Любов і боротьба Євгенія Рафаіловича (Повість Івана Франка "Перехресні стежки")

ЛЮБОВ І БОРОТЬБА ЄВГЕНІЯ РАФАЇЛОВИЧА

(Повість Івана Франка "Перехресні стежки")

"Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі?"

В останній розмові з Євгенієм Регіна запитує його, чи правда, що завтра має відбутися "хлопське зібрання". Рафалович одразу запалюється:

Так, пані. Се має бути перший крок, перший початок моєї ширшої, народної праці. Хочу доложити всіх сил, щоб довести сей народ хоч троха до освідомлення, привчити його користуватися його правами, боротися з його кривдниками...

Регіна реагує на ці слова "з жалем" — їй ясно, що "серце ...тягне" Євгенія до "високих цілей", до ідеалу, якому дедалі більше підпорядковується його життя.

Ідеал — це заповітна життєва мета людини. Про наміри молодого адвоката йдеться вже в V розділі повісті. Рафалович знайомиться з "гонораціорами міста", швидко пересвідчується, що потрапив у "каламутне озеро", і визначає для себе лінію власної поведінки, формулює свій життєвий план:

Він мав намір розпочати просвітню роботу, а далі й політичну організацію в повіті, стягати сюди помалу добірні інтелігентні сили, витворити хоч невеличкий, та енергічний центр національного життя, — і се додавало йому духу серед важкої канцелярійної праці і серед того струпішілого та запліснілого товариства.

Власне, до цього він готувався ще у Львові. Правда, ми небагато знаємо про ті його десять років, які минули з часу розлуки з Регіною, коли Євгеній був студентом Львівського університету, але один характерний штрих варто згадати:

Він (Рафалович. — В.П.) належав до того покоління, що виховалося вже під впливом європеїзму, якому в Галицькій Русі виборов горожанство Драгоманов.

Отож герой твору і сам Франко — люди одного покоління. Молодий Франко теж був прихильником драгоманівських ідей, і в цьому сенсі Рафалович може бути названий його alter ego.

Сам Михайло Драгоманов називав себе "соціалістом за ідеалами", уточнюючи при цьому: "соціалістом західноєвропейської школи, але не російським нігілістом" (у соціалістичних попередниках російських більшовиків його не влаштовували "антикультурний елемент та націоналістичне самозасліплення"). Мета, яку ставив перед собою Драгоманов, фактично "дублюється" Євгенієм Рафаловичем. "В Австрії, — писав Драгоманов, — можна братися за організацію власне соціалістичної партії з робітників та селян русинів у союзі з поляками та євреями..." Партія ця мала б узятися "за звільнення народу культурне, політичне і соціальне".

Варто лишень зазначити, що в 1900 р., коли "Літературно-науковий вісник" друкував "Перехресні стежки", ставлення Франка до Драгоманова як духовного вчителя часів молодості дещо змінилося, У статті "З остатніх десятиліть XIX віку" (1901 р.) він з великою повагою відгукується про діяльність Драгоманова, яка "уся ... була однією великою проповіддю невтомної праці для добра і піддвигнення рідного народа", про його "тверезий, ясний, трохи скептичний ум" та нелюбов до фрази й фальшивості і водночас відзначає доктринерство та роздвоєність Драгоманова, який "почував себе в першій лінії росіянином, а тілько в другій українцем". Наслідком цього і став драматичний розрив Драгоманова з молодим поколінням галицьких українців, яких не влаштовував драгоманівський федералізм, оскільки самі вони в 1890-ті роки вже прийшли до ідеї самостійної України. На рубежі XIX і XX ст. Іван Франко вже різко критикує соціал-демократичну доктрину — його погляди набирають націонал-демократичного характеру...

Проте цікаво, що деякі Франкові характеристики Драгоманова у статті "З остатніх десятиліть XIX віку" цілком накладаються на авторські характеристики Рафаловича, передусім — холодний, скептичний розум, воля, сила власної переконаності... "Вплив європеїзму", про який ідеться в "Перехресних стежках", характерний якраз близькістю політичних програм Драгоманова і Франкового героя: їх споріднює прагнення до культурного, політичного і соціального звільнення народу.

Чи досягає поставленої мети Євгеній Рафалович?

Частково — так. У всякому разі йому вдається збурити мертві води суспільної рутини не лише в повіті, а й далеко за його межами. Існуюча система відчула в особі адвоката Рафаловича небезпечного суперника, здатного сколихнути приспані в селянських масах сили. Найбільший успіх Євгенія — народне віче і той розголос, який воно мало в Галичині, одним (селянам) — вселивши надію і віру, других (можновладців) — налякавши.

Правда, надію і віру селянам повернути нелегко. Красномовними щодо цього є сцени розмов Євгенія з буркотинськими селянами, яким він радить відкупити в пана Брикальського "всі панські ґрунти з двором і з лісами". Селяни одразу ж насторожуються: їх так часто обдурювали, що вони й тепер ладні запідозрити свого захисника в лукавстві чи шахрайстві. Рафаловича це ображає; він дорікає співрозмовникам за "нерозум" ("Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі"), але рук усе ж не опускає. "Треба провести їх через школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа", — доходить він висновку і вирішує поїхати в Буркотин задля тієї ж "життєвої освіти", яку не замінить "книжкова освіта".

Та перед поїздкою в нього ще буде зустріч із "властителем Буркотина" Брикальським — той на крилах прилетить до адвоката, щоб розповісти йому про вірнопідцанство селян, які не тільки не бажають пристати на пропозицію Рафаловича, а й розкривають перед паном суть його (Рафаловича) "бунтівницької агітації". Ми вже знаємо, яке гірке почуття викликав у Євгенія цей епізод. Він спонукав його кинутися до Регіни зі словами про свою готовність податися за море, залишити "прокляте гніздо", хлопів, панів, суди, своє адвокатство...

Усе ж то була тільки хвиля... Якого болю завдала вона Євгенієвій душі, свідчить внутрішній монолог героя , де йдеться про його приїзд у Бабинці до отця Зварича. Саме тут автор формулює той моральний імператив, який змушує Євгенія піднятися над образою і розчаруваннями. Так, "його зір заострився власне на темні і непринадні боки сільського життя, збільшився його скептицизм щодо селянського характеру", але тим очевиднішою є потреба його праці на суспільній ниві. "Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі?" — ось та формула, яка виражає зміст морального імперативу Рафаловича.

Євгеній відчуває "глибокий сором" за недавній намір кинути все й податися на "щасливий острів" І остаточно вирішує нести свій хрест до кінця.

Вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом свого народу, він повинен своєю працею, своєю Інтелігенцією відплатитися йому...

Микола Ільницький зауважує, що в цьому місці повісті Франко, власне, повторив слова зі своєї статті "Дещо про себе самого":

Як син селянина-хлібороба, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов'язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали.

І в одному, і в другому випадку йдеться, як бачимо, про хрест обов'язку, що його мусить нести український інтелігент попри всі розчарування і труднощі свого шляху.

Був час, коли поступово-реформістська діяльність Рафаловича здавалася українським літературознавцям даниною народницькій теорії "малих справ". Тому вони віддавали перевагу Франковій повісті "Борислав сміється", у якій змальовано початки організованої економічної боротьби галицького робітництва. Програма ж Євгенія Рафаловича пов'язана не з революціонізмом пролетаріату і насиллям як способом удосконалення суспільства. Вона еволюційна і має у своїй основі ідею політичної боротьби за реформування суспільного життя шляхом створення сильної партії, яка б, виражаючи народні інтереси, стала впливовою силою в країні.

Сам Франко на рубежі ХІХ-ХХ ст. не раз сперечався з марксизмом, вбачаючи у проголошуваній ним доктрині небезпеку "варварства й нового деспотизму". Ідея диктатури пролетаріату була йому чужа. Крім того, Франко критично ставився до "оптимістичного фаталізму" Маркса та його прихильників, вважаючи, що не слід недооцінювати ролі особи та духовних чинників в історії, уповаючи лише на всевладство "народної держави", яка буде великим і справедливим розподільником у суспільстві.

Він багато що побачив раніше за інших: і те, що соціалізм стає "релігією, опертою на непорушних догмах та на культі осіб", і те, що "згубна доктрина" ворожа щодо "національного українського руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура"... Франко заперечував тезу Маркса про концентрацію капіталу, яка начебто веде до зменшення числа експлуататорів, а отже й до створення умов для "витискування" їх соціалістичною більшістю в парламенті, яка "задекретує колективізм чи там комунізм державний, і всі експлуататори спокійне-сенько піддадуться ухвалі парламенту"... Нічого не відбудеться само по собі, вважав Франко: за соціальні й національні права треба боротися, але не так, як це пропонували російські марксисти.

Отож і Євгеній Рафалович агітує селян братися за цілі досяжні, розуміючи, що починати доводиться з нуля, що вся боротьба, власне, попереду.

Та Галичина, яка постає на сторінках "Перехресних стежок", — це "темне царство", в якому лише імітується сила права. Насправді ж верховодить право сили, про що красномовно свідчить саркастично змальована Франком сцена "суду" в Гумниськах. (Вона нагадує сторінки роману Льва Толстого "Воскресіння", де описаний "суд" над Катюшею Масловою.) Пришелепуватий суддя Страхоцький схожий на арлекіна; прокуратор, сидячи за офіційним столом, думає про свою зрадливу жінку і лає в душі "отсей проклятий уряд і всі ті справи, що заставляють його сидіти тут..."; спритний практикант, що тихцем бере з клієнтів хабарі і залагоджує їхні справи, — все це, звичайно, царство мертвих, демонстрація виродження суспільства. Рафалович має рацію, коли в думках називає побачене "карикатурою на судівництво". Є в його роздумах характерні судження про юристів, яким ще в університетах присипляють душу й серце, випускаючи у світ "машиною, яка й працює так, як її наведуть переможні обставини..."

Виходить, що суддя — лише функціонер, маріонетка, бо змушений сліпо виконувати вказівки прокуратора, а той — "вказівки політичної власті".