Так обзивався до тебе болотяний випар з долини, що була колись пастівнем і, якби не шмарксизм, не комунія, не совдепія, ти б може нині випасав там коней за прадідівським звичаєм; якби ж не підводи, що в зленний рік прокурликали на Південь, на Південь, підманюючи душу прощанням і наказуючи розпрощатись з усим хазяйським щастям, більшим від просто викраденого, щастям оброблених своїх степів, свого простору, волі— і от тобі ніде піти в пастухи чи в підпасичі; путати, переганяти, пасти коней; і в світі: ніде нікому нічого; на тісті старих урожаїв зросла показова доброчинність, все стало історією, непогребною смертю, що по суті одне і те ж, і виявилося— тебе немає; тебе з твоїми зшитками уяв і правд, описами польових доріг, підрахунками зернин, аудиторськими перевірками революцій, греболюцій, чреволюцій, чортилюцій і фінансових інтересів, що стояли за ними, з новим, вже уточненим обрахунком зерна, геть до останньої золотини-бубки, з усіма цими паками, кипами списаного мотлоху з грифом секретності і "зберігати вічно", тебе немає; нема як письменника; тебе ніхто не читав, а ті, що й читали, давно поснули й забулися, про що ти там молотиш, про теє, сеє і все невпопад, недоладно, хамськи— вітєлі йому не наравиця історія; пізно, тютя; а ті, що й пригадували, втомилися слухати, бо втомлює всяка правда, якщо безсила вона відновити справедливість, а ще тому, що правдою здобувають ворогів, а дружніх приятелів приманюють лестощами; і тут немає винятків; а ти втомився лестити, рука втомилась знімати шапку, витягувати з себе язика, показуючи, що в тебе ні шанклів, ні сказу— не бійтесь, для вас незаразна правда! тепер дійшло до того, що тебе немає; тебе нема і крапка. Скільки б ти не розпинався в спустельнілих полях, засіяних ріжками та сухим кизяччям, скільки б не списував руки до кісток, не простелявся димом крізь ніч, не літописнів одним з непересічних димів вітчизни, скільки б мелодій цвіркунового співу, скільки святого й з’яскравленого в кожній зеленій іскрі, ти б не перекладав на людські слова, зберігаючи, де можливо, і мелодійність і захват серпневих коників у вижухаючому різнотрав’ї, звідки зринають іскристо за кожним кроком, твоїм і часу, скільки б не здармував ти вічностей, своїх і чужих життів, злютованих в єдиному ритмі мовлення, сповіді, скільки б не сліпав над сторінками, роз’ятрюючи об біловапняне мовчання і зір і душу, скільки б не намагався когось переконати, когось всовістити і багатьох обнадіяти: вже скоро! вже близько! скільки б не розпізнавав по деревах прикмет літа благословенного, Господнього літа, скільки б не з'їздив, не перебачив, не перевзнав, не перечитав, та непогребна смерть, поіменована історією, раз за разом виявлятиметься живучішою, живішою від твоїх живих, життєспраглих намагань просіяти з безміру процвітаючого декілька чесних відповідей; виявляється: одна загублена правда, як одна просіяна з полудрабка зернина, могла викликати стільки прихованого обурення, ніби в священному товаристві збовтнута непристойність; так ти ставав непристойним автором, хоч і писав без матюччя, а ті, що пописували з гінеталіями, з оральщиною, з проповідями збоченств, отримували від блюзнірів право на щось надмистецьке, подібне до священнодійства: прорікали, ділились глибими роздумами, вискакували, як голий з маку, з розінтерв’юшених шпальт, засвічувались на екранах, вальяжніли, іронізували, кидали в маси парадоксальні мислі, мислили себе провидцями, геніями, щонайменше особистостями з великої літери, самозакохані до павіанства через губу не сміли й плюнути, язикаті мантачки, бздюхи, іграшкові тарабайки, незвиклі мовчати, скорботніти, думати, бо все їм давалось задарма, по блатах, по залицяннях, через постіль або комсомольські рознарядки на редакторства у видавництвах; через дзвінки, перемови, змови, дешевенькі таємниці, хто коли скільки з ким кого і чого засандалив, от вони й мусять тепер приховувати посутнє, гундосити з авторських передач, шумувати, мов вірус, намертво, назавжди запаяній в колбі, ділитись поетичними враження з щойно прочитаних збірочок, геніальними, конгеніальними, на їхню думку рядками, виливати цю гнилятину, сукровицю в запалений і без того, збезнадієний мозок слухачів, а якщо й примовкати на мить, то в стилі базарних перекупок: заскалено, хижо, хитро, ждучи, що до них самі підійдуть; о! вони собі знали ціну! духовидці, віршарі, вівчарі, по святах побожні й привдягнені в суворий національний одяг! вони знали розцінки! знали, що купиться, і піддрочували маси своїми легендами про запої, запори, однаково творчі, і про таке лихо по всій вітчизні, від митця до митця, передавалось на вухо трагедійним вишептом, "такий-то запив... помирає... да-а... страждальник", і ти їхав, знаходив, відкачував, похмеляв, вислуховував зарікання, наводив повчальні приклади, вдихав надію, просиджував коло ліжка з собачою вірністю, тратив серце і час, відірвані від сторінок недописаної прози, від тих безіменних людей, чиї справжні долі і справжні болещі ти не міг марнотратити на якісь дешеві спектаклі, що через місяць починалися знов; знову підходив хтось і нашіптував "такий-то... запив... помирає... да-а... страждальник", і в тому трагічному вишепті вчувалось саме доздихання, трепет підстрелених лебединих крил легенди, а через тиждень той доздихальник, нехай вікує сто літ, висовувався ще ореольніший, ще світліший на спорожнілі вулиці, при капелюсі, в поважному пальто, і далі линув захоплений шепіт "він зав’язав...", а невдовзі знов долинало з таким фатальним придихом, що вся вітчизна, здавалось, вслухається в пульс героя і стоїть навшпиньки, тихо, "помирає... запив... страждальник..."; ти їхав, відкачував, похмеляв, сидів коло ліжка, відгавкувавсь по телефону, а за цей час запоїв і недопоїв, час трагічних ширянь легенди, в землю здовкола безіменно лягло кілька мільйонів, яких ти й досі пригадуєш поіменно, намагаючись описати; та стільки часу і віри здармовано на підтрим запійних легенд, на тисячі й тисячі інших невдяк, даремщин, стільки серця поклав ти за недруги своя— що тепер невідомо: чи й вспієш? життя для цього замало, кажучи класичним стилем; а потім, коли за твої вболівання вітчизна вручила тобі орден туберкульозу першого ступеня, дірку в легенях три на п’ять сантиметрів, той, легендарний, у п’яній компанії відковбасив губу: та це він сам собі видумав хворобу, аби видурювати, сши-бати грош; і жоден з них, з легендарного оточення, з золотої комсомольської роти, жодного разу не подзвонив тоді, коли ти спав навсидячки, кавкав над тазиком і битий рік храпотів антибіотиками й вітамінами, придбаними в борг, мов голодний кінь буряками в шаньці; ти без найменшого докору розумів їх, засмиканих, але відмовлявся вірити, що серед них є ближні, гідні молитви, любові і навпіл розламаного хліба; чим дужче жорсточився час, лютуючи до садизму, тим скоріш опускалися, обм’якали поети; але, на щастя, твою печаль більш аж ніяк не обходили ні легендарні зальоти, ні перепійні марення; ти пам’ятав цих хльопців у кращі дні, то ж чи міг ускорботніти тому, що дні змінилися вечором і до гіркот непродихних додалася ще й сутінкова гіркота, запах димів вітчизни, котрі не солодші, як виявилось, від багать чужинства; ти знав цих хлопців— і такими, кращими, молодими упам’ятаєш їх назавжди; ти не мав до них злоби і шкодував їх як міг, знаючи: це головний ворог-час, ненаситець, що жере каміння, постав між тобою й ними, аби перед тим, як тебе і їх пожерти, скам’янити ваші серця зневірою, розбратом, відразою й заздрістю, аби ви самі один одному зажадали погибелі, зготувались на мсту, поклали тягар на душу і, хто без гріха, кинули б один в одного першим каменем; а він, зловорожий, він невситимий, він, розгодований на камінних хлібах, він, тиран над тиранами і злий дух над злодухами, він, невідспіваний, непогребний, не добрий, ні злий, він, ніякий, даремний, марнотний, точніше кажучи, прабатько марноти, він, що підточує більшість живого суєтним і втвариннює благодатність, він, наджорстокий, чужий всьому дитинному, від перевтоми лютий, бо і денно і нічно, стооко, безсонно випантровує кожну живісіньку мить і старить, старить, старить її, мов упорскує в вену радості сирітство, покинутість, смертний тривожний біль і, мов немовля в колисці, задушує всяку сподіванку на воскресіння; він, легковажний, вітряний, золотий і пергаментний в спогадах, снах, він столикий, брехливий, різний, аби по різному приховати свою визначальну рису, ненаситність, він надлукавий, такий, на якого ще не зродилось лукавця, що обдурив би його назавжди, він таємничий, примітивно званий минулим, теперішнім, майбутнім, він родюча, плодюча рілля пітьми, що відринула од волі Провидіння з початком світла, він безмежний владар океанів, вітрів, мерзлоти, він, що вмерзлотнює, кам'янить ваші душі, як курчат в морозильнику, він, хто еклезіастився раніше царів іудейських, він батько переказів, міфів, письмен, таємниць, батько людської історії та намагань Геродотових, він сам по собі надповчальний, але невіглас із невігласів, такий що чинить усе, ніби навмисне всупереч доброму й вічному, всупереч сподіванням, проте собі не ворог, бо виплутується з найганебніших оказій та невдовзі залазить в нові, і так безкінечно, він, по правді сказати, безбожно непостійний, чужий всякій сповіді й віросповіді, зріканням і клятвам, він, надзнущальний,— о, наївність живого!— чомусь найчастіше западає в уяву в образі лікаря і підступає підступний, мов ніж під горло сонного; він, званий коротким, крем’яним, кресальним словом час, перш ніж знищувати й розкидати, перетворює в камінь, ожорсточує і креше лобами об стіни в самоті, в самозгубі, в гордині, він, якщо і збирає, то тільки впочатку, аби прицінитись, приміритись, щоб смертельніш влучити, він розкидає, все правильно, тут ти згідний з премудрим, але він і збирач не з останніх, як убивця із багатьох знарядь вибирає одне, найубойніше, тому і мусить призбирувати, він для всього є свій, це також правда, тільки ж спробуй вгадати, коли настає під небом година всякій справі, народжуватись і помирати, кохати і ненавидіти, плакати і сміятись, дерти і зашивати, руйнувати і відбудовувати, обіймати і ухилятися від обіймів, садити і виривати посаджене; по суті, на вбоге розгадування, коли що діяти, і розмарновується життя і це є ще одна, не з останніх, підступність часу; він одірве від друзів, від близьких, від рідніх, від дорогих, виснажить смутком втраченого, неповторного, єдино свого, і ще тисячами й тисячами інших, дієвіших засобів відбиватиме в тебе охоту до писання: вириватиме плоть із легень і силу з обов’язку, аби ти лиш заткнувся, замовк, озлобився на посередніх, які не вибачать ніколи тобі, що вони бездарні й убогі.