Та й той подарував… А тут само життя, само повітря, сам краєвид, самий ґрунт і цей зубчастий від могил обрій, само небо безкрає, не закрите ні лісами, ні горами, — вводить його в безпосередній контакт із подіями, що відбулися тут кілька десятків поколінь тому.
20
Санька прийшла з плачем із школи, — вигнала вчителька! Та чого? Та за що? Ледве добилися пуття, а воно он що!
Вчителька викликала Саньку до дошки, Санька вийшла на середину кляси, — а за нею гусеня! Кляса хлихонула сміхом, вчителька спочатку сторопіла, а потім розсердилася. Накричала й відіслала Саньку додому. Скажи-но, хай прийде мама!
Настя, замість пожалувати, і собі на бідну Саньку мокрим рядном:
— А що? Не казала я: ой, дограєшся! ? Отак тобі й треба, щоб не справляла байдиків. Вже дівуля, а їй і досі хахоньки та виграшки в голові!.. Мовчи-но там, бо так і витягну татовим паском!
Гаїна саме й прийшла на таку катавасію. Настя пасіює, Санька ридма-ридає, носом сьорбає...
— Ну, й чого? Що дівчинина винна? — пробувала була вона заступитися.
Але Настя тоді, замість того, щоб свою Саньку вчити, та почала сварити Гаїну.
— А ти гляди свого носа. Тебе ніхто не питає, як я маю своїх дітей доводити до розуму, — розходилася вона. — Ще й вони повиростають та будуть, як я, цеглу на будівництві носити? Я хочу, щоб моя дитина на щось вивчилася! Не так, як оце ти, — вчилась-вчилась, та й назад у болото!
І знов обернулась до Саньки, гримнула:
— Не реви! Сідай мені за книжку! Вчись!
От! І місто, й село Гаїну не розуміє. Такий докір Настин опік Гаїну. Може й справді? "Вчилась-вчилась..." І ні місто, ні село її не приймає. А де ж вона має бути?
Це якби мати такі чудесні крила, щоб можна було знятися й зникнути звідси. Як не крила, то парашут, але щоб він не тільки спускався на землю, а й здіймався вгору. А вгорі, щоб розпустився й зробився кімнатою з прозорими стінами. Ото єдине місце, де Гаїна могла б бути. Хоч би в такі хвилини, як оце ця, коли оперіщать тебе, й не знаєш, як цю хвилину пе-режити.
І Гаїна зловила себе на тому, що вона вже — не село. Вона хоче користати з техніки майбутнього вже сьогодні, мріє про те, що мабуть і напевно буде, але ще сьогодні нема. А їй так уже потрібно цього, — щоб оборонити й охоронити свою вдачу та індивідуальність від таких ляпасів.
Невже вона не має права бути такою, яка є? Це її особистість, а особистості разом із розвитком суспільства різноманітнішають. Нехай інші складнішають в напрямку вигідництва та самовлаштування, — Гаїна має перед собою свій зразок складної психіки. Ні, їй товчуть, що вона не має права виділятися з загалу!
І ще поки дійшла до робітничого гуртожитка, в голові склалася казочка. Хтозна, що в тому від пережитого, реального життя, а що від її хотіння, щоб так було. Казочка, та й годі.
21
Повернувшись із своєї чергової екскурсії, з острова Мігії, Микола застав себе… батьком. Так, батьком! Ця раптова метаморфоза, що про неї він і не снив, і не гадав, і що як обухом по тім’ї, — вона сталася в момент приїзду Майї. Бо Майя приїхала не сама, а з нащадком, з малесенькою дитинкою, з хлопчиком. Це й було те, що давало їй таку певність. "Не турбу-у-йся! Я за тобою й на Огненну Землю!..." От, що воно означало!
Майя поводилась у Миколиній кімнаті, як справжня "жона". Пересунула стола, розложилася з пелюшками й усяким причандаллям на ліжку, негайно послала отетерілого Миколу по ночви. Позич, купи, чи де хоч дістань, а щоб мені були! І ще не якісь там такі-не-сякі, а особливі. Дерев’яних і в хату не неси! Микола мусів на примусі доглядати молоко, щоб не збігло, і робити ще тисячі різних справунків, як якийсь Майїн пахолок.
Крадькома, не наважуючись і досі в глибині душі визнати себе батьком, поглядає він на нащадка. Воно сміється! Як це може бути, щоб така малесенька річ, якої ще, взагалі, не існувало в природі, щоб вона сміялася, виявляла вдачу? О, диви, й сердиться навіть! Коли довго не годують, то кривиться, й заходиться верескливим плачем, таким самим вимогливо-настирливим, як і в його матері. Так, хоч бери та затикай вуха. Але це — його син. Син!
І щоб призвичаїтися, оббутися, Микола починає спочатку. Так ось, що ховала вона від мене, знаючи, що я в її руках, спутаний. Ось, чому була вона така самовпевнена! "Я тебе врятувала!" І хоч він із Майєю чужі люди, і хоч нічого, — ніяка психологічна чи офіційна нитка чи будьяка інша, — їх не в’яже, до загсу не ходили, але вона приїхала й поводиться, як "жона". І так воно й є. Ніколи нікому не зможе він сказати, що в нього нема жінки й сина.
Медуза присмокталася й таки свого доп’яла. Ось так треба спірвати чоловіка, а не так, як ти, дике козеня, там у книгозбірні сидиш!
22
ВЧЕНИЙ ГУСАК
Казка Гаїни Сай
І
Була собі Саня. От, одного разу йде вона до школи, глядь, а під стовпом сидить маленьке гусеня, та так же пищить! Згубилося, без мами, змерзло! Саня взяла його в руки, похухала, угріла та й сховала під пахву. І принесла вона його додому.
Стало гусенятко те рости, й визначили йому місце — спати в татовому кабінеті. Але так полюбило воно Саню, що й не відходить від неї. Вона бавиться, —— й воно тут. Вона сідає за стіл обідати, — воно біля неї. Вона йде1 до школи, — й воно біжить за нею та пищить, щоб узяла на руки. То Саня ховала його в кишеню, і воно тоді переставало пищати, а щасливо ніби засинало.
— Сиди мені тихо! — наказувала Саня й накивувала пальцем, як її тато робить, коли вона прошпетиться. — Сховаю тебе під партою.
І гусеня знало, що до чого. Так уже таїлося, що не тільки вчителька, а й ніхто в клясі не знав, що воно тут. Одного тільки разу летіли дикі гуси над школою, побачили гусеня й загоготіли до нього: Вертайся, Васильку, додому, мама за тобою плаче! — Е, ні, не хочу, — від-ґельґотало гусеня, — бо я вчуся в школі.
— Звідки це тут гуси? — здивувалася вчителька. — Хто це з вас наніс сюди птахів?
— Та то дикі гуси пролетіли! — відказали діти.
І виросло вже гусеня на чималого гусачка, а все ще носить його до школи Саня. Ну ж, не можна від нього відкараскатися! Куди Саня, туди й воно, навіть і до кіна з Санею ходить. Ото й тільки, що наніч до тата в кабінет іде спати.
Одного разу викликала вчителька Саню до дошки. Виходить Саня на середину кляси, а за нею чимчикує отак-енний гусак! І він хоче розв’язати на дошці арит-метичне завдання.
Розгнівалася вчителька, розкричалася, затупала ногами! І вигнала гусачка з кляси. Гусак Василько був дуже ображений — і як вийшов із кляси, то так уже ніхто його більше не бачив. Що ж то попобивалася Саня, що ж то нашукалася! Зник, не стало, пропав! Мабуть, собаки розірвали.
II
Щоб розрадити Саню, тато її, конструктор-винахідник, подарував їй дуже цікаву забавку. То така була забавка, що й дорослі хотіли б її мати. Така одежа, що як її вбереш, то й хати не треба. Хоч би який мороз надворі, а в ній тепло. Хоч би яка спека, а в ній наче у травні під квітучою яблунею.
А це ж іще не все! Захотілося Сані мати інший колір свого убрання — тільки повісила звечора в шафу, натиснула в шафі ґудзичка… Якого ти, Саню, хочеш собі кольору? Рожевого? То вже узавтра Саня вийме з шафи зовсім чистеньку, випрасувану й перейняту запахом троянди рожеву суконку, як трояндовий великий пелюсток. А може зелену? Буде й зелена, із духом резеди, — тільки звечора натисни ґудзичка на зелений колір.
І ще багато чудового є в цій одежі. Бо вона може бути ще й човном. Оце приходить Саня до ставка й натискає в малому апаратикові, схованому в одежі, зернятко-ґудзичок. Дивись, — уже одежа й розпустилася, уклалася човником, гойдається собі Саня на воді, хлюпощеться руками у теплій хвильці…
А як трохи більшенька підросла Галя, то тато показав їй і ще один секрет апаратика, схованого в одежі. Її чудесна суконка могла випускати із себе ще й парашута, таку квітку, що підносить у повітря й летить, куди захоче Саня. Прилетіла Саня, зробила малий потиск пальцем, і парашут слухняно спускається вниз та м’яко садить Саню на землю. Тато навіть почав був показувати їй, як то зробити з парашута прозоростінну хатку, що висітиме в повітрі... Але ні… Це він покаже, як Саня ще трохи більша підросте.
Саня так полюбила свою забавку, що вже й до школи інакше не прибувала, як парашутом-убраннячком.
III
От одного разу летить Саня із школи, а назустріч їй вервечка гусей. Летять вони високо, ґел-ґел-ґел, ґел-ґел-ґел! Агов, Саню!
Дивиться Саня, — а то ж обзивається до неї її давній приятель, гусак Василько!
— Лети з нами! Прошу в гості! Побачиш, як я живу!
Ну, і як же Сані не відвідати давнього приятеля?
Прилетіла Саня разом із гусьми до Василькової хати, а в нього, — куди там! У Сані просто собі прозоростінна хатка, що тато навчив робити з парашута, а в Василька цілий палац. Такого ще Саня й не бачила. Як же гарно в цьому сосновому лісі! Навколо височенні зелені сосни, пахне живицею й ще чимось таким радісним... На галявині шовкова зелена травичка, а по ній золоті зайчики пробігають, сонце посилає рожеві стріли у ручай… Ну, так же ж гарно, ще Саня й забула, де вона, як сюди втрапила… ба навіть і те, що мама й тато там десь удома на неї чекають.
Не зчулася Саня, — а вони вже на острові, під пальмами, навколо ж, як заглядить око, — море, а там далеко знов якісь острови мріють. Де ж це вона? О, диви… Водоспади клекотять! Де ж це вона? Та невже на коральових островах?
Не встигла й подумати, як уже здіймаються високі снігові гори, аж страшно! А внизу — глибокі безодні, а повітря стало різке, гостре, бадьорливе... Он унизу долина простелилася, вишита яскравими квітами… Саня вже дивиться, як до неї спуститися, — а воно все зникло!
Навколо були звичайні стіни, звичайна хата, а Василько сидів за столом та сміявся:
— А що, гарну я хату маю?
— То це ми в ніякі ліси, ніякі океани, ніякі гори не вирушали? — зчудовано вигукнула Саня. — Як же це ти так зробив?
— А що ж, даром я вчився? Даром до школи та до кіна з тобою ходив? Даром у татовому кабінеті спав? — пхикнув Василько.
— Але ж пахло сосною… — все ще не вірить Саня.
— А я собі зробив до кожного краєвиду відповідне повітря.
Аж ось коли побачила Саня, що той стіл, за яким сидів Василько, був не звичайний простий стіл, а мав на собі багато апаратури, вимикачів, ґудзичків.