Але й ми не з лопуцька зроблені. Дочекаємося ночі, а тоді — на човни і теж туди попливемо.
Звідкіля він довідався про Тягинку, ніхто не запитував. Кожному було зрозуміло, що без Швайки тут не обійшлося.
Вирвизуб таки мав рацію. Основні сили татар вигулькнули біля Дніпра трохи нижче від звивистої і бистрої річки Тягинки. Вигулькнули на світанку, коли навіть птаство ще тільки потягувалося зі сну. Їх було близько шести тисяч. Розсипавшись широким віялом, спішені татари заходилися квапливо рубати найближчі очерети і в’язати з них невеликі плоти. Потому вкладали на них одежу, нехитрий скарб та зброю, прив’язували їх до кінських хвостів і пускалися вплав через Дніпро. Так вони робили здавен, готуючись на розбійницьку виправу.
По боках не озиралися. Не було ще жодного випадку, аби хтось завадив їхній переправі. Щоправда, степом гуляли чутки, мовби десь угорі по Дніпру поселилися уруські розбишаки. Проте сподіватися від них чогось лихого не доводилось, бо їхню увагу мала відвернути на себе тисяча заздалегідь підмовлених ногайських кайсаків.
Проте цього разу трапилося несподіване. Щойно передні татари дісталися протилежного берега, над урвищем невідомо звідки з’явилися зо дві сотні кінних козаків і в татарів майже впритул посипалися дошкульні козацькі стріли.
— Бий цих песиголовців, хлопці! — кричав Федір Колотнеча. Він стояв попереду і кожна його стріла влучала в ціль. — Бий, щоб інші боялися!
Безпомічні татари десятками ішли на дно. А ті, хто зостався живий, з лементом кружляли у воді, заважаючи один одному. Найстрашніше для них було те, що вони не могли дати нападникам гідну відсіч — їхні луки лежали на очеретяних плотиках. Та й не дуже постріляєш, коли твоя голова ледве видніється над водою. Тож передні, забувши про плотики, з переляканим вереском почали розвертати коней назад.
Проте утікати було нікуди — з лівого берега підпливали сотні їхніх товаришів. На якусь мить дніпровська вода сховалася під людськими та кінськими тілами, а тоді татари почали вибиратися на правий берег. Ще мокрі, вони стрибали на коней і з шаблями напоготові почали втискуватися у дві вузькі горловини, що звивалися від берега межи крутих пагорбів.
— Хутко, хутко! — підганяв їх дебелий тисяцький. — Хутко нагору і бийте у спини цим гяурам!
Проте біля виходу з горловин на них знову впритул ударили нещадні козацькі стріли. За якусь хвилину вихід перекрили купи конаючих коней і вершників.
Все ж татари не відступали. Чіпляючись за колючі шипшинові кущі, вони подерлися по крутосхилах, що нависали над горловинами. Подекуди кущі, не витримуючи ваги, відривалися від землі і невдахи каменюками скочувалися на голови своїх товаришів, творячи смертельну веремію. Та все ж помаленьку татари вибиралися нагору і кидалися на козаків збоку. Але ті були напоготові і теж зустрічали їх шаблями та короткими списами-сулицями. Та незабаром виявилося, що татарам треба було більше боятися не шабель, а Демкової довбні. Бо там, де вона зі свистом краяла повітря, не залишалося нічого живого. Проте все нові й нові татарські хвилі вихлюпувалися з горловин і незабаром правобережна козацька засада почала під їхнім натиском потроху відходити у бік Чорного лісу.
Переправа відновилася знову. Але цього разу татари рухалися не так впевнено. Вони насторожено озиралися довкола, чекаючи ще якоїсь неприємності.
І вона не забарилася. З комишів зненацька вигулькнули козацькі човни з високо настеленими облавками. Вони впритул наблизилися до переправників — і в повітрі знову засвистіли сотні стріл.
Над переправою зчинився страшенний шарварок. Коні налітали один на одного, топили своїх хазяїв і їхні плотики зі зброєю. Ті, хто ще лишався на березі, поспіхом вихоплювали луки і цілилися в українських нападників. Та за високими облавками дістати їх було неможливо.
Зрештою середина Дніпра очистилася. А татари, що вже встигли переправитися, з острахом збилися у щільний натовп, не знаючи, звідкіля чекати нападу — чи то з дніпрових островів, чи від Чорного лісу. Ті, хто повернувся на лівий берег, заходилися обстрілювати козацькі човни, аж доки вони знову заховалися в очеретах. Найсміливіші з татар кинулися за ними на своїх хитких човниках, проте не встигли дістатися й середини Дніпра, як їм в лице ударив рій козацьких стріл.
Відступили спантеличені татари до свого берега і затанцювали на дрібних брижах, чекаючи, що ж вирішать їхні мурзи.
Зрештою гойднулися маяки — лівобережні татари почали перемахуватися з правобережними, і невдовзі і ті, й ті повільно рушили униз за Дніпровою течією.
— Попливемо за ними? — збуджено запропонував чорновусий черкащанин Грицикового віку. — Вони ж десь таки та спробують з’єднатися. Але тільки знову поткнуться у воду — а ми вже тут як тут.
— Ні, не вийде, — відказав Вирвизуб. — Бач, оно біля тих очеретів татарва вже вив’язала великий пліт? А під урвищем ще один докінчують. А що це значить? А те, що коли ми знову на них накинемось, вони вже втікати не будуть. Вони теж стрілятимуть. І не тільки з плотів, а й з берега. А що їх значно більше, то хто кого першим виб’є, га?
— А якщо вони збираються перебратися на правий берег десь нижче по Дніпру? — не здавався чорновусий. — Тоді треба хоч наших попередити.
Вирвизуб кивнув головою.
— Маєш рацію. Тому ми зараз пошлемо гінців до інгулецьких козаків, аби ті попередили кого треба. Але гадаю, що навряд чи татари підуть далі. Кримчак — то така птаха, що любить налітати несподівано. А не вдасться — покрутиться і розвертає додому. Думаю, що так вчинять і ці.
Проте, всупереч Вирвизубовому переконанню, татари додому не поспішали. Ба навіть навпаки — повернулися назад і ось уже другий день тирлуються над обома берегами Дніпра. Схоже, вони щось замислили. Але що?
Вечоріло. Санько лежав навзнак і намагався уявити, що затівають татари. Проте перед очима чомусь увесь час поставав Швайка. І поставав таким, яким Санько побачив його в уяві, коли вони щойно познайомились: Швайка був нахромлений на татарській палі і звідтіля ганив своїх мучителів страшними словами. Проте все рідше й тихіше злітають слова з його вуст, усе нижче опускається на груди непокірна голова…
— Що з тобою? — наче звіддалік почув він стривожений голос Грицика.
— Зі мною все добре, — слова давалися Санькові надсилу. — Це зі Швайкою щось сталося. Чи має статися.
В один стрибок Грицик опинився біля Санька.
— З Швайкою? А що саме, не відаєш?
Коли Санько розповів про видиво з палею, Грицик заволав на ввесь острів:
— То що ти мовчиш?! Ану гайда до Вирвизуба!
Вирвизуб, як і Санько, теж намагався зрозуміти, чому татари так дивно поводяться — і не нападають, і не відходять? Тому Санькове застереження Вирвизуб спочатку пропустив повз вуха.
— Викрутиться ваш Швайка, — неуважливо відказав він хлопцям. — Це йому не первина…
Повірив Вирвизуб, що з Швайкою щось негаразд лише тоді, коли з кущів зненацька випірнув Барвінок. Швайків сіроманець мав жалюгідний вигляд — запалі боки, висолоплений язик, зацькований погляд. Зараз він і близько не скидався на того Барвінка, який ще з тиждень тому гордовито ступав поруч з господарем. Вирвизуб за звичкою лапнув вовка за вухом, проте там не було нічого. А Барвінок лише жалібно скавулів, прохально метляв хвостом і увесь час по вертався мордою до свого сліду.
— Що з тобою? — запитав його Вирвизуб. Він хотів погладити Барвінка по голові, проте той ухилився. Натомість ухопив зубами Вирвизуба за рукав і потяг за собою.
— Він хоче, щоб ми негайно їхали за ним, — сказав Грицик.
— Мабуть, так воно і є, — згодився Вирвизуб. — Тоді негайно!
Та все ж довелося затриматись. В останню мить Грицикові спало на думку, що було б непогано переодягтися в татарську одежу, аби не привертати до себе зайвої уваги.
— Ніколи розводитися з їхньою сторожею, — пояснив він. — Нам з Саньком дорога кожна хвилина!
Разом з Грициком і Саньком у сідлах гоцало ще з півтора десятка козаків — тих, хто хоч трохи скидався на татарина і кому вдалося нашвидкуруч розшукати більш-менш пристойну татарську одіж. Хоча зголосилося набагато більше, адже Швайку не лише знали, а й шанували як нікого. Здебільшого це були ті, кому він свого часу врятував життя, і тепер кожен з них готовий був віддати його за Пилипа.
А от Демка Манюню, хоч як він наполягав, у похід не пустили.
— На тебе ніяка татарська одіж не налізе, — сказав йому Вирвизуб. — А якщо й налізе, все одно ніхто не повірить, що ти татарин.
— Це ж чому? — обурився Демко.
— А ти подивися на себе в калюжу.
І справді, Демкове обличчя — рожевощоке, трохи кирпате, з великими сірими очима — геть не скидалося на татарське.
Вирвизуб теж не поїхав. Барвінкова поведінка переконала Стефана, що Швайці загрожує смертельна небезпека, проте він не мав права залишати козацьку ватагу. В останню хвилину перед від’їздом Вирвизуб лише люто ляснув шапкою об землю, проте тут таки схаменувся — підняв її, старанно пригладив і сказав:
— Що ж, хлопці — з Богом! А ми тут спробуємо якось викрутитись.
СТРАТА
Швайка стояв на дерев’яному, свіжозбитому по мості. Його обличчя нагадувало суцільний синець, одежа була пошматована вщент, а закривавлена голова раз по раз безсило схилялася на груди, і лише величезним зусиллям він підводив її знову й знову. І тоді всі бачили в його очах такий блиск, що не в одного нукера починали бігати по спині холодні мурашки.
За спиною Швайки хижо націлялася в небо загострена паля, на яку його мали посадити.
Перед помостом переминалося на конях зо два десятки мурз та беків. За ними виднілося півтори сотні дужих нукерів. Далі товпилося, шуміло і ходором ходило море тюрбанів. Тисячі поглядів — зловтішних, співчутливих, лютих і жалісливих — зійшлося на скривавленій постаті козацького вивідника.
Осторонь від натовпу стояли зі зв’язаними руками кілька сотень невільників. Басман-бек звелів пригнати їх з невільничого ринку. Нехай дивляться, як страшно вміють карати татари за спротив!
До натовпу глядачів затесалися також Санько, Грицик і їхні товариші. Цілу ніч вони безупинно гнали коней. Їм пощастило — їх майже не зупиняли. Лише перед кримським перешийком дорогу заступила численна сторожа. Але й вона розступилася, коли Грицик на скаку крикнув по-татарськи:
— За наказом світлого мурзи!
Імені мурзи він, звісно, не вимовив, бо й не знав його.