Дніпра до вершини Сімсот річок, ще й чотири.
Жаліється Лиман морю. Що Дніпр бере свою волю, Свої гирла прочищає, Його тоні засипає.
Народна пісня
Весняним квітневим вечором французький інженер Гільом Левасер де Боплан, скориставшись з вільної години, сидів у хаті, відведеній йому, і писав:
"Селяни надзвичайно бідні: вони повинні працювати по три дні на тиждень із своїми кіньми на користь своєму панові..." Боплан на мить зупинився, потягнув люльку, відігнав димом мошву, яка налітала з квітучого садка, задумався.
Власне, "повинні працювати по три дні", але скрізь, де він не проїздив, працювали з наказу панів та орендарів і по чотири, і по п'ять, а то й цілий тиждень. Та ще скільки віддавати!
Чого тільки не вигадували пани, яких тільки податків не накладали! З кожного вола брали "рогате", з кожного вулика — "очкове", за те, що, ловили рибу в ставках, селяни платили "ставщину", що пасли отари — "спащину", що збирали жолуді в лісі — "жолудеве", за помол борошна — " сухомельщину ".
Навіть коли народжувалась дитина, треба будо платити "дудки", а за мертвого брали "відмерущину".
Польський простий народ — селяни, ремісники також терпіли великі знущання від польської шляхти. Самі поляки казали: "Нема держави, де землероби були б так пригнічені, як у нас, під безмежною владою панів". Особливо поневірялися люди на Україні. Гусяче перо знову зарипіло...
"...1 давати йому,— писав Боплан далі,— відповідно до належної їм землі, багато мірок збіжжя, багато каплунів, курей, гусей і курчат на свята великодня, зелених свят і різдва та ще відбувати тисячу інших повинностей, яких їм не зовсім це належить відбувати без платні. Вимагають з них пани грошову повинність, десятину баранів, поросят, меду, всяких плодів: що три роки третього бика — коротко кажучи, селяни примушені віддавати своєму панові все, що той захоче, тому не дивно, що ці нещасні закабалені, поставлені в такі жахливі умови, не можуть ніколи нічого зберегти. Але навіть не це основне, а те, що їх пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, а навіть над їхнім життям.
Така велика сваволя польської шляхти, що живе, як у раю, а селяни, як у чистилищі, і тому, коли селяни у кріпацькій залежності від лихого пана, становище їхнє гірше, ніж галерних невільників".
Не дивно, що селяни тікають на Низ Дніпра, а багато людей перебирається на північ у землі Московської держави. І вже багато разів донощики доносили полякам, що всі козаки гомонять між собою про те, що хочуть перейти у Московське царство.
Він, інженер де Боплан,— найманець польської шляхти,— сьогодні тут, завтра там, отож, не беручи нічого близько до серця, записував усе те, що його вражає на цій землі — Україні. ,
"Земля обітована, що тече млеком і медом",— так казали йому, спокушаючи їхати сюди "шукати "фортуну" 2.
Багато найманців — німців, шведів, інших чужоземців, що тинялися по всій Європі, беручи участь у війнах, захищаючи різні не свої країни, аби нажива була,— вступили на службу польській шляхті.
Спокусили і його, французького інженера, і от кілька-років тому він перенісся з берегів Сени на береги Борис-фену, як звали древні греки цю могутню непокірну ріку — Дніпро.
"Дніпре-Славуто", "Дніпре-батьку", "Дніпре-брате" — звали його козаки. І він, Дніпро, лякав чужоземних
2 Фортуна — тут; щастя.
загарбників, ненависну польську шляхту своїми порогами, горожами, дикими, невідомими островами, плавнями, корчами, а для козаків справді був рідним батьком і братом. Там, за порогами, була Запорозька Січ, і туди тікали "Козацьким шляхом" сільська і міська біднота, люди, які не могли вже витримати нелюдського знущання панів. Різні шляхи пролягали по Україні — а оцей, Дніпром, звали здавна "Козацьким шляхом". "Козацький шлях" був ненависний і польським панам, бо ним тікали на Запорожжя, був він страшний і туркам, бо з Запорозької Січі, з Низу Дніпра, не раз вилітали зграї запорозьких чайок, і безстрашна флотилія вирушала на Чорне море, розбивала турецький флот, штурмувала турецькі фортеці, визволяла невільників.
Замкнути шлях, приборкати козаків не раз вирішувала Річ Посполита 3. І от у 1635 році польський сейм виніс постанову про заборону запорозьким козакам будувати човни та випливати в море і про побудову на Дніпрі перед першим Кодацьким порогом фортеці. Справою фортеці керував коронний гетьман Станіслав Конєцпольський. її збудували у 1636 році за планом інженера Боплана, і в ній день і ніч вартував гарнізон найманих німецьких солдатів.
Коронний гетьман Конєцпольський, як і всі пани Речі Посполитої, певний був, що кодацькі гармати наведуть страх на всю Україну, що жоден втікач не пробереться тепер за пороги.
Марні надії! Звичайно, Бопланові шкода було своєї роботи, але він не міг потай від панів не думати захоплено про сміливість козаків.
Того ж таки року запорозькі козаки на чолі з гетьманом Іваном Сулимою напали на Кодак, знищили гарнізон і дощенту зруйнували фортецю.
Пани скреготіли зубами. Повстання вибухало за повстанням. І не злякала повстанців ані страшна доля Сули-ми, якого четвертували у Варшаві, ані страта його друга, ватажка наступного повстання, Павлюка.
— Усе селянство покозачилось,— казав польський гетьман Микола Потоцький, помічник Конєцпольського.
У 1638 році за останні повстання Гуні, Острянина та Павлюка польський король скасував козачі пільги, право обирати козацького гетьмана, призначив на козацьку старшину польських шляхтичів. І знову Станіслав Конєцполь-
3Річ Посполита — так називалася Польсько-Литовська держава. .
ський вирушив на Дніпро відбудовувати Кодак. З ним був і Боплан.
У 1639 році фортеця була відбудована.
За ці роки Боплан багато надивився і пізнав цю незнайому раніше країну. Він заносить в оправлений зошит свої враження про цей край, про сваволю панів, про сміливість козаків. Він нікому поки що не показує своїх записок. Хай там, у Франції, почитають, хай дізнаються внуки, якщо вони коли будуть у нього.
Є щось безмірно принадливе в цій країні, особливо зараз, повесні, коли над Дніпром квітнуть сади і береги вкриті наче білим серпанком. Є щось безмірно принадливе в цих одчайдушних людях, що сміливо повстають проти гоноровитої зарозумілої шляхти.
Боплан усміхнувся. Він згадав спробу турків навіть ланцюгами перетяти Дніпро! Збудували вони недалечко від Очакова на березі Дніпра фортецю, звідки обстрілювали Дніпро, а на другому березі — вежу, де стояли турецькі дозорці і повідомляли галери про небезпеку. Та ще й впоперек простягли ланцюги! Сміялися козаки з цих витівок. Закувати Дніпро! їхній Дніпро!.. Козаки на своїх чайках запливали в очерети, верстов за двадцять від турецьких галер, рубали дерева і пускали просто на ланцюги. Ланцюги дзвеніли, рухалися, і турки раділи — це козацькі чайки наткнулися на їхні перепони. Починали стрілянину по ланцюгах, а тим часом козаки пропливали їм одним відомими водяними стежками між шхерами. Ні, не туркам було обдурити цих сміливців, для яких сам Ненаситець з своїм Пеклом був вільною дорогою!
У двері стукають. Заходить посланець коронного гетьмана Конєцпольського.
— їх ясновельможність пан коронний гетьман просить вашу милість завтра вранці оглянути будову, куди прибудуть козацькі старшини. їх ясновельможність хоче показати їм фортецю.
Боплан, лишившись один, усміхається.
Мабуть, пан коронний гетьман хоче налякати козацьку старшину.
Вранці Станіслав Конєцпольський з усім своїм почтом, інженерами, начальником та комендантом гарнізону сам веде показати козакам відбудовану фортецю.
Високий вал оточує її, дула гармат виглядають з бійниць. Фортеця ще страшніша і неприступніша, ніж була. Коло неї здіймається височезна вежа. На ній постійно стоятиме вартовий.
Коронний гетьман хоче показати козакам, цим упертим "лотрикам", як зневажливо звуть польські пани козаків, що ця фортеця збудована проти них, проти їхньої сваволі над Дніпром, що вона непорушна і незламна. Презирливо всміхнувшись, він питає їх:
— Ну, що ж, яким вам здається Кодак?
Він дивиться глузливо на ненависні йому чубаті голови і, чекаючи відповіді, готує ще глузливіший дотеп. І раптом один з козаків підносить голос.
Чорні, наче з жаринками очі дивляться сміливо і прямо в очі його ясновельможності, і козак спокійно відповідає латинською мовою:
— Man us factum — man us destruirum! 4
Станіслав Конєцпольський роздратовано смикає вус і не може одразу знайти, що відповісти.
Огляд був закінчений. Боплан з цікавістю поглядав на козака, який влучно відповів латинським афоризмом5 гоноровитому Конєцпольському, але той ніяк і нічим не виявляв своїх настроїв і вражень. Хіба що глибока задума була в розумних гарячих очах.
— Хто се? — спитав інженер одного з шляхтичів.
— Ви не знаєте? Сотник чигиринський — Богдан Хмельницький. О! Він був нещодавно на високій посаді військового писаря козацького реєстрового війська 6, та надто співчував повстанцям.
— Якщо не сказати більше,— встряв інший у розмову,— просто допомагав їм. Ну, і от після ординації7 війська його й понизили до сотника.
— Я б взагалі волі не давав цій буйній голові,— злісно сказав перший,— він ще покаже себе, от вам слово гоно-РУ!8
Боплана покликали до Конєцпольського, який був злий і незадоволений. Цей чигиринський сотник — Богдан Хмельницький — завжди дратував його своєю вдачею. А знав він його вже давно, дуже давно. Та його знали всі великі пани, польські магнати, знав і король Владислав IV.
Знали його й козаки.
4 Що людськими руками твориться, то людськими руками і руйнується.
5 Афоризм — вислів, що коротко виражає яку-небудь узагальнену думку.
6 Реєстрове військо — козацтво, що було в законному реєстрі (списку) Корони польської.
7 Ординація — закон, тут — перебудова.
8 Слово гонору — слово честі.
ЗАЖУРИЛАСЬ УКРАЇНА
Зажурилась Україна, Що ніде прожити. Витоптала орда кіньми Маленькії діти...
Народна пісня
Богдан Хмельницький, сотник чигиринський, сидів на скелі над Дніпром і співав журливу пісню. Він не пам'ятав, чи чув її від сліпих кобзарів, чи сам склав, коли сидів довгі дні і ночі в турецькій неволі. Скільки пісень, скільки дум переспівав він там на самоті, згадуючи рідну Україну! Буряне і неспокійне життя випало йому, так, як і кожному, хто страждав, боровся за рідну землю, за рідний народ. Бо бул