима, і подумала собі: "Що він в місті буде робити?" А в голос каже:
— Такого я би вам не радила. Ви в місті пропадете від скуки. Я довгі літа жила та ґаздувала на селі. До-перва як повдовіла, мусіла в місто перебратися. Гірко мені було зразу привикнути, та мусіла, бо инакше було годі. Та мені що иншого. У мене домашнє господарство, держу школярів на станції. Роботи все повно. Навіть не оглянуся, коли день минеться.
— Мені дивно, чому не йдуть їмость жити на село до сина, коли вам так село подобається? Краще там готові книші їсти, як тут чужими дітьми морочити собі голову...
— Не хочу жити на ласці хочби у сина, коли ще можу працювати. Моя ціла журба забезпечити долю моєї Гані, з якою либонь до смерти не розстануся.
По довшій мовчанці спитав Павло:
— А коли-ж весілля будемо справляти? — Він дивився з підлібя на паню Підміську.
— Василь говорив, що не раньше як в осени.
— Гм... саме весілля то не штука... але... я б думав, що перед тим би списати якусьпередслюбну інтерцизу...
— Як ви це розумієте?
— Я так розумію, як між людьми водиться, що перед слюбом списується письмо, і то найліпше у но-таря... Я скажу, що я даю синові, а ви що даєте дочці, який посаг, даймо на то..
Пані Підміській ця мова видалась зухвалою, не приємною, не милою.
— У нас знову так водиться, що жадних інтерцизів не потреба. Що я маю, цього в могилу з собою не заберу і все оставлю моїй дитині, а вона у мене одна...
— О то-ж то, я би рад знати, що ви своїй дитині лишите, та щоб це було забезпечене у письмі. Бо у вас є ще син, який по вашій смерті може і має право за своє упомянутися...
Розмова ставала що раз прикрійша для пані Поліської. Нахабність того зарозумілого мужика її дратувала.
— Бо я випосажу мого сина так, що має право з де-камівною женитися, не то що.