Сиділа, запишавшись, проти місяця, мармурово-осяйна, величаво-спокійна, як римлянка з класичних статуй. Без брильянтів була, а при місяці із своїми дешевими сережками та намистом здавалась у брильянтах...
"Еге,— вигукнув у думці панич,— та тут он які є!"
І присівши біля дівчат, знову завів своєї любимої: які в кого будуть скарги до нього та претензії.
— Воду гнилу привозять,— випалила Вустя, затіняючись від місяця Ганниним плечем.
— Неподобство,— суворо сказав панич до Гаркуші.— Що, в нас води в колодязях забракло?
— Зараз то ще вистачає,— не злякався на цей раз Гаркуша,— а ось туди далі то так, що й не вистачатиме... Відомо ж бо: в середині літа зсякають наші колодязі...
— "Зсякають", "зсякають",— перекривив прикажчика панич, викликавши дружний сміх серед дівчат.— Ти поменше мені розпатякуй, Гаркушо... Я питаю: чому сюди гнилу возите?
— Виливати жаліють, як зостанеться,— пояснила Олена Персиста.— На другий день зоставляють... А як її пити? Зігріється, протухне...
— Пуголовки вже в ній пищать,— завершила Ганна Лавренко, і всі знову засміялися.
— Гаразд, це ми поправимо,— пообіцяв панич.— А зараз, може б, ви таки заспівали?
— Не можемо,— сказала Вустя з-за Ганниного плеча.
— Чому?
— Спати пора. Завтра вставати рано.
Тим часом з усього видно було, що дівчата ще й не думають спати. І хоч розважати панича піснею в них справді не було ніякої охоти, але він їх, безперечно, зацікавив. З усіх боків дівчата так і пострілювали поглядами на цю знатну птицю, що не вміла навіть сидіти до ладу на траві. Як тільки панич присів до гурту, Вустя, з властивою всім Яреськам влучністю, одразу приліпила йому в думці кличку: "Ховрах в окулярах". І вже потім стежила за кожним його рухом, як за ховрашиним, насмішкувато перешіптуючись у сутіні з подругами.
Про все це панич не догадувався і вважав, що дівчата крадькома позиркують на нього зовсім не для того, щоб висміювати його, знаходячи в ньому щось ховрашине, а тому, що їм, певне, вперше випала почесна можливість так близько сидіти з людиною знатного роду і вільно розглядати її.
Розмовляючи з дівчатами, панич непомітно, як йому здавалось, підсувався все ближче до Ганни, нахабно впиваючись в дівчину скельцями свого пенсне.
"Боже, звідки в неї все це? Який розкішний рот, який бюст, яка царська постава голови!.."
— Як тебе звати? — не втерпівши, запитав панич.
— Ганна.
— А де ти купувала оці чудові сережки? — приставав далі Вольдемар і спробував навіть взяти Ганну за сережку.
Але вона суворо відкинула його руку з лакованими, довгими, як у мерця, нігтями.
— Не балуйтесь, паничу.
— Овва! — встряв несподівано Гаркуша.— А то що?
— А ти заткнись,— відрізала йому Ганна, встаючи. Інші теж повставали, поправляючи хустки, пообертавшись до панича та прикажчика спинами.
З тим вони й поїхали від дівчат.
Мовчазний сидів панич за кермом, коли-не-коли поглядаючи в небо, оперене сріблястими хмарками. Холодне циганське сонце світило тепер уже їм десь із-за потилиць, одне над степом, а відсвіти від нього лягали на кожну хмарину, роблячи її мармуровою, і все небо уже летіло на Вольдемара, немов облицьоване з краю в край світлим, голубуватим мармуром незліченних Ганниних облич.
Зрідка мелькали під місяцем отари. Мерехтіла, як віхола, у світлі фар степова комашня, сліпо несучись назустріч, розбиваючись об скло. Сполохані жайворонки спурхували перед самою машиною і свічками йшли кудись угору, в мармурову Ганнину височінь.
XXIX
— Вона тут з дядьками своїми,— порушив через деякий час мовчанку Гаркуша.— Тримають, видать, її у руках... Вони в мене сторожами на Кураєвому. Добрі сторожі: тільки глянеш — уже страшно... Як два розбійники.
— Штрафи з неї щоб завтра всі познімав. Чуєш? — не обертаючись, наказав панич.— І взагалі... дивись мені.
Прикажчик так і не второпав до ладу, що саме значило оте паничеве "дивись", але наздогад кивнув і пообіцяв пильнувати.
— А тих... розбійників зараз покажеш мені.
— Слухаюсь.
Заїхали на Кураєве, і прикажчик півголосом гукнув до машини сторожів. Довго ждати не довелось.
Стривожені Сердюки незабаром протупали до панича із своїми, калатайлами. Розмова з ними була коротка.
— Від прикажчика я дізнався,— сказав панич,— що ви зразково несете службу і заслуговуєте винагороди. За це я переводжу вас до головної економії. Будете сторожувати там. Завтра з'явитесь в Асканію, просто до мене.
Сказав і покотив у степ, полохаючи зайців та жайворонків. Сердюки стояли ошелешені. Приголомшений був і прикажчик.
— Бач,— невиразно сказав він сторожам і попрямував до кухні, зачувши звідти куховарчин сміх.
Довго гадали тої ночі Сердюки, що б усе це могло значити, яким робом усе це на цих звалилося. Не міг же Гаркуша й справді так уже вихваляти їх перед паничем... Та й за віщо? Чули ж вони того вечора, як давали йому хлопці духопелу на сіновалі, але вдали, що не чують, виручати не кинулись!
Так чи інак, а доля, здається, скривилася нарешті і в їхній бік! Наступного дня десь під снідання Сердюки вже струшували з себе пилюку в Асканії. Панич був у лагідному, доброзичливому настрої, прийняв їх першими і довго розмовляв з ними при зачинених дверях.
— Хто вони, оці мугиряки? —перемовлялись між собою пригінчі, топчучись у прихожій.— Сам до них вийшов, закликав, мовби кого й путнього.
— Хто їх знає: може, контрабандисти які-небудь... Греки, може, з Очакова...
Від панича Сердюки вийшли весело збуджені і немов незрячі обидва: проштовхуючись через прихожу до дверей, сліпо наступали панським холуям на мозолі своїми вкритими турицею ножищами.
На вулиці їм зустрівся Валерик, але вони зопалу навіть не впізнали хлопця, що перший ввічливо привітався до них.
— А, це ти,— прочунявся потім Левонтій.— Де ж ти тепер?..
— Працював у саду, а зараз,— почервонів хлопець,— до тенісних кортів приставили... М'ячі подавати.
— Ага, м'ячі... Чого ж, це теж робота,— по-змовницькому переморгнулись Сердюки і, розпитавши хлопця, де тут "марнополька" та страусятник, рушили далі.
Валерик чув, як вони, ледь відійшовши, знову загомоніли про м'ячі і весело заіржали.
В крамниці Сердюки, на подив прикажчика, розміняли підозріло новенького червінця і, купивши по восьмушці горілки на брата, подалися просто на страусятник. Вони мали час, і їм забажалося провідати свого земляка Нестора Цимбала, з яким не бачились від дня приходу сюди з Каховки.
Нестора Сердюки розшукали неподалік від страусятника на пастівнику в товаристві його дивовижних цибатих підлеглих.
— Обережніш, обережніш! — гукав Цимбал, завертаючи страусів геть від гостей подалі.
— Хіба вони б'ються?—запитай Левонтій, задкуючи.
— А кажуть,— позадкував і Оникій,— що ця птиця найполохливіша з усіх на світі...
— Слухайте, що вам накажуть... А він як довбоне, то аж зів'єшся!.. Нога в нього, бачите, як копито.
— А як же ти з ними, Несторе?
— Е, я,— посміхнувся Цимбал.— Вони як до кого... Ось дивіться...
Нестор вільно підійшов до одного з птахів і лагідно погладив його по тулубу, щось примовляючи. Птах у відповідь теж забулькотів, ласкаво потерся об Нестора і нарешті поклав йому свою довгошию голову на плече, немов обіймаючи.
— Майже рівня,— зареготав Оникій.— Як солдати, один в один...
— Все воно розуміє, тільки не балакає,— лагідно говорив Нестір, підходячи до гостей.— Як собі хочте, а мені... полюбилось. Є в ньому душа.
— Ти, Несторе, в усякому звірові душу знайдеш,— кинув Левонтій, важко опускаючись на траву.— Недаром за тобою в Криничках усі приблудні собаки ходили...
— Роздолля тут нашому отаманові,— опускаючись поруч з братом, насмішкувато зауважив Оникій.— Пасе, пасе та й напоє... Чули ми, Несторе, що ти тут уже мало не головним при звіринці? Правою рукою у того, як його, Ноя?
— Правою не правою, а лівою — мабуть,— посміхнувся Цимбал, присівши перед земляками, босий, в облупленій шапці.— А вас же яким вітром сюди?
— Та ми що,— погладжуючи бороду, загадково підморгнув братові Левонтій.— Як були наймитюгами, так і зостались: з одного місця та на інше сторожувати чуже добро... Це ти ось, бачимо, розбагатів... З голубів уже на штраусів перейшов,— зареготав Левонтій, натякаючи на давню голуб'ятницьку пристрасть Цимбала, який і виріс з турманами за пазухою.— Тільки цього за пазуху не впхнеш...
— Ласкою можна всяке створіння привернути до себе,— м'яко заперечив Цимбал.— Ви думаєте, звідки при людині взялося таке, як кінь, корова, собака, вівця, курка або той же голуб? Дикими колись були, дикісінькими... А людина своєю ласкою, делікатним доглядом привчила їх до себе, зробила домашніми... Але мало. Скільки ще є в лісах та пустелях такого, що можна б одомашнити... Візьміть ви антилопу, чи фазана, чи навіть оцього страуса...
— Ти чуєш? — штовхнув Оникій брата.— Йому вже коня та корови мало! Вже, мабуть, його Степанам коров'яче молоко набридло, що хоче їм і Штрауса приручити! Ну, хай тобі, Несторе, штраус, а ми люди темні, нам подавай воли, та корови, та отари овець!..
Грубий регіт земляків, який іншого когось образив би, на Цимбала майже не діяв. Веселий і мудрий спокій світився в його очах.
— Є тут у нас професор один. Молодий ще, з Пет-ровської академії присланий... Ми з Клименком часто йому допомагаємо... Такого, скажу вам, вченого пошукати... Нові породи виводить. Злучив зебру й коня — і вже маємо маленького перехреста. А днями оце на домашню просту кобилу пустили дикого монгольського жеребця...
— А то ж навіщо? — витріщились на Цимбала земляки.— Чортів хочете наплодити? Все переплутаєте, ладу потім не добереш!
— Доберем,— упевнено посміхнувся Цимбал.— Зате потомство від них буде вдвічі сильніше за домашніх коней...
— Ти тут, Несторе, побіля прохвесора ще й сам прохвесором станеш! — вигукнув Оникій.— Позлуча-єш усіх з усіма... Заживеш тоді, земляче, не по-нашому!..
— Не дуже тут і професори живуть,— замислився Цимбал.— Отам у флігельку тулиться, іцо йому академія у Фальцфейнів заорендувала... А голова ж яка світла... Вивести нову породу, кращу за всі, що були, це ж подумати тільки...
— Слухай, земляче,— нахмурився раптом Левонтій,— ти ні собі, ні нам баки такими речами не забивай... Тебе в Криничках купа голяків із заробітком жде, а ти до них босим прохвесором явишся... Останню курку в півня їм обернеш...
Переморгнувшись, Сердюки разом виставили на траву свої восьмушки і стали мовчки стежити, яке це справить враження на земляка.
— Ого, як ви живете,— приємно здивувався Цимбал.— А я з Каховки й не пробував...
— Так шпили зараз, шукай закуски,— розпорядився Левонтій, звертаючись до колишнього свого отамана вже як до підлеглого.— Штраусы твої нікуди не дінуться...
— Що ж я вам принесу? — розгубився Нестір.— У мене так що й...