А Микитi Уласовичу його i жалко стало i каже йому:
— Коли правду, братику, сказати, то я не второпав нiчогiсiнько, що отсе ти менi розказав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я його не втну i що воно менi зараз завадить, як хто з ним до мене пiдвернеться. Здiлай же дружбу, не сердься на мене, та з серця не говори менi з письма, а кажи просто. Тут i так, не тобi кажучи, лихо та ще з лихом, а тут ще у поход iти. Ось давай про се толкуватись, що нам по тому лепорту робити...
— Чортзна-що ви говорите, — загомонiв писар на пана сотника, — чи подобаєть же от начальства до подчиненностi писати лепорт? Повелiнiє. Несметноє множество разiв казах вам, i се усе всує.
— Та усе ж то лепорт, не що бiльш. Я рад, що й лепорт витвердив, а другого, що ти кажеш, так я не вимовлю. Так кат їх бери з лепортами, а от давай тов-куватись, як у поход збиратись. Адже сотня уся, то й добре; ну, дальш кажи, що робити?
— Гм, гм! — став кашляти Ригорович, як згадав, як вiн лiчив сотню. От i став пiд нього пiдкопуватись, щоб пана сотника втопити, а самому... Ну, та не будемо поперед розказувати, а слухатимемо, як там було; отже вiн i каже: — Що повелить пан сотник, маю невпустительно сполняти.
— Та здiлай милость, Ригоровичу, годi менi сього докладати! — казав пан сотник та й сiда за стiл, бо Пазька внесла обiдати i повну носатку дулiвки. — Сiдай, — каже, — зо мною; а коли не хоч обiдати, так тягни дулiвку та об дiлах менi не докучай.
От сотник мовчки обiдає, а писар сидiв-сидiв, мов-чав-мовчав, далi за ложку, та у ту ж миску... та й почав, як вiн каже, сокрушати перш борщ гарячий з усякою, мiлкою рибкою, та пшоняну кашу до олiї, далi захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними галушечками, та печенi карасi, та бiльш i нiчого. Хоч наш Ригорович i обiдав дома не менш того, що тепер їв i в пана сотника, так йому се нiчого: вiн у дяка у школi вчився, так за голос, що було як на обiдах пiднiме, так як той дзвоник, на усю вулицю чути, що аж у вухах лящить, так його пан дяк було по обiдам i водить; то з ним привчився i наш Ригорович, i йому не страшно було хоч шiсть обiдiв обiдати; так тим-то iз Уласовичем, як побачив добру страву та ще з свiжою рибою, так i прийнявсь молотити, неначе ще нiчого зранку i не їв.
Як їв, їв добре, що аж за вухами лящало, далi схопив носатку та, не наливаючи у карватку, так з неї усю дулiвку i вицідив. Далi, уставши з-за столу, подякував богу i хазяїну, сiв на лавцi, викашлявсь, уси розгладив i каже:
— Добрия ради трапези i преотмiнния дулiвки пре-даю вишному забвенiю прискорбiє моє. Да не пом'янеться к тому треклятая хворостина, преломленiєм своїм похитившая було єдиного козака. Цур їй! Да пребудеть вона тресугубо анахтема проклята i да згорить в пещi халдейськой, а ще лучче, як в гиєннi огненнiй. Давай же дiло говорити i дiло творити. Да будеть вам, пане добродiю, вiдомо, що нам невозможно у поход виступати! О! —— i почав карлючки гнути.
— Йо! — аж скрикнув пан Уласович з радощiв i пiдбiг до нього, щоб випитувати, і каже: — Як же се можна? А лепорт?..
— Але! ви таки усе своє! —— каже Ригорович. — Вам хоч кiл на головi теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч би вони як не розписували, а нам не можна йти: нам не суть удобно, нам нiколи!
— А чому ж нам нiколи? Здiлай любов, розжуй менi i сеє слово: чому нам нiколи?
— Гм, гм! — викашлявшись i подумавши, сказав Ригорович, — яковая нам соприкосновенность до Чернiгова i до самої полкової старшини, аще мир весь погибаєть?
— Як се то? — злякавшись, питав пан Микита. — Вiд чого мир погиба? Що ж се таке? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо, будь ласка, вiд чого вiн погиба i чи не можемо його як-небудь оборонити або пiдперти?
— Погибаєть! — здихнувши, каже Пiстряк. — Всiм зрящим i дивующимся, нiхто же о помощi не радить. Зрiте, пане сотнику Уласовичу, i ужасайтеся! Три седмицi i пол дождь не спаде, i земля не одождися, i небо заключися; вся перетворишася в прах i пепел, вся прозябенiя iзсохоша, i єдиная пиль носиться у нашiй вселеннiй i — о, горе мнi, грiшнику! — пиль сiя вод-воряється в непорочнiм доселi носi моєм i дiйствуєть чиханiєм, подобно аки би от нюхновенiя нестерпимия i треокаянния — тьфу! кабаки, от нея же чист бих i непорочен от утроби матере моєя до здi. О горе!
— Так вiд чого тут миру погибати, — казав пан Забрьоха, — коли ти, пане писарю, чхаєш?..
— Але! чхаєш! — покрутивши головою, казав Ригорович. — Чхнеть i не тiльки я, та хоч би сам полковий писар, та що й казати: чхне i наш найяснiший i найвельможнiший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгнiздиться у носi його ясновельможностi, а її, окаянної, подобiє суть сицевая пиль, вiтром возметаємая. I аще не сотворим внезапного одожденiя, усе iзсохнеть i погибнеть! зелiє i злак iзв'яднеть, i не будеть хлiбенного проiзростанiя; тогдi i ми не точию воздихаєм, но i умрем от глада i жажди внезапною смертiю. Розумно вам реку: подобаєть одождити бiдствующую землю нашу!
— Отже, я тiльки через десяте-п'яте уторопав, що ти, пане писарю, менi говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небеснi знати i можемо зробити, щоб дощi йшли?
— Можемо! — закричав на усю хату наш Пiстряк, а далi як стукне кулаком по столу i ще дужче крикнув : — І паки реку, можемо.
— А кажи, кажи, пане писарю, як? Я i конотопський сотник, а щось i досi сього не знаю, — питав пан Забрьоха.
— Внимайте, пане сотнику! Та, будьте ласкавi, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб менi по десять разiв не товкти вам одного. Є на свiтi нечестивиї баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованiю, канальського, iже вдашася Веєльзеву-лу i його бiсовському мудрованiю, i iмуть упражденiє у вiдьомствi, iже ночним уременем, нам возлежащим i сплящим, сiї нечестивиї iсходють iз домов своїх i, воздiвше на ся бiлую сорочку, розпускають власи свої, яко вельблюжiї, i, пришедше до сосiдських i других жителей пребиванiй, увходють у кравницю, просто ре-щи, хлiв, i iмають тамо крав, i доять i їх, i кротких овечат, i бистроногих кобилиць, i сук злаго собачого iсчадiя, i, что реку? воздояють дряпливих кiшок, вре-доносних мишей, розтлiнних жаб... i усякоє диханіє ползущее i скачущее, iмущеє млековмiстимия устроє-нiя, доять їм токмо нечестивим iзвiсним художеством; i собравши усi сiї млека, диявольським обаянiєм пре-творяють оноє у чари i абиє проїзводять усе по своєму намiренiю, яко-то: викрадають ссущих младенцiв з утроб матерних i влагають ув ония або жабу, або мишу, або єще i щеня; поселяють вражду i роздор промiж супружнього пребиванiя; возбуждають любовноє преклоненiє у юношi к дiвi от ония к оному, i прочеє зло неудоборекомоє; а паче усього, затворяють хляби небеснiї i воспрещають дождевi орошати землю, да погибнеть род чоловiчеський. Чи понятно вам теперечки, добродiю, вiдкiль сiя напасть постиже нашу палестину, яко не iмами нi краплi дощу, даже i до днесь? Нуте-бо, не позiхайте та кажiть: чи урозумiли глаголанiє моє?
— Аякще? Хоч i по... зi... хаю, а вже урозумiв. Ти отсе менi розказував, що в нас чи дощу нема, чи що?
— Так, так. Но через кого сiє бисть?
— Чи через... жаб, чи... через кого... я щось не розслухав.
— Та яких там жаб? Через вiдьом, через вiдьом, реку вам.
— Та цур їм, не споминай їх менi, пане писарю! Хоч до вечора i далеко, а як налякаєш мене, то усю нiч буду жахатись i не спатиму: усе вiдьом буду боятися.
— Та нам не подобаєть їх устрашатися, а довлiєть iскореняти до третього роду.
— Як же ти їх, Ригоровичу, скорениш? Ти за неї, а вона перекинеться клубком, кинеться тобi пiд ноги, зiб'є тебе та й щезне. Хiба ж не бува сього? Чи мало старi люди такого розказують, так що, наслухавшись, цiлу нiч дрижаки спати не дадуть.
— Не точию старiї люди, но і аз може вам повiдати про таковоє глумленiє. Єдиножди, вечору сущу, парубоцтво яша м'я i поведоша на вечорницi, iдiже ядохом, гуляхом довольно, а пихом без мiри, єлико можаху; i єще менi у твердостi сущу, iдох у своє мiс-топребиванiє, i, не доходящу ми хижини старої Цим-балихи, внезапу пiд нозi мої вержеся нiчтось; глава моя закружися, i аз шатахся i мотахся сiмо i овамо i, не могущу ми удержатися, падох аки клада i успох, i спах тамо недвижим, аки мертв, дондеже возсiя утро. Сиє ж бисть не iноє, яко навожденiє преокаянної вiдьми. Подобаєть убо їх добре привтюжити, да iзлиють дождь iз своїх сокровенностей i да оросять землю.
— Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощi i щоб нам не наробили опiсля якої капостi?
— Не устрашимся i не убоїмся! — сказав пан Пiстряк. — Блаженния i вiчния слави достойния пам'ятi, прiснопоминаємий родитель ваш i отець, Улас Панасович, велелiпний пан сотник прехраброї Конотопської сотнi, єго же мудрому управленiю уся вселенная дивувася — i да почиєть над ним земля пером, — той з сими бабами єгипетськими, просто рещи, вiдьмами, управлявся благочестивомудренно. Довлiєть i вам, добродiю, по примiру оному невпустительно сотворенiє учинити.
— А що ж покiйний панотець з ними робив? Кажи лишень, може, i я теж зумiю зробити?
— Частопоминаємий отець ваш їх возхищаше i у рiчцi топляше. Аще кая суть вiдьма, та не погрязнеть на дно рiчноє, аще i камень жерновний на виї єя при-чеплють; аще же непричасна єсть злу сему, абиє погрязнеть у водi. Повелiть, пане сотнику, чи топить їх?
— Та топить їх! Нащо ледащо жалувать? — рiшив Уласович.
— Благо єсть, — каже писар, — утру сущу повелю уся устроїти, яко же обичай при такому казусi буваєть, i усе будеть благолiпно; а у Чернiгов вже не пiдемо?
— Та нi, пане писарю, не пiдемо. Тiльки... як би вiдкрутитись вiд них?
— Та вiдкрутимося, пане сотнику; i сего ради абиє немедлiнно пошлемо гiнця пiшки, кривого Iлька Хвер-лущенка, да шкандибаєть до вишшого начальства з лепортом, що нам не можна у поход iти, занеже ми обаче погружаємо вiдьом у бездну нашого ставка, iже щаться погубити увесь мир, сокривше дождь у сокро-венностях своїх.
— Добре, добре, пане писарю, отсе ми дуже мудро придумали. Iдiть же та пишiть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, крiпко спати захотiв. Мав було розказати i про свою бiду, так не здужаю, так i куняю... — Так казав пан сотник, крiпко позiхаючи.
Ось Прокiп Ригорович пiшов порядок давати, як завтра вiдьом топити, а Микита Уласович лiг спочивать та наперед троха чи й не ськавсь.
На руку ковiнька нашому пану Пiстряку.