Тільки робітникам, коли траплялось у дорозі зустрітись, Кущ признавався, що насправді він слюсар з заводу "Світло шахтаря" у Харкові. До сіл і хуторів підходили обережно, прислухаючись, розпитуючи у зустрічних, що діється в селах, які стоять війська. З розмов довідувались, чим дихає село. їм здебільшого говорили правду. Але бувало й інакше.
А раз мало не поплатились життям. Було це під Вінницею. Уже стемніло, коли вони підійшли до якогось села. Обійти його було важко, бо з правого боку його омивав досить широкий ставок, а з лівого — річка; над річкою стояв млин.
Дорога вела на міст попри млин. У млині, як бачили хлопці здалека, був рух. Стояли підводи, навантажені збіжжям і мливом, сновигали люди. Чи це були цивільні, чи військові — розібрати здалека було важко. На одного воза мостилась якась тітка, а дядько, видно, чоловік її, лагодив коні. Кущ, стежачи за кожним рухом селянина, щось обмірковував.
— Ти чого так пильно дивишся? — спитав Іван.
— Знаю, чого дивлюсь,— сказав Кущ.— Цікаво, куди цей дядько поїде?
— Яке це має значення?
— Для нас велике. Коли поїде в наш бік, спитаємо, що в селі діється.
— А коли в інший бік? — спитав Іван.
— Тоді почекаємо, поки хтось все-таки на цій дорозі не з'явиться. Мене чомусь це село лякає. Коли нікого не зустрінемо, доведеться чекати ночі, щоб цю греблю перейти непоміченими.
Тим часом дядько, що порався коло коней, запріг їх нарешті і, умостившись на мішках, рушив.
— їде до нас,— сказав Іван.
— їде. Давай подамось трохи назад, постоїмо, закуримо, і як тільки голови кінські покажуться з долини, підемо їм назустріч, наче йшли весь час.
Так і зробили. Через кілька хвилин порівнялись з підводою. На мішках із мливом сидів дядько років сорока, з чорними вусами і сам чорний, як коваль. Плечима до нього сиділа його жінка. Подорожні поскидали шапки, привітались. Дядько зупинив коні.
— Хто, звідки і куди? — спитав він соковитим басом. Андрій відповів, що повертаються вони з полону,
а йдуть на Харківщину, у рідне село.
— З якого ж ви села? — спитав недовірливо дядько.
— З села Піски, Ізюмського району,— відповів без запинки Андрій.
— І ти також? — звернувся він до Івана Думи.
Іван підтвердив. Дядько довго мовчав, міряючи очима то одного, то другого.
— А ви за яку владу? — спитав по хвилі.
— Ми ще не розібрались, яка влада краща, — відповів Андрій"— Добре, що з полону вирвались. Прийдемо на місце — розберемося.
— Значить, на місці будете розбиратись? — не то поважно, не то глузуючи промовив дядько.
Під час цієї розмови він своїми пронизливими очима свердлив солдатів, але ніяк не міг вирішити, що вони за люди. В одному був переконаний, що не йдуть з полону; особливе підозріння викликав Іван занадто моложавим виглядом.
Андрій спитав, чи можна в селі переночувати.
— А чому ж би ні? — відповів дядько.— Хтось таки знайдеться, що вас у хату пустить, хоч тепер, правду кажучи, багато ходить таких, — він на хвилинку зупинився і закінчив, — таких "плєнних".
Андрій вдав, що не відчуває іронії. Він тільки пояснив, що коли б там, наприклад, стояло якесь військо, то не було б для них місця.
— А ви хіба не військо? — спитав знову зненацька дядько.
— Та були ми вояки, а тепер полонені.
— Полонені! — повторив дядько.— Ідіть, не бійтесь, пустять вас на ніч, куди не зайдете, війська нема.
Дядько цьвохнув батогом, крикнув на коней і рушив з місця. Солдати подякували і почали сходити в долину, в село. Тітка, що сиділа на возі, усміхнулась. За весь час розмови вона не відзивалась, але слухала пильно.
— Чого та баба зуби шкірила? — спитав Іван Андрія.
— Чи я знаю? Може, ти їй сподобався.
— Погана людина цей дядько,— сказав Іван.
— І мені він не сподобався. Але чого нам про нього думати? Нам би в теплу хату, Поїсти і виспатись.
Хлопці бадьоро пішли вперед. Хотілось їсти, і боліли ноги від щоденної ходьби, з малими перепочинками вночі, нило все тіло.
В долинці було вже майже зовсім темно, на місток падало світло з розчинених дверей млина. В селі валували собаки, на що подорожні не звертали уваги. Тихенько, без гомону, ступили на міст. Але тільки увійшли в смугу світла, як із млина вискочив чоловік з рушницею і затримав їх окриком: "Стій!" Хлопці зупинились.
— Хто такі і куди йдете? — спитав чоловік з рушницею. Він був у цивільному пальті, баранячій високій шапці, на рукаві мав пов'язку: колір її в темряві важко було розібрати.
Андрій в першу хвилину не зрозумів, з ким має діло, але сказав те, що недавно говорив дядькові. Як видно було, дядько збрехав, що нема війська в селі. Військо було, тільки не знати яке.
— Документи є? — спитав чоловік з рушницею.
— Які документи у нас можуть бути? Нема у нас нічого,— сказав Андрій.
— Тоді ходімо в штаб, там розберуться. Ідіть уперед.
— Яке ж військо стоїть у селі? — спитав Андрій, не сподіваючись, що конвоїр відповість на його питання, але цей відповів охоче:
— Звісно яке, українське військо Центральної ради. Загін отамана Кривди.
Відповідь конвоїра занепокоїла Андрія. Він чув про жорстокість подібних отаманів, чув зокрема про отамана Кривду, і зустріч з ним була цілком не бажана. Йдучи до штабу під конвоєм, він думав, як би уникнути зустрічі з отаманом.
В першу хвилину вирішив звільнитись від конвоїра. План був простий: кинутись зненацька на нього, роззброїти, прикладом убити і втекти. Але тут же він завагався. Хто зна, чи вдалося б утекти. І Андрій вирішив діяти інакше.
— Відпустили б ви нас, земляче, — сказав він.— Ми українці, як і ви, солдати, з полону йдемо, переночували б десь у хаті та й пішли б дальше, а там, побачившись з рідними, самі пішли б в армію, ту ж таки, українську армію.
Чоловік з рушницею завагався, задумався на хвилину, чи й справді не пустити солдатів. Сам він недавно дезертирував з армії, як і вони, і в душі співчував їм, але злякався і передумав.
— Ні, хлопці, я вас не можу пустити,— сказав.— І не просіть. Бог знає, що ви за люди. Може, комуністи, а може, шпигуни. Хай уже краще в штабі розберуться і хай пускають вас або тримають, це вже як їм сподобається, а мені не треба клопоту.
Штаб загону поміщався в школі, у якій давно не відбувалося навчання. В окремій кімнаті, в колишній учительській, оселився сам отаман Кривда. Штабні офіцери — їх усього було два: начальник штабу, недавній царський капітан Воскресенський Олександр Іванович, сліди погонів досі видно було на вигорілій від сонця тужурці, і молодий поручик колишньої царської армії Артюхов Паша — працювали і спали в цім же класі, на соломі, в одному кутку; в другому ж кутку, за ширмою з двох укривал, мала своє місце медсестра Клава, якої зараз в кімнаті не було. Вона сиділа в отамана Кривди. Біля дверей на стільці дрімав у солдатській шинелі без погонів вістовий з рушницею на колінах.
Коли Андрій з Іваном увійшли в приміщення штабу, обидва офіцери підняли голови від столів, а вістовий встав.
— Що за люди? — спитав капітан.
— Голошу слухняно, затримав на мості біля мли* на, — доповів чоловік з рушницею.
— Вийдіть і постійте в коридорі,— скомандував начальник штабу вістовому і конвоїру.
— Хто ви і куди йдете? — звернувся начальник штабу до Андрія. Це запитання Андрій почув сьогодні протягом години третій раз.— Тільки правду говоріть,— додав начальник.
Андрій подумав, що версією про втечу з полону офіцера не обдуриш, отже, виступив з іншою. Він сказав, що дістав листа з дому, в якому сповіщалось, що господарство розвалюється, що робити нікому, батько, старий, немічний, просив його вертати додому, і ось він кинув фронт і пішов.
— Дезертир? — спитав Офіцер.— Присягу зламав?
— Називайте, як хочете, я себе дезертиром не вважаю. Я присягав царю, його нема, я вважаю себе вільним від присяги,— брехав, як по писаному, Андрій.
— Тимчасовому уряду ти присягав? — крикнув начальник штабу.
— Ні, не присягав.
— Як так?
— Так вийшло, що не присягав.
— А цей хто? — показав офіцер на Івана.
Іван хотів відповісти, але Андрій не дав йому говорити, боячись, щоб той чого не наплутав.
— Це дезертир перед австрійським військом.
— Як це зрозуміти?
— Австрійці підходили до його села, а він живе біля кордону. Не хотів в австрійському війську служити, втік сюди, на Україну. З ним я зустрівся в дорозі і взяв з собою. Поробить у мене, оженю, і буде хазяйнувати.
— Так-так, — похитав головою офіцер. — Добра казочка.
— Це не казочка, пане начальнику, а щира правда, — промовив Андрій, та так переконливо, що сам начальник задумався.
— Покажіть ваші документи, — сказав він.
— У мене тільки солдатська картка.
— Покажіть.
Андрій подав офіцерові свою солдатську картку. Прочитавши її, офіцер звернувся до Івана.
— Що в тебе?
У Івана було свідоцтво, що він громадянин села Довге, закінчив учительську семінарію в Тернополі і має право займати посаду вчителя. Факти збіглися зі словами солдата.
Офіцер подумав хвилину і віддав затриманим їхні документи. По його втомленому і байдужому обличчю видно було, що йому набридла і війна, і цей штаб, і ці люди, що прийшли.
— Вістовий! — крикнув він. Вістовий увійшов і став біля порога.
— Відведіть їх до отамана, хай вирішує, що з ними робити. Я не маю часу з ними бавитись. Ідіть, — звернувся він до затриманих.
Отаман не сподівався цього вечора гостей. Він недавно вернувся з лазні, випив самогону, закусив і тепер попивав квас. У хаті було тепло натоплено, затишно. Отаман сидів тільки в штанах, капцях на босу ногу і вишиваній сорочці. Біля нього в невимушеній позі в легенькій одежі напівлежала сестра-жалібниця Клава. Коли ввійшли з вістовим Андрій і Іван, він схопився на ноги і, п'яно хитаючись, втупився невидющими очима в прибулих.
Що кинулось хлопцям в очі, так це пасмо волосся на голеній голові отамана, так званий оселедець, який носили колись запорожці. Цей оселедець чимсь був напомаджений і укладений кокетливо на лобі, як у Богуна на картині.
— Хто дозволив увійти? — крикнув грізно отаман.
— По розпорядженню начальника штабу привів їх,— доповів переляканий вістовий.
— Що це, комуністи? — показав на прибулих.
— Нікак нєт! — крикнув з переляку стару солдатську фразу вістовий і, зразу опам'ятавшись, додав: — Точно не відомо.
— Що ви, самі розібратись не вмієте? — верещав отаман.— Коли комуністи — розстріляти, коли не комуністи — відпустити!
Вістовий і затримані вилетіли вмить за двері.
15
Микола Гаєвський стояв у черзі перед австрійським військовим цейхгаузом, щоб одержати солдатський мундир.
— Скидай лахи, бери мундир! — кричав капрал на вишикуваних перед цейхгаузом новобранців.
Новобранці по черзі підходили до дверей складу, скидали свою домашню одежу, зв'язували її, прив'язували дерев'яну бирку, на якій рахунковий фельдфебель 1 писав номери і їхні прізвища, а помічник його, рахівник в солдатському мундирі, видавав мотлох, позбираний з різних полків, постяганий з трупів на полях боїв: кітелі і штани, подірявлені кулями, брудні, заляпані, а деякі зі слідами засохлої крові.