Невидима сила потягнула його туди, але краще би він цього не робив.
Голісінька Юлька була зверху над своїм дебільчиком. Здавалося, це скаче вершниця, а слухняний кінь виконує будь-яку забаганку своєї господині.
Мала Василівка відчула погляд на своїй спині, різко оглянулась і побачила Максима, який тієї ж миті щез за дверима. Юлька не зупинялась у своєму шалі, хоча трішки притишила хід. Коли ж почула як клацнули вхідні двері, з ентузіазмом приреченої, яка розуміє, що востаннє займається любощами, продовжила свою справу – і коли це сталося, у спальні пролунав вигук жінки, котра перемогла увесь світ.
Вона змучено і щасливо лягла на Вітю – і лише зараз відчула як усередині неї розливається тепло. Було дуже приємно, але мозок видав сигнал тривоги. Втрачаючи по дорозі Вітине сім'я, яке немилосердно витікало й капало на підлогу (пізніше вона усвідомить, що ще жоден чоловік не вливав у неї так багато сперми), Юлька прожогом кинулася до ванни. Спочатку поскакала на одній нозі, потім – на другій, потім – на двох, відтак до болю вливала у піхву воду, намагаючись змити свій страх, аж поки не заспокоїлась.
Глянула на себе у дзеркало, показала собі язика, усміхнулась і подумала про Максима. Спокійна, повернулась у спальню. Змучений, Вітя уже спав, не знаючи, що з ним таке діялося. Його пеніс переможно слонячим хоботом стремів догори.
60
Матрос, він же Орест Остапович з покрученим прізвищем Шайтаненівський, був злий сам на себе, хоча й розумів, що якби у даній ситуації він поступив по-іншому, то мав би серйозні проблеми.
Взагалі-то все життя його було покручене. Відсидів дванадцять років не за свої злочини. Київські пацани вийшли на нього через пару літ і сказали керувати Дрогославським хімічним заводом. Коли сталося оце (ніяк не міг підібрати слова чи терміна, яким означили Помаранчеву революцію), вони ж зателефонували і сказали завезти касу. Від названої суми у нього очі полізли на лоба. Виходило, що все зароблене до цього часу праведно і не зовсім – коту під хвіст, бо комусь забаглося кричати на Майдані.
Сперечатися – підписувати собі смертельний присуд. Міцно запосіла думка втекти, але відкинув її. Це від ментів можна втекти, що він успішно робив не раз. Від цих не втечеш. Знайдуть і в Штатах, і в Еміратах, і в Австралії, де він бував.
Зі скрипом, але зібрав потрібну суму й одвіз до Києва. Звели його з самим Петром Олексійовичем. Той подивився на нього, як на мале пиво, й сонно запитав: "Скільки?". Названа сума явно не могла надихати на подвиги, але що візьмеш з цього нікчеми – дрогославського бандита?
Матрос прочитав цю думку в карих вузьких щілинах очей Петра Олексійовича. Йому захотілося заїхати в цю свинячу пику – як робив це безліч разів, не вдаючись до дипломатії й якихось пояснень. А зараз його просто образили своїми презирством і байдужістю. Це не було би гріхом – вибити декілька зубів оцьому солодкавому панку. Він би встиг це зробити, охоронці явно заспокоєні мирною бесідою. Що буде потім – не має значення.
Але Орест стримався. Касу здав – що тепер кулаками махати?
Хоча його поїздка до Києва, звісно, була таємницею, проте, здається, всі вже про неї знали.
Першою зателефонувала Уляна Гриньків, яка до цього з погордою дивилася на нього: знаємо, мовляв, вас, Оресте Остаповичу, це нині ви керуєте хімічним заводом, а насправді бандитом залишилися. Ви не рівня мені, політикантці й доньці священика, який відсидів у Сибіру, хоча й ваші родичі були репресовані чи загинули за Україну.
Оцей бандитський шлейф тягнувся за ним усе життя, і родичі не могли бути індульгенцією за його власні гріхи. Але він також бачив нікчемність отих, хто прикривався заслугами своїх героїчних родичів, прочитував їхні наміри й думки, як книгу, й однозначно зараховував до лайна.
Нині ж Матрос був сама люб'язність, бо інтуїтивно відчував, що починається новий етап у його житті. Коли Уляна Гриньків, ніби це вже був доконаний факт, безапеляційно зажадала і бензину, і грошей, він відповів, що все буде і це завезуть до штабу, хоча ще вчора, до цих революційних подій, узагалі би не розмовляв з нею або зробив би собі задоволення – послав її під три чорти.
Ще коли вона торохтіла про Помаранчеву революцію, хотів в'їдливо її запитати, за що ж послали до Сибіру її батька – за переконання чи все-таки за те, що вкрав і намагався перепродати дзвін? Про це йому розповів на п'яну голову відставний кагебіст, який "пасся" на хімічному заводі. Ледь стримався, бо вона би здогадалася про його джерела інформації, а псувати стосунки з конторою глибокого буріння він не хотів – як і з самою Уляною Гриньків.
А потім ніби мішок розв'язався. Зателефонував Нестор Гнатів, отой старий маразматик з Координаційної ради Блоку національно-демократичних сил Дрогославщини, який, здається, до сьогоднішнього дня й не підозрював про його існування, прочитав лекцію про патріотизм, про те, що треба спокутувати свої гріхи, бути гідним пам'яті своїх родичів, які воювали за незалежну Україну.
Отут Матросові хотілося спочатку кинути слухавку, аби не псувати собі настрою, потім зматюкати Нестора-літописця, як його називали, з ніг до голови, аби тому відібрало мову. Але він уже був Орестом Остаповичем, хоча й з покрученим прізвищем Шайтаненівський, людиною, яка не цурається свого минулого й краще за усіляких несторів-літописців знає, хто були його героїчні родичі, й шанує їхню пам'ять, проте у цей час повинен бути на хвилі, а не під нею, бути у вирі подій, а не плентатись у хвості. Тому він усе витерпить од цих гриньківих, гнатівих й іншої нечисті, а потім розбереться з усіма.
Матрос люб'язно пообіцяв Несторові Гнатіву виконати всі його прохання – як і якимось діячам з Конгресу українських націоналістів, якоїсь однієї Української партії, назви якої він не запам'ятав, потім іншої, з подібною абревіатурою, ніби Україн у світі було декілька, потім ще комусь.
Зрештою, це йому набридло. Він поїхав з хімічного заводу до бару і там напився до нестями. Спочатку не відповідав на телефонні дзвінки у мобілці, а потім узагалі вимкнув її, аби не дратувала.
Приїхав додому десь о першій годині ночі, хоча не пам'ятав як їхав і чи взагалі був за кермом. Проте знову повторилася давня історія: тільки переступив поріг – одразу алкогольна пелена ніби спала з його очей. Дім був його оберегом: він усе бачив, розумів, відчував.
Дружина вийшла зі спальні й змучено сказала:
— Ти ж обіцяв більше не пити. У нас же Остапчик хворий.
Орест Остапович з покрученим прізвищем Шайтаненівський, він же Матрос, зрозумів, що від завтрашнього дня справді кине вживати алкоголь.
2005-2008