Діти Чумацького шляху

Докія Гуменна

Сторінка 39 з 134

й, він мене сьогодні потішив!

— Це котрий Борис? — запитав юнак. — Отой високий студент?

Юнак був, мабуть, якийсь робфаківець, він ще не вельми в тих літературних стравах і приправах розумівся.

— А по-моєму, — палко заступився він за Бориса, щоб хоч чимнебудь вирівняти своє невигідне становище. — А по-моєму, той студент мав найбільшу за всіх них рацію. Він по-нашому, по-робочому сказав, але заткнув їх усіх за пояс, цих буржуазних попутників. Розносилися з своєю Европою, коли в нас уже першоклясники знають, що Европа загниває і розкладається.

— То ви не зрозуміли! — скричав Кармаліта, розвеселившись ще дужче. — Чули дзвін, та не знаєте, де він. Хвильовий каже: "Дайош Европу". А як колись казали: "Дайош Варшаву", то теж був буржуазний голос?

Юнак, спанталичений таким поворотом справи, задумався.

— То ви не розібрали, — шантажував його далі Кармаліта. — Хвильовий хоче, щоб ми повдягали смокінґи й танцювали буржуазно-міщанський фокстрот, а замість піти на Дніпро й по-пролетарському заживати здоровий спорт, ходили по ресторанах цілими ночами та дивилися на розпусний балет ґерлс...

— От, бачите, — приймав і це за чисту монету юнак. — А ото, що вони кажуть: "Треба вчитися в греко-римського старовинного мистецтва". Я з цим не згоден ажніяк! Я згоден з тим вусатим, що... Бо як це так? Заразити нашу пролетарську молодь культурою, викоханою в атмосфері рабовласництва й насильства?! Той вусатий промовець добре сказав, я з ним цілком згоден...

— Ще один Борис вбивається в колодочки...

— Ваш професор підробляється під пролетарську революцію! — увійшов уже в смак дискусії юнак.

—г О, це щось уже нове, — зацікавився Кармаліта. — Досі від Бориса я чув, що Микола Костевич — контрреволюційний попутницький зубр і ненавидить пролетарських письменників... Бо він дозволив собі десь висміяти нашого Бориса...

— А як же? — він так сьогодні гостро виступав проти "Просвіти". Відомо, що "просвіти" — то були гнізда контрреволюції на селі...

— І подумати тільки, — такий контрреволюційний зубр, і потягнув нашого Хвильового... і він говорить в унісон з правими... "Правая, лєвая ґдє сторона..." — процитував він, як цитував сьогодні й Микола Костевич...

Вже й додому підійшли, вже й час прощатися, а літературна дискусія" ще не закінчилася. Треба вже було прощатися.

Прощатися? Це не входило в Серафимові пляни.

— Заходьте на кілька хвилин. Ще рано! — запросили Дівчата, яким уже надокучило стояти.

І жоден не відмовляється, вони обоє заходять.

Кармаліта явно насміхався з юнака. Той так плутався межи тим усім, що почув сьогодні!

Але вже як зайшли до кімнати, він перемінив глузливе плутання своїх думок і вчепився до юнака, щоб той йому сказав, чи відкидає він потребу засвоєння всього того, що досі осягла людська культура...

Вони змагалися і сперечалися, вже минуло тих кілька хвилин, на які їх запросили. Спочатку й дівчата жваво впліталися в цю дискусію^ але дедалі їхні голоси ставали рідшими. Одна тільки Тося спершу сміялася, а потім все серйозніше прислухалася до суперечки. Дівчата, бачивши, що цій розмові й кінця не буде, поперекидалися на ліжках до сну і лише Тося з усмішкою то одному, то другому щось підкидала., І вона також була вже наче стомлена.

Хто ж із них раніше вийде? Серафим заклявся, що не він. Чого йому тут треба, цьому бовдурові? Вже прощався й ішов би. Серафимові треба хоч десять хвилин із Тосею поговорити наодинці. Він не може встати отак і піти.

Але й той був також упертий. Він, коли вже вичерпалася суперечка, почав розказувати анекдоти, курити раз за разом. Він намірився пересидіти цього довговолосого, впевненого в собі зайду, що всі розуми поїв і що десь так, ні сіло, ні пало, з'явився на Тосиних горизонтах.

Вже перестали ходити трамваї. А гості сидять!

Дівчата прокидалися, дивувалися, що ще світло горить, — а побачивши, що Тося з своїми поклонниками женихається, — знову засинали. А гості сидять!

Вже й світла не треба, бо світає. А гості сидять!

Нарешті, другий, не Кармаліта, зважився відходити. Ще опізниться на лекції. Переможений, він з кислою міною, але ввічливо прощається. Тося схилилася над столом і ніби дрімала.

— Тосю, ти хочеш спати? Я вже також іду, — нахилився над нею Серафим.

— Ні, мені так дивно солодко, як уві сні, як часом крізь сон чуєш мелодію з-під землі. Так мені шасливо і так жаль за чимось...

Світало.

Тополі на вулиці перші приймали на свій ніжнозелений пушок знаки рожевого сходу сонця. А вони не могли помиритися з тим, що ось уже ранок, що прийде день, — знов звичайний, — і минеться це, пурпуром і золотом ткане, марево.

Стояли у вікні, прихилившись одне до одного, дивилися, як починається день і зачаровано мовчали.

Чи повториться ще коли в житті оця хвилина?

6. РОЗШУКИ ПРОЛЕТАРСЬКОЇ ІДЕОЛОГІЇ

І.

Килинин пекельно-гФгіяльний плян сьогодні починав втілюватися в життя.

Ось вони вже вийшли нагору. Перед лісом ззирнулися й, вражені, поставали.

Внизу стелилися замріяні луги й чагарники, біліли піски. Поміж ними котила води велична історична ріка, розсилаючи свої рукави й заводі по всій задніпрянській низині.

Крута дорога, покинувши піщані береги, вивела угору сюди аж до лісу, а тепер знову манила донизу, до того білого піску, що аж стверд, нетоптаний людською ногою. Від Літнього ранкового сонця був він якийсь сліпучий, повітря було кришталеве, дзвінке й нестерпно радісне.

Жодного села, жодного житла не видно було, скільки сягне око, — тільки димок від пароплаву, що їх тут висадив, вився далеко десь, далеко. Тільки ліси, ліси, ліси...

І що тут змінилося за ці вісімсот років? Чй не виїхали вони з двадцятого століття і за кілька годин чи не опинилися в дванадцятім? От-от, здавалося, почують звуки мисливського ріжка, гавкотню псів, і сам Володимир Мономах виїде насупроти них на білім скакуні разом із своєю хороброю дружиною.

Він вертається із ловів у лютежських пущах, а вони втрьох — ідуть йому назустріч, ідуть здобувати пролетарську ідеологію, чи то пак, шукати, де тут у Лютежі підсочний промисел, щоб найнятися на роботу. А все навкруги залишилося те саме.

Мовчки увійшли в зелений храм.

— Ви чуєте гімн тиші? — урвав мовчанку Тарас.

Вже довгенько йдуть вони мовчки. Кожне по-своєму переживає якусь піднесену патетичну урочистість, що огорнула їх душі, як тільки вступили в ліс. Вона наче пливла на них зза струнких стовбурів і таємничих кущів.

Над ними спліталися верховіття й творили незглибиму таємну стелю з променястими проріхами. Під ногами траплялася папороть і м'яко пригиналася до землі.

— Я почуваю себе так, наче наді мною розпалися мури, — озвалася, нарешті, Неля.

— А я — наче скупалася, змила весь леп міської метушні і взяла чисту сорочку, — додала Килина.

— От, де справжнє життя! — скричав Тарас. — А воно могло б і в місті бути, якби не затягалося чимось пакосним, якби не було обтяжене клопотами і метушнею. Хвалити Бога, в це чародійне царство не сміє промикатися все те непотрібне!

Знову йшли мовчки, говорячи кожне само із собою.

— Як мало людині треба для повноти і щастя! — не міг стримати своєї внутрішньої розмови Тарас.

— Всього лише іти лісом і дихати тишею та ароматом. А хто скаже, — чим пахне?

— Липовим цвітом...

— Ні, сосною...

— Але ж ні, бо...

— Ку-ку! Ку-ку! — десь дуже далеко і дуже близько закувало.

Тарас зачаровано замовк. Аж став.

— Ну! Й що ви на це скажете? А, трясця мамі його! — щасливо й здивовано запитав він дівчат. — А ми потрапили в рабство речей і добровільно волочимо за собою їх ланці.

Вони йшли отак, щохвилини дивуючись, щохвилини вражені несподіваними й геніяльно-простими думками. їх наче вистукували по стовбурах тутешні телеграфісти, дятли, а цю "азбуку Морзе" кожне переводило на свою мову.

Сідали відпочивати, а як сідали, то вже й хотілося простягнутися й дивитися на це нечувано синє небо, що проглядало крізь верховіття. З душі спадало одне за одним якесь непотрібне лахміття, зоставався лише одяг спокою, тиші, миру, радости й гармонійности. "Цей доконечний одяг аж на самому споді, він є у кожного, тільки нащось поверх нього ми натягаємо чортзна чого багато..." — мурмотів, мов до себе, Тарас.

— Ти б хотіла бути коровою? Просто рудою, з білими латками, коровою? — несподівано запитав він Килину.

Килина не мала настрою ображатися, але ясність, якась прозорість, сміливість несли її думку у нестримний літ.

— Не я буду, якщо на те літо не поїду в експедицію десь у алтайські гори. Коровою не хочу! Хочу випитувати надра землі, хочу володіти над природою, а не бути її елементом...

— Лахміття... — безапеляційно оцінив Тарас. — За ним мусиш одягти лахміття улесливости, підлабузництва, за-здрости, захланности, поклонництва, брехні, чванливости, суеславства... Так спроста не поїдеш...

— Попрацюю над собою й візьмуть без улещування, — уперлася Килина.

— До праці ще треба булави та голови...

— Диви, який метелик над тобою літає... — скричала Неля.

— Ну, а ти, Нелю, хотіла б бути ©цим метеликом? Скажімо, не цим, а таким із золотистофіялковими й зеленкуватими крильцями...

— Щоб мене натикали шпильками на картон і дивилися на мою мертву вроду? Ні, не хочу... — запротестувала Неля.

— А по-моєму, вони краще за нас знають сенс життя, — провадив свою, йому одному ясну думку, Тарас, стежучи за метеликом.

— Гм...

— Філософія амеби...

— Хоч би... Чим ти, Килино, вартніша за амебу? Недовго було й до сварки.

Та посваритися їм не дала пісня.

Десь далеко тонкою луною котилася поліська пісня жури. Не самі вони тут, в храмі природи. Він ожив по-людському, став тямний, явилася душа лісу. Замріяна, спрагла далекого й недосяжного жура.

— Гайда, хлопці, по конях! — спам'ятався перший Тарас.

II.

— Де ж твої підсочки? — питалася Неля в Килини.

— Зажди трохи, будуть! — впевнено казала Килина, хоч у душі трохи потерпала. Ануж, так ітимуть цілий день

і ніч та й не побачать ніде живої душі. Тільки хтось співатиме цю журу, — може сам ліс?

— Проте ж, як гарно літо проживемо! Цілий день у лісі. Тарас буде тільки підсікувати сосни, а ми тільки ходитимемо позаду й збиратимемо живицю. Грошей заробимо цілу купу. Молоко попиватимемо. А в вільний час порозлягаємося в лісі й читатимемо... Ще краще, як у санаторії... Бо надокучить же цілий день нічого не робити...

Книжок вони, всі троє передбачливо понабирали стільки, що аж угиналися під їх тягарем.

Ба так і в місті Килина малювала їм цю казкову перспективу. Ц

36 37 38 39 40 41 42