Ні, спасибі за ласку! Я би на таке не пішов.
– Думав я й про інше, та також якось не витанцьовується. Думав через маршалка дістати місце при повітовій касі, а там як-небудь добратися до неї...
– Ха, ха, ха! – зареготався на все горло Шварц. – Ну, брате, таким наївним я не був би вважав тебе.
– Наївним! Як то?
– Через маршалка до каси! Та хіба ти не знаєш, що якби в касі було що-небудь, то сам маршалок перший загріб би з неї все до шеляга!
– Маршалок?
– Ну, розуміється, він легально, на векслі, на довжні скрипти, на застав своїх дібр. Але піди ти попасися в касі, коли в ній замість грошей такі папери накопичені!
– Хіба маршалок такий задовжений?
– По самі вуха. Отсього б ти запитав! – І Шварц показав кивком голови в напрямі Вагманових вікон.
– Вагмана? Хіба він зичить маршалкові гроші?
– Е, ще гірше. Має його векслі.
– Як то має?
– Поскупував у всіх жидів.
– Пощо?
– Видно, що хоче мати його в руках. Мовляв: захочу, то помилую, а захочу, то сьогодні голову скручу. О, крутиться пан маршалок у його пазурах. Ледве випросив мораторію до Великодня. Адже й цілу справу з реформою кас повітових на те тілько заварив, щоб грішми з хлопської каси викупити у Вагмана свої векслі.
– Он як! А я й не догадувався! Чи бач, як хитро! – скрикував раз по раз Шнадельський. – Ну, так, значить, мені нема що на се й зуби острити.
– Розуміється, що ні! – потвердив Шварц.
– Шкода й часу заходитися коло пана маршалка, – додав Шнадельський.
– Ну, се не конче. Я думаю, се не страчений час, – завважив Шварц.
– Чому так думаєш?
– Знаєш, у мене є невеличкий план. Якби ти згодився на нього... І пан маршалок міг би з нього скористати більше, ніж зі своєї касової реформи.
– Ну, ну, ну! Сип сюди!
– Адже нам коли де можна попастися, то тілько у сього каштана, – мовив шепотом Шварц, нахиляючися ближче до Шнадельського.
– Думаєш про Вагмана?
– Так.
– А маршалок...
– Адже якби нині хтось викрав у Вагмана всі його векслі і вручив йому або вкинув у огонь, то скажи сам, що би се значило для пана маршалка?
– Нове народження на світ, – поважно мовив Шнадельський, а по хвилі додав: – Бодай на п’ять літ, поки б не заліз у нові довги.
– Ха, ха, ха! Вірна увага. Ну, та се нам байдуже. Але я певний, що коли би хтось – ну, візьмім, ти сам – легесенько піддав йому таку думку, то він ухопився б за неї руками й ногами.
– Не розумію тебе, – мовив Шнадельський. – Що ж він, пішов би красти до Вагмана, чи що?
– Ну, що ти? Не про те річ. Сього не потрібно. Адже ж він може дотичним людцям допомогти й іншими способами.
– Якими?
– Дивний ти чоловік, Шнадельський. Ще й питаєш. Так, як би ніколи не був у суді і не знав, як в таких разах робляться слідства. Адже ж розумієш тепер! Жид преці не буде мовчати, наробить крику, порушить небо й землю. Ну, слідство, поліція, жандармерія, телеграми на всі боки... Якби се все у нас трактовано насерйо, то нам навіть з грішми в жмені тяжко б було чкурнути за море. Але коли маршалок тут і там конфіденціально шепне слово – зовсім загально, не компрометуючи себе – quia judaeus1, знаєш, – то все може робитися так, що нам і волос з голови не злетить.
Шнадельський слухав уважно, але всі ті комбінації не дуже розігріли його.
– Виджу, що ти уложив собі план, – мовив він до Шварца.
– Так. Я присвятив йому немало часу і заходів.
– Тут треба числитися з різними можливостями. Чи думаєш, що вхід до Вагманового дому вночі такий легкий?!
– Не дуже, се певно. Але я маю надію видибати відповідну хвилю при помочі отсього божевільного Барана. Знаєш, у нього така голова, що як натиснути на нього, то скаже все, що знає, і зробить усе, що йому велиш.
– Непевна дорога.
– Ніщо нас не гонить. Будемо ждати доброї нагоди.
– Ну, нехай і так. А друга річ. У сього вовка в гнізді, певно, не все є готові гроші. Ну, що, як ми прийдемо і застанемо, може, купу векслів та довжних записів? Що нам із сього за пожиток?
– Не бійся. Готівка у нього є тепер завсіди. Не знаю, як велика, але є. Зрештою можна ще понюшкувати між жидівськими факторами.
– Гм. І ти думаєш, що з сеї муки може бути хліб? – задумчиво питав Шнадельський.
– Я сам уже хотів пуститися на сю експедицію, але потім розміркував, що вдвійку ліпше. Коли ти готов зо мною до спілки, то думаю, що справа може повестися.
– Що ж, зробити не зробити, а подумати, підготовити ґрунт не завадить. Ану ж трафиться справді добра нагода...
– Ліпшої можливості я й не можу добачити. І при тім, знаєш, сама думка – зробити пакість сьому собаці – наповняє мене радістю і охотою.
– Се само собою. Се й у мене розпалює огонь у нутрі. Добре, брате! Будемо оба пасти очима сього вовка, а в відповідній хвилі талап на нього!
– Тілько ти на всякий випадок не забудь натякнути пану маршалкові.
– Думаю, що й се дасться зробити.
І з тим оба джентльмени ввійшли до шинку, в якім іще світилося, вгонячи перед собою крізь отворені двері величезний клуб морозного повітря до душної, нагрітої комнати, повної ще веселих гостей, що тут стрічали новий рік.
XLVII
Баранова прогулька по місту в опівніч нового року наробила великого розруху. У всіх кругах міської людності на новий рік ні про що не говорили, як тільки про сю незвичайну пригоду. Пан староста гнівався на поліцію, що допустила до такого скандалу. Поліційний комісар лаяв поліціянтів, що не арештували Барана. Лікарі сперечались про те, як назвати рід його хороби і чи не слід би заперти його в домі божевільних. А з простолюддя одні ворожили з сього пожежу, що буцімто грозить місту, інші благали Бога, щоб відвернув холеру або іншу якусь грізну пошесть, а бабусі та служниці коло криниць хрестилися та оповідали собі шептом про страшні привиди і про близький прихід антихриста. Навіть ксьондз-пробощ узяв сю нічну подію темою для своєї проповіді і видушив із грудей своїх слухачів багато глибоких зітхань малюнками міського зопсуття та важких кар, які ждуть зопсутих. Він витолкував Баранове тарабанення як поклик хорого, безтямного, але Божим пальцем діткненого чоловіка, поклик до всіх, щоб прокинулися з гріховного сну і пильнували своїх душ, що готові впастися в кігті пекольного ворога.
Найгірше на тій історії вийшов Вагман. Пан комісар, діставши носа від старости, покликав його до себе і, скинувши на нього всю одвічальність за вчинок його сторожа, наганьбив його і вдодатку наложив на нього 50 ринських кари. З отсею новиною Вагман і прийшов до Євгенія, просячи у нього поради, що робити?
– Перша річ – не платіть! – мовив Євгеній.
– Комісар грозив екзекуцією.
– Зробимо рекурс. Се засуд нічим не оправданий. Він знає се і не посміє екзеквувати вас.
– Вай мір! Вай мір! – нарікав Вагман. – Се мені за те, що я приняв бідного чоловіка вашої віри. Без мене він був би згиб із голоду, бо ніхто не хотів приняти його. А тепер плати ще за нього кару.
– Не бійтеся, пане Вагман! – усміхаючись, мовив Євгеній. – Маю надію, що не будете платити нічого. Ну, а з Бараном що зробите?
– Що маю робити? Можу його ще нині відступити пану комісарові або пану старості. Я його не потребую. Овва, яка мені з нього робота! Не варт тої комірки, що в ній жиє.
– Ну, ну, не говоріть, пане Вагман! Все-таки він хоч дещо робить. Хоч браму замкне і відімкне.
Розмова йшла в Євгенієвім кабінеті на поверсі, бо канцелярія задля свята була пополудні замкнена. Обговоривши справу рекурсу від комісарського присуду, Вагман значуще моргнув на Євгенія і почав з іншої бочки.
– Ну, чую, що пан меценас були в Буркотині?
– Був.
– І оглянули пан той ліс, що я згадував?
– Та так... бачив його, проїздячи.
– Ну, і як пан меценас цінують його?
– Що ж, дуби гарні. Але я так мало розуміюся на тім.
– Ах, пане меценасе! А я пану говорю, прошу мені вірити, сам той ліс варт сто, півтораста тисяч.
– Може бути, хоч я сумніваюсь.
– Не вірять пан?
– Кажу вам, пане Вагман, що не розуміюся на тім інтересі.
– Ну, а говорили пан з хлопами?
– Хлопи ані слухати не хочуть про купівлю.
– Ну, розуміється. Я то так і догадувався. Де їм до того! Їм страшно навіть подумати про такі гроші, хоч самі по дрібці ще більше тратять. Вони лиш тоді будуть цмокати та бідкати, коли хтось інший їм з-перед носа загребе гроші лопатою. Ну, а пан меценас сам?
– Щоб я купував Буркотин?
– А що ж! Чому ж би ні? Я пану меценасові улегшу.
– Ні, пане Вагман. Я роздумав сю справу. Не можу братися до сього інтересу.
– Чому?
– Тоді б я мусив покинути адвокатство і віддатися господарству. Я мусив би обчищувати маєток з довгів, зробитися невольником і покинути ту роботу, для якої способився.
– Пощо покинути? Можна бути дідичем і адвокатом.
– Не можна, пане Вагман. А може, й можна, та я до того нездалий. Той маєток став би як мур між мною і селянами. Як я міг би заступати їх інтереси, коли я чувся би паном? То значить – їх противником?
– Дарують пан, але я пана не розумію, – мовив Вагман. – Чому пан, маючи маєток, мусили б уважати себе паном, чимсь іншим від хлопів? Отже, я маю маєток, а до мене прийде бідний жид, капцан, а я знаю, що він бідний, а проте я чую себе таким самим жидом, як і він. А коли він потребує помочі або поради, то не питає, що я багатий, а він бідний, але йде до мене і до другого такого, як я.
– Не можу вам сказати, пане Вагман, чому воно у нас так, а у вас сяк. І не знаю, наскілько у вас саме так, як ви кажете. А у нас чи то вже натура така, чи такий здавна звичай, досить, що хто розбагатіє, той відвертає лице і серце від того люду, з якого він вийшов.
– І ви боїтеся, щоб і ви не зробили так само? – з усміхом мовив Вагман.
– Що ж, чоловік ні за кого не може ручити, хіба за вовка з лісу. Та головне те: хочу бути вільним чоловіком, паном своєї волі. А, набуваючи маєток, навіть на найкорисніших умовах, я мусив би зробитися невольником тих умов. Ні, не хочу сього.
– Але ж ви на тій спекуляції з лісом зробили би за пару літ добрий маєток.
– Се ще не таке певне, як вам здається, пане Вагман. А за тих пару літ багато дечого може статися.
– Га, як собі знаєте. Але я би щиро радив.
– Дуже вам вдячний, – мовив Євгеній, – але не можу скористати з вашої ради. З буркотинськими селянами ще буду говорити.
– Але спішіться, бо у мене накльовується добрий купець на ті папери.
– Ой, підождіть троха з продажею.
– Не можу довго ждати.