– Що з нею сталося, як гадаєш?
– Першими від голоду й убивчого космічного впливу загинули метелики, за ними, втративши середовище для існування – вольбахія, можливо, вона навіть встигла набути нових властивостей…
– А віруси?
– А віруси вічні. Ці напіворганізми, гено́м їм у полімеразу – найзагадковіший витвір Всесвіту!
– Вони могли мутувати?
– Ще й як! Цікаво – всі захопились мутацією бактерії, але чомусь ніхто не подумав про мутацію вірусу! Принаймні тато про них ніколи не згадував.
– У дві тисячі п'ятнадцятому в східній Африці буцімто впали залишки радянського супутника…
– Я чула ці розмови…
– Це міг бути той супутник?
– Не знаю, братику. В росіян, гено́м їм у полімеразу, все як завжди засекречено, а я не фахівець з практичної космонавтики.
– Ти сказала що вони вічні… Той вірус… він міг змутувати настільки, щоб…
– Щоб спричинити синдром Мгамби? За тридцять шість років… Не знаю… Гадаю, ніхто не знає. Але виглядає це надто фантастично!
– Не менш фантастично, ніж ефект правдобачення.
– Можливо…
Немолода жінка на якусь хвилину вмовкла. Чай у філіжанках давно вичах, за вікном заходилось на незатишний осінній вечір.
– Поїду! – підвелася сестра. – Саме час на маршрутку! Слухай, може тебе в пристойну столичну клініку перевести? З фінансами в мене, щоправда, не рясно, зате сякі-такі зв'язки є.
– Безнадійно! Мстислав Маркович не дозволить – кістьми ляже! Він і знебарвлення збирається сам проводити – либонь дисертацію на моєму ґрунті готує!
– Дисер – це добре, гено́м йому в полімеразу! Я так і не спитала тебе як це воно – почуватися правдорізом?
Лука невиразно знизав плечима:
– Боляче. Іноді…
– Знебарвлення з нетерпінням чекаєш?
– Та як сказати… Хочу з'ясувати дещо, поки… Розумієш, у мені живе хробачок… зовсім мізерний, наче твоя вольбахія! Але якщо я його не витрую, хробачок мене зжере – він уже виїв мені всю душу!
– Ой, братику, гляди – Ніна зміряла родича тривожним оком. – Після візиту Домнула його ланцюгоносці геть знахабніли, гено́м їм усім у полімеразу!
Вже на порозі лікареньки, куди Лука вийшов провести сестру, та притримала його руку:
– А я згадала ім'я фермера! Ну, того, що розмовляв з Хрущовим – Тиберій…
– Добрий день! Це проектне бюро "Експерт-сервіс"? Чи можу я поговорити з вашим бухгалтером Оксаною Андріївною? Ні, немає такої? Вибачте, я певно помилився! Добрий день! Приватне підприємство "Ескорт"? Маю кілька питань до вашого бухгалтера Оксани Андріївни. Хто? …М-м-м… Це з районної адміністрації – Спиридон Спиридонович! З якого питання? Чортяка, просто дайте їй слухавку, або скажіть номер телефону Оксани Андріївни – я сам із нею поговорю! Директор… Чудово – я дуже радий… Немає ніякого Спиридона Спири?.. Слухайте, шановний директоре, чи хто ви там… чи генеральний секретар, чи імператор, я вас благаю – дайте мені поговорити з Оксаною Андріївною, для мене це дуже важливо – питання життя або смерті! Та чи тобі не однаково хто я – просто дай… Немає? Справді немає? Чого ж ти… Немає… Я вже знаю, що ти кажеш правду… тварюко!
– Трукіллер везуть! – Мстислав Маркович сяяв наче видраїне санітаркою Хомівною судно. – І везуть саме сюди – ніхто не посмів забрати в сімейного лікаря Мар'янівської опорної установи права на цю відповідальну процедуру!
– Везуть? – новина заскочила Луку зненацька.
– Везуть рідненький! Завтра препарат буде тут – одразу ж проведемо й знебарвлення!
– Одразу? А хіба не треба… там якийсь підготовчий період, абощо?
– Верхи підганяють, — вказівний палець Мстислава Марковича значущо звівся до стелі, – розмишляєте? Кажуть, наш випадок на особистому контролі в Президента! Він, до речі, й по митниці питання владнав! Радійте, радійте, Луко Івановичу! Ваш стан близький до задовільного: перелом зростається, забої розсмоктуються, внутрішні органи повертаються на свої місця! З селезінкою, щоправда, доведеться ще поваландатись, зате від ножової рани невдовзі залишиться лише шрам. Проведемо знебарвлення – на людину станете схожим. Життя налагоджується!
– А голова? Моя багатостраждальна голова…
– Вазовагальне синкопе[80] – наслідок давньої внутрічерепної травми… як і постнепритомні видіння. Між іншим, ця обставина робить ваш випадок ще унікальнішим!
Надворі занегодилось: вітер наче рясним віником знавісніло шмагав по вікнах оберемками дощу, десь не по хазяйському хряпала відчинена ляда, двічі зникало, втім скоро відновлювалося, світло.
Бути чи не бути! – дослухаючись до негоди, гризся пізньою вечірньою думою Лука. Благополучно пройти знебарвлення, позаліковувати в гостинного Мстислава Марковича рештки недуг і повернутися до своїх бджілок… там, до речі, край треба скорочувати сім'ї, об'єднувати найслабші, формувати гнізда на зимівлю, чи?. Чи попри все й наперекір усьому далі вперто розшукувати Оксану, а розшукавши мчати зі своєю чортячою синявістю до неї й з'ясувати врешті-решт правду?
Бо хробачок таки є, Луко Івановичу! Бо ти й тоді, чотирнадцять років тому, таки не був остаточно певний у її зраді, а що вже казати про сьогодні – сьогодні й поготів! Бо ти був тоді молодий, баский, дратівливий. Замість пишатися дружиною, що вибилася в люди, злився й по дурному ревнував її, і то не так до чоловіків, як до становища. Аякже – всебічно бездоганна Оксана з відзнакою закінчила вуз, а ти спромігся лише на нікчемних два курси; її освічені й просвітлені батьки залишили вам гарну квартиру в центрі Рожищева, а твої простакуваті старі могли залишити лише облуплену хату під позеленілим шифером у неперспективних Підгірцях, та й то – тільки після своєї смерті; на успішній фірмі скоробагатька Лосося дружина з рядового співробітника перетворилася на шанованого головбуха Оксану Андріївну, а ти так і залишився простим налагоджувальником на пак-заводі, її зарплатня щороку росла, а твоя лишалася залізобетонно незрушною. Зізнайся, десь, у темних закамарках душі ти навіть хотів, щоб вона виявилась не такою вже й досконалою, навіть прагнув відшукати в дружині хоча б якусь, хоча б незначущу ваду! Чоловікам це так потрібно!
Чортяка, як бісили тебе ті ритуальні передсвяткові, названі кимсь корпоративами вечірки, коли гарно вбрана Оксана Андріївна поступалася увагою хіба що строкатому, наче парка папуг, подружжю Лососів. Незнайомі люди підходили до твоєї дружини, усміхалися, цокались келихами, вивергали на неї гори компліментів, привітань і побажань, інтимно схилившись шепотіли якісь плітки або дотепи. Незручний і ненависний костюм сковував тебе, як обладунки сковували колись середньовічного лицаря, ти пітнів, ти почувався ідіотом, вивергаючи на Оксану гори компліментів, її колеги й колежаники лише ввічливо і, як видавалося, глузливо, кивали тобі напахченими головами. Коли чоловіки цілували Оксані руку, ти ледь стримувався, щоб не зацідити котромусь із них у пику!
Невже Оксана, Борислав, твої та її батьки, ти сам, невже ви всі постраждали й продовжуєте (принаймні ти продовжуєш) страждати через оті твої дурнуваті ревнощі!? Цього не може бути. Цього просто не може бути, адже була зрада – підла й ница зрада твоєї всебічно досконалої дружини – ти бачив це на власні очі!
Бачив, чи… хотів бачити?
Я маю зберегти синявість! – твердо сказав собі Лука. – Бо коли знайду Оксану й вона знову, як тоді, запевнятиме: "я не зраджувала!", звідки я знатиму, правду каже моя колишня дружина, чи ні? Коли знайду… А потім… нехай знебарвлюють, нехай штрафують, нехай навіть ув'язнюють! Я спробую впоратися якнайшвидше, пане Президенте! Я не хочу завдавати вам клопоту, але зрозумійте й мене…
Він набрав номер переконаного рожищівського холостяка:
– Забери мене звідси, друзяко!
– Вже виписують? – зрадів Пашка. – Вітаю! Завтра ж примчу на білому ко… тобто лімузині…
– Не блазнюй! Я хочу бачити твій білий лімузин негайно!
– Ти збожеволів? Уже ніч! А ти бачив яка надворі погода?
– Втрачаєш час!
З книги Ентоні Ленґхема "Мгамба, добувач непотрібного"
Епілог
Коли Біндон Хемел заманював Мгамбу до свого Центру, він не вважав за потрібне пояснити, що вірус вони досліджують не з сухого академічного інтересу, а навпаки – з інтересу приземлено практичного, простіше кажучи – Центр інтенсивно працює над "ліками від правди". Мгамба, як пояснив мені потім особисто Хемел, довше за будь якого іншого синьошкірого носить у собі синдром власного імені й тому саме його біологічний матеріал є найпридатнішим для досліджень і найперспективнішим у сенсі результату. Зрозумівши, що невдатного лідера всесвітньої революції правди за мого ж мимовільного сприяння перетворюють на гній для культивування "пігулок контрреволюції", я ледь не кинувся в Камберланд[81]. Від фатального кроку мене утримала згадка про дві обставини. Перша: ситуація, за якої надійшла пропозиція Хемела; друга: стан, у якому на той час перебував Мгамба. Перебував зусиллями могутніх ворогів і я його ні в чому не звинувачую, але те, що тягар статусу почесного лідера "Дітей правди" виявився для Мгамби заважким, стало очевидним.
На цьому я закінчую історію першого з правдовидців, нелукавого й щирого старійшини племені самбуру – загадкових і гордих кочівників, що ігнорують здобутки цивілізації та п'ють кров з молоком. Безхитрісним донкіхотом кинувся він на вітряки світової неправди, не сподіваючись ані на підтримку ні на винагороду, йому байдуже було, з чиїх вуст ллється отруйний єлей брехні – чи то з вуст переляканих крадіїв худоби, чи з вуст божевільного провідника пірофілів, чи з вуст скупого американського мільярдера. І не провина Мгамби, що в змаганні з вітряками брехні він зазнав поразки, ні, навіть не поразки – не відчувши підтримки донкіхот просто втомився, вигорів – у цьому провина всіх нас, решти, хто спостерігав за безнадійною, але такою прекрасною боротьбою збоку. Так, часами ця боротьба виглядала гротескною, іноді кумедною, але вона ніколи не була показною, виходячи на сцену чергової переповненої арени правдовидець ніколи не грав – він жив, хоча розуміли це нажаль не всі. У поті чола свого Мгамба добував для нас правду, але виявлялося, що вона нікому не потрібна.
З крові й плоті простодушного самбуру вчені виробили Трукіллер – препарат, який звільнив його від нестерпного тягаря розпізнавача брехні, а після успішних випробувань почав активно звільняти від цього тягаря й інших.