Вона справді вже почала хвилюватися, що не побачить його, — вже, може, ніколи не побачить!— як раптом почула:
— Лікусю! Ти давно прийшла? Я затримався у вагоні чужого генерала. Ніяк мене не відпускав. Пробач, голубонько. Ти змерзла? Ходімо у вагон, ще є час. Я тебе познайомлю з Борисом, ми їдемо з ним у двомісному купе.
— Ти кажеш, ще є час? Так побудем краще трохи удвох.
— Якщо тобі не холодно, побудемо тут, — підхопив Ігор. — А ти принесла мені, що обіцяла?
— Принесла, от, — вийняла вона конверт з карткою, — я тільки не змогла надписати, я й хвилини не була там сама, не знаю, як і картку потягнула! Варюша не швидко виявить пропажу, та й не Подумає на мене. — Літа вийняла ще щось з муфти. — Це тобі від мене!
— Що ти! Мені так не дозволила нічого тобі подарувати!
— Та це ж зовсім не якийсь там подарунок, це просто те, що напевне тобі згодиться. Не смійся, я побачила в крамниці і вирішила, що тобі обов’язково там згодиться. Можеш подивитися, щоб ніхто тільки не помітив. Це теплі носки з верблюжої вовни. Я знаю, Ілечка, мій брат, шукав такі. Я випадково зараз натрапила. У тебе ж іноді, ти казав, нога болить, коли холодно або вогко. Тільки не смійся, що такий подарунок.
— О, що ти, я за нього тебе міцно розцілую. Лікусенько, ти така моя рідна, такий мій друг, ти все знаєш і розумієш! Лікусю, що з тобою? Не плач, не плач, хороша моя!
А вона плакала, сльози текли з очей, але обличчя не морщилось, воно лишалося таким же гарним, милим-милим...
Він вийняв з кишені білосніжний носовичок, — чомусь вона звернула увагу: такий білий-білий, чистий, охайний, у нього все було чисте, охайне, — і почав витирати їй очі
— Я злякалася, що ми розминемося і я тебе не побачу, — шепотіла вона.
— Ми ніколи не розминемося, люба моя, ніколи! Ти ж знаєш, тепер ми вже не розминемося! Ходімо в вагон, а то на вітрі ти поморозиш личко, ач, мокре яке!
— Ой, очі червоні?— все ж таки, як кожна жінка, занепокоїлась Літа.
— Ні, мої любі очі сині, як завжди. Вже нічого непомітно.
— Зіпсувала тобі носовичка.
— У мене ще є, а цей я заховаю.
У купе чекав на Ігоря Борис Степанович. Чомусь Ігор затримувався. Нарешті двері трохи відчинилися, — але то був не Ігор, — і просунув круглу, як кавун, голову сусіда — якийсь підполковник.
— Хто ця обворожлива жінка з Ігорем Павловичем на пероні? його дружина?— спитав підполковник. — Ви з нею знайомі?
— Ще ні, — якось невиразно промимрив Борис Степанович.
— Поспішайте, а то не побачите. Ну, й пощастило нашому Ігореві Павловичу. Він, правда, і сам сокіл!— Голова зникла і за мить знову з’явилася. — Ой, подивіться, подивіться у вікно з коридора, він їй сльози витирає і сам трохи не плаче. Просто тобі марш "Прощання слов’янки"! Ідіть погляньте!—аж прицмокував підполковник.
Борис Степанович, навпаки, наче прикипів до місця. Він знав у загальних рисах про історію в монастирі від самого Ігоря, що от він полюбив одну жінку за три дні до свого весілля і весілля не відбулося.
За Адою Борис Степанович не шкодував, а втім, йому було дивно: такий спалах і такий поворот, але ще дужче здивувався, коли на зауваження: "Що ж та жінка, знаючи про весілля і що наречена приїхала, так і кинулася тобі в обійми", — Ігор заперечив: "Що ти, я її навіть ні разу не поцілував. Вона втекла від мене. У неї чоловік і діти — сім’я!"
Не вірити йому було не можна.
Ніяких деталей не розповідав. Але ж Борис Степанович сам пересвідчився, що Ігор став взагалі уникати жінок.
Вчора, коли розмовляли по телефону, товариш зрозумів, що Ігор не сам і спитав: "Cherchez la femme?" На це Ігор послав його до чортів. Ну, нічого, хай хлопець розважиться трохи перед фронтом! Але найменше він думав про ту жінку, що стрілася в монастирі.
І раптом сьогодні, коли Ігор заїхав за ним перед вокзалом, одразу ж сказав:
— Борисе, я вчора її зустрів, ту, що в монастирі... Ми зовсім випадково зустрілися. Ми вдвох були. Весь час. У мене в готелі. Коли ти дзвонив і дурниці всілякі молов. Ми тільки зараз розсталися, та вона приїде, обіцяла приїхати, ти її побачиш: — І додав: — Борько, я без неї подохну...
Чомусь Борис Степанович уявив її собі в стилі Кармен, жінкою, яка заманює, кокетує, перемагає для своїх жартів, і трохи ніяковів від думки, вони зустрінуться. Не вмів триматися з жінками. У лазареті — інша справа, та там хіба жінки? То товариші по роботі, колеги, а тут і Гарька спасував. Та слова підполковника: "Сльози їй витирає, і сам трохи не плаче", — не в’язалися з образом Кармен. А щоб Гарька розхнюпився!?
Може, вони попрощаються на пероні і Гарик не заведе її сюди, їй-богу, було б краще. І тільки він це подумав, як двері відчинилися, і зайшла Літа з Ігорем.
— Знайомтеся, — мовив Ігор, скидаючи шинелю. — Ви вже знаєте одне про одного, що ви мої найближчі люди на світі. Борю, це Єлизавета Миколаївна, або, як усі звуть, Літа Миколаївна, і мені так більше подобається.
— І мені також, легше звучить, — всміхнулася Літа, подаючи руку невеличкому худорлявому чоловікові з рудим волоссям і обличчям, густо всіяним рудими веснянками.
Він ніяково потиснув їй руку.
— Борис Степанович.
— Ой, — наче зраділа Літа, — у мене є учень — теж Борис і теж Степанович.
— І такий же рудий?— засміявся лікар.
— Він справді чимось схожий на вас, не тільки тим, що також рудий, його у нас всі дуже поважають, бо він дуже розумний, прекрасно вчиться, він з трудолюбців моїх, а тепер уже гімназист. От тільки одна вада — палко і безнадійно закоханий у мою дочку.
— Доведеться мені для цілковитої подібності закохатися в її матір, — добродушно сказав лікар.
— Я тобі дам! — насварився рукою Ігор. Йому було дуже приємно, що Літа одразу знайшла такий простий тон з його другом, вайлуватим і завжди сором’язливим з жінками.
А вона згадала слова Ігоря, що у нього дуже красиві руки. Точно, красиві і дуже доглянуті. Вона сказала:
— У вас руки як у художника.
— Так він же художник своєї справи, — підхопив Ігор. — Ти б бачила, які він робить операції, він же і мене латав. І не думай, що він такий тихий та смирний. Його в лазареті усі бояться більше, ніж ми свого генерала. Я, коли лежав у нього, теж боявся, — він підвів ліву брову. Те, що він, не замислюючись, казав Літі "ти", одразу створило дружню і просту атмосферу. — Скинь шубку, а то зігрієшся, вийдеш на холод і застудишся, — мовив він.
— Ні, ні, адже скоро йти.
— Тоді хоч розстебніться, а то справді застудитесь, — турботливо сказав Борис Степанович. — Лікарів треба слухати. Гарику, розстебни гудзики на шубі.
— Ви й зараз будете близько?— спитала Літа.
— Ну, не зовсім, адже я в лазареті, а Гарик завжди, — Борис трохи не сказав "у самому пеклі", та своєчасно схаменувся і викрутився, — він зовсім іншим зайнятий. У нього велике своє господарство, а в мене тільки лазарет. Та коли є можливість, ми бачимось, він забігає або заїздить в гості верхи, а інколи навіть на автомобілі.
— Не думай, що на своєму, коли примажуся до когось, — пояснив Ігор.
— Ну, так Нехай тільки в гості до вас забігає, а не потрапляє всерйоз і надовго, — хоча й усміхаючись, але зажурено мовила Літа.
— А що мені Літочка подарувала! — раптом похвалився Ігор.
— Слухай, ти став хвальком! Ви не помітили, Літо Миколаївно?
— Невже ти вважаєш мене хвальком?— здивувався Ігор, дивлячись на Літу і звівши ліву брову.
— Трошки-трошечки, — протягла вона, глянула в очі, і обоє згадали, як вона сказала вночі "трошки-трошечки"...
— Це тому, що ти трошки-трошечки... — почав Ігор, але Літа не дала йому договорити, поклавши руку на його губи.
— Хай уже він похвалиться, хіба ви не бачите, як йому хочеться, щоб я йому ще дужче заздрив!—сказав Борис Степанович, звичайно, не розуміючи, що у них пов’язано з цими словами.
— Але ж справді, мені незручно, щоб він хвалився таким простим, нікчемним подарунком, — зніяковіло мовила Літа, — зовсім нема чим хвалитися, нічого особливого.
Та Ігор із задоволенням розкрив пакуночок, і Борис Степанович побачив пухнасті довгі чоловічі носки. У нього щиро вирвалося:
— Та це ж розкіш, такий подарунок! Ви й не уявляєте, до чого це нам потрібна річ! Слово честі, я заздрю тобі, Гарька. Одягти такі носки в холодну або вогку погоду, — а він часто в наших лисячих норах ходить, нашій підземній країні, — інколи доводиться з окопів не вилазити, інколи, навпаки, кілька діб на вітрі, на снігу.
— Вони, бачиш, з верблюжої вовни, — гордо сказав Гарик. — Це вже справжня пічка, і такі м’якенькі, я б їх одразу вдягнув!— Він натягнув їх на руки і, пустуючи, приклав до щік. — А кажеш — нічого особливого! Це ж треба вигадати і знайти такий подарунок!
Він скосив очі праворуч, ліворуч, помахавши руками у пухнастих носках.
— Ой, ти на зайця схожий, і очі скосив, як заєць. Правда, Борисе Степановичу?
Літа і Борис Степанович сміялися, а Ігор подумав: "Слава богу, сміється!" Він так хотів її розважити, хоча самому було дуже сумно, і навіть коли жартував із носками, ще дужче дорогим був цей простий, але такий уважний подаруночок. Значить, "трошки-трошечки" вона його справді любить!
— Мабуть, мені вже треба виходити, Гарику, а то ще завезете. До побачення, милі. Щоб живі-здорові були! Але, Борисе Степановичу, якщо раптом Гарик потрапить до вас у лазарет не в гості, ви мені одразу дайте знати, одразу телеграфуйте. Я приїду, я вам допомагатиму. Я буду найкращою санітаркою.
— Як же ти зможеш приїхати? Усе покинути?— здивувався Ігор. — Що ти кажеш?
— Я вже знаю, що кажу, — вперто мовила Літа, — тільки щоб не треба було ані телеграм таких давати, ані приїздити, щоб ви обидва були в повному порядку.
Вона простягла руку Ігореві, він нахилився і поцілував, і вона поцілувала його в голову, а потім подумала з коротеньку мить — ще в скроню, в шрам.
— Щоб більше такого не трапилося, — і несподівано для нього перехрестила.
— Ви й другого безбожника перехрестите?— спитав зворушений Борис Степанович.
— Аякже, обов’язково, — серйозно відповіла Літа, даючи йому руку, яку лікар незграбно поцілував, а вона так само поцілувала його в чоло і перехрестила, як і Ігоря.
— Я вийду на хвилинку, — сказав Ігор.
— Йди, йди, тільки не затримуйся, уже перший дзвоник був. Зведи зі сходів, а то слизько. Обережно, дивіться!
Йому бажалося хоч якусь маленьку увагу виявити до Літи.