Взялась за скляну ручку і відчула, що зблідла. Двері відчинилися без шуму. Просто проти дверей самими очима привітав її Аркадій. Голова сина лежала високо на двох подушках, а руки поверх білого одіяла. В цій кімнаті все біле, і кожна річ відбивалася в квадратах блискучого паркету підлоги.
Спокійно Надійка пройшла до сина, хоч ноги не слухали і повітря не встигало вириватись з грудей. Сіла на стілець біля ліжка з таким виглядом, ніби страшенно втомилась.
— Яка ти біла... Не впізнав,— прошепотів Аркадій. Обличчя його ще більше загострилось, ніс великий, з горбком, очі запалі, шкіра на щоках немов поприлипала до кісток, і помітно виділився ніжний золотий пушок.
— Тут обов'язково одягати халат... як ти себе почуваєш?
— Нічого, а лікар питає мене: "Як ми себе почуваємо?" Голова не болить, ти, мамо, не турбуйся.— Він знову замовк і заплющив очі. Так пролежав хвилину і вже голосніше сказав: — Я спитав лікаря, коли піду в школу, а він порадив почекати.
Замовкли, розглядаючи один одного, ніби давно не бачились. Аркадію справді так здалося,— за ніч багато передумав, а може, марив. За цю ніч життя стало йому значно зрозумілішим.
Мовчання ставало довгим і непотрібним. Надійка схаменулася, але що вона може сказати? Лаяти Аркадія, дорікати, доводити, що він не береже себе? Яке вона має право? За безрозсудність його й так покарано! Розповісти, що не спала ніч і ходила по кімнаті?.. Повинен розуміти сам її тривогу — вона ж мати.
— Мене вчора обрали головою піонербази. У нас в школі починаються дуже цікаві справи. Прийшла нова вожата, Катя, хороша, подруга Валюшки. А Валюшка теж комсомолка, ударниця,— прошепотів Аркадій і знов заплющив очі.
— Це добре, може, вони й хуліганів приборкають.
Знову мовчання... Надійка удала, що уважно розглядає порожнє чисте ліжко, яке стоїть поруч. Мабуть, недавно виписався хворий... Повернулася до сина і не може одвести очей від тонкої, невеликої руки Аркадія. На білому одіялі рука здається зовсім блідою. Взяти цю руку, тихо притиснути до себе і ніжно сказати: "Маленький ти і кучерявий дурнику. Мій синочку, мій милий герой і хоробрий захисник"... Але рука Надійки лягла на лоб синові.
— Температура невисока? — спитала Надійка незначущим голосом.
— Невисока...— Аркадій впіймав її пальці і тихенько потиснув — на міцніше потискання не вистачало сил. Глянув матері в очі. Надійка ледве помітно здригнулася.
— Мамо, смішно, що я лежу і не маю сил піднятись і повернути голову. Ніколи такого не було, я ж ніколи не хворів...
— Був кір, коли тобі не минуло ще двох років.
— Не пам'ятаю...
В палату зайшла вродлива сестра і строго сказала:
— Ви хворого не стомлюйте. Йому не можна розмовляти. Зараз зайде лікар. Будь ласка...
Надійка покірно встала. Швиденько, навіть метушливо нахилилася, провела теплою рукою по лобі і по кучерях сина. Дивним голосом, розриваючи слова, сказала:
— Ти ж... видужуй... лікарів слухай... Я прийду... принесу цукерки і книжки... До побачення, хлопчику.
Приторкнулась губами до чола і рівним, спокійним кроком, випрямивши спину, пішла.
"Яка вона спокійна і так сухо, офіціально попрощалася... Ах, мамо! Ти, мамо, герой, кам'яна!" — подумав Аркадій. Ослабленому, і тому загострено чутливому, хотілося йому якоїсь незвичайної ніжності і ласки. Замислившись, шукав відповіді на свої думки в білому полотні стелі.
Раптом двері широко відчинилися, і в халаті, що мало не волочився по підлозі, з руками, схованими в білі рукави, влетіла в палату Кіра...
— Аркашко! — обережно прошепотіла Кіра, а побачивши кволу посмішку Аркадія, не дотримала серйозного вигляду, і рожеве обличчя розцвіло сміхом.
— Кірюшко! Ой, здорово, що ти прийшла! — прошепотів Аркадій.
— Прийшла... Думаєш, легко? Здоров ти, живий? Значить, добре... Піонери живучі, правда? Ти знаєш, не пускають до тебе зовсім! Кажуть, вас тут, школярів, уже з десяток приходило. Навіть Катю не пустили. Можна тільки завтра і від п'ятої до шостої. Я почала просити і збрехала, кажу: я сестра його і звідси не піду, доки не пустите. А тут проходив високий лікар, посіпав мене за коси і наказав пустити. Це нічого, що збрехала, Аркашко?
— Нічого, Кірюшко, бо мені дуже треба тебе бачити. Де листи? — стурбовано спитав Аркадій.
— У мене дома...
— Тільки я вийду звідси, порадимося з Катею.
— Добре. Всі підписи є, крім Васиного. Порадимося, і пошлю сама. Аркашко, чому ти не заспокоїв свою матір, вона так плакала?.. Я побачила і сховалась у куточку. Вона вийшла звідси, припала до стіни і заплакала. Здригається, малесенька така. Мені жалко її стало! Я не схотіла, щоб вона мене бачила. Сестра, ота гарненька, повела твою маму вниз під руку, а вона каже крізь сльози: "Він маленький герой, хоробрий захисник, синочок мій!" І правду каже... Аркадію, я вся в синяках, і вранці насилу шию повернула. Обличчя я захищала, так вони...
— Мама плакала? Кіро! — аж наче прохрипів Аркадій.— Плакала мама!..
Потім тихо мрійно сказав:
— Мама Надя, я все зрозумів... Зрозумів! Ти не хочеш, мамо, щоб я знав твою кволість. Ти ж у мене маленька... пробач. Я більше не буду тебе турбувати й мучити. Мама Надя...
Останні слова, ледве чутно, слабим голосом прошепотів Аркадій у простір, у чисту білу стелю і заплющив очі...
— Мама Надя...
Спочатку капнула сльоза у Кіри з правого ока, потім з лівого... І зовсім Кірі не соромно, бо Аркадій не бачив — він кілька хвилин лежав, заплющивши очі.
12
Ледве чи не раніше за всіх в школу прибігла Кіра. Кожному зокрема і всім школярам разом поспішала розповісти про побачення з Аркадієм. В першу чергу про те, що Аркадій зразу спитав її про листи.
— Листи я послала сьогодні. Одного в ЦК партії, а другого — народному комісару освіти, особистого.
— Дуже боляче Аркадію, не знаєш? — спитав Вова.
— Мабуть, дуже. Болить голова і розмовляти важко. Але всім вам привіт передавав і передавав...
— Товариші, давайте колективно напишемо Аркадію листа, веселого... І про те, що Сашко не прийшов в школу і з дому втік,— запропонувала Руфа. їй дуже хотілося нагадати про себе Аркадію, бо її сьогодні теж не пустили провідати його.
Гаряче підтримали піонери пропозицію Руфи. Пішли до вікна складати колективний привіт товаришеві.
Вся школа стривожена вчорашньою подією, тому ніхто не звернув особливої уваги на появу Марусі в її найкращому платті. Кілька разів Маруся повільно пройшла повз гурток школярів, які зосереджено писали листа. Але її не помічали піонери, захоплені своею справою.
Тільки збентежена Бася пролізла в середину гурту і пошепки заторохтіла новину — не вистачало сил чекати:
— Дівчатка, Маруся прийшла в такому крепдешиновому платті, що не можна одвести очей. Довге, по фігурі зроблене, кльошем. Сизуватий колір, у зелених крапках, дужках і рисках. Схоже на списаний зошит. Шовкові панчохи блищать, з декольте видно блакитну шовкову трикотажну сорочку, вишиту зеленими й червоними віночками: така красива!
— Чорт з нею, нехай задається, не звертайте уваги! — відповіла Кіра, схилившись над папером. Кіра ніяк не може згадати, чи в слові "маєш" ставиться знак пом'якшення, а спитати незручно.
— Я її чорнилом обіллю, задаваку крепдешинову! — розсердилася Тамара.
— Не смій! Щастя яке, плаття! От дурні ви, дівчата,— розсудливо помирив Вова.— Моя мама каже: "попа і в рогожі взнаєш, що він паразит"...
Маруся весь час крутилася біля школярів, але ніхто не звернув на неї уваги. Зате зразу помітили її Ольга Карлівна й Катя. Ольга Карлівна спинилась, не довіряючи ні своїм очам, ні скельцям пенсне.
— Рожко Марія, ти прийшла в школу чи на бал?
Маруся знизала плечима:
— А чому я не можу ходити в такому платті? Мене мама любить і справляє такі плаття. Хіба це погано? Якщо мені заздрять, це не моя справа!
— Тобі заздрять, тобі? — не витримала більше Тамара.— Одягнеться отак і крутиться та "нз" ловить.
— До такого плаття не дуже личмть піонерський галстук,— підійшла Катя.
— Вигнати її з піонерів! — рішуче запропонувала Тамара.
— Не поспішай, Тамаро. Викинути неважко... Ходім, Марусе, поговоримо,— покликала Катя.
Ольга Карлівна ще раз уважно оглянула Марусю і подумала: "Завтра зайду до батьків. Обов'язково завтра. Форму, форму треба заводити в школах! Треба, щоб діти носили однаковий одяг, щоб не було заздрощів, щоб не модничали!"
13
Виявилося, що нова піонервожата мала вдачу, цілком протилежну своєму попередникові. Катя енергійно виконувала обіцянки і проводила в життя намічені плани.
За кілька днів ніби хтось підмінив школярів. Більшість піонерів приходили в школу в червоних галстуках і не хотіли йти з школи. Після уроків залишалися працювати самодіяльні гуртки, репетиторські групи, активісти прикрашали піонеркімнату. Мартину Івановичу доводилося чимало бубоніти і сваритись, щоб випровадити піонерів вчасно додому.
Катя встигала всюди. Часто кликала на допомогу Пилипа Даниловича Кужеля, бо завідувач майже не з'являвся в школі.
Ховаючи в кишені ліву руку з двома одбитими пальцями, Пилип Данилович давав поради і сперечався з Катею і з піонерами. В залі повісили лозунг з двома граматичними помилками. Катя не помітила, а Пилип Данилович улаштував біля лозунга іспит з граматики — незручно стало і викладачам і учням.
В піонерській кімнаті голі вікна і стіни. Кужіль зайшов туди разом з Валентиною Сидорівною. Навколо них зібралися піонери.
— Тут чогось не вистачає, товариші,— задумливо сказав Кужіль,— як ви думаєте? Не знаю чого, але затишку мало.
— Це правда,— згодилась Валентина Сидорівна.
— Товариші, чим би нам ще прикрасити кімнату? — запитала Катя.
— Квітами! — вискочила попереду всіх Кіра.
— О, саме квіти й потрібні,— згодився Кужіль.
— Значить, треба для нашої кімнати дістати квіти. Трохи купимо, а крім того, попрохайте батьків, нехай вам кожному дадуть горщик квітів з дому,— запропонувала Катя.
Через кілька днів квітами в горщиках прикрасили не лише піонеркімнату, а й класи. Особливо відзначився сьомий "А" клас. Там Бася не давала нікому спокійно жити, доки квітів не принесе. Клас став схожий на оранжерею. На кожній квітці повісили табличку з латинською і нашою назвами і прізвище того, хто приніс. Це, звичайно, зробили юннати за допомогою Валентини Сидорівни і за ініціативою Басі-зоолога. Юннати ж взяли шефство над квітами і оберігали їх, доглядали, ніби це не квіти, а їхній золотий фонд.
Марко Бубир десь у глибині своєї душі зрадів, що зник Сашко Мостовий.