Ходімо далі по стежинах пам’яті…
Настала зима сорок першого — сорок другого. Снігова, морозна, тріскуча. Високі кучугури вкрили хати. Інколи здавалося, що на світі нема ні війни, ні горя, а лише білий-пребілий сон, а в ньому засніжені ліси, роман-тичні хатки, розкидані сям і там, та де-не-де блакитні цівки диму, що здіймаються до самого неба.
У такі дні я поринав у читання книг. Особливо полюбилися мені "Людолови" Зінаїди Тулуб. Як тільки відкривалася сторінка, як тільки мій зір розпочинав мандри по рядках епічної драми далекого минулого, все щезало з поля свідомості, душа починала жити в іншому віці, поміж іншими героями…
У наступній книзі моїх спогадів тебе, читачу, очікуватиме зустріч з Димитром та його вірним побрати-мом Вогневиком. Вони таки дісталися Хортиці й прилучилися до славного Запорозького Коша, перед тим зві-давши безліч дивовижних і небезпечних пригод. Проте мушу застерегти про одну особливість моїх ментальних видінь минулого. Відомі історичні манускрипти багато в чому інакше висвітлюють події тої далекої нори. Хро-нологія та й географія часто-густо не узгоджуються з тим, що залишили нам літописці. Я замислювався — чому це так? Пізніше зрозумів, що в ноосфери своя історія, що для сфери духу важлива лише суть подій, а не їх то-чні координати.
Важливо було розкопати в глибинних шарах підсвідомості якісь первинні зерна причинності, пробу-дження котрих прояснило б мені, хто я, чому опинився тут, саме на цій конкретній Землі, тут, саме на землі цієї України, чому в моїй психогенетичній пам’яті вирують видіння прадавньої доби Байди-Вишневецького, як вони потрапили туди і збереглися понад ураганами віків?
І ще мене з підліткового віку вимучувала жахлива думка про вічну ув’язненість нашої свідомості, про тюремність всього буття, про нескінченні бар’єри, що відділяють людську тяму від реального буття. І ті бар’єри виникли від якоїсь страшної хвороби, що нею заразилися наші предки, наші пращури.
Особливо гостро ці міркування прийшли до мене влітку 1942 року. Війна гриміла далеко на сході, на-ближалася до Сталінграда й Кавказу, а тут, над берегами Дніпра, під захистом лісів, утворився на кілька місяців своєрідний затишок, ніби Божа рука прикрила цю місцину від божевільного світу. Це тривало коротку часину, але запам’яталося назавжди.
У ті спокійні теплі дні я пропадав щоденно на Дубовій гатці, спорудженій ще в перші пореволюційні ро-ки. Каміння обросло верболозами та жабуринням, в невеличких печерах та під кореневищами водилося сила-силенна окунів, миньків та невеликих сомиків. Траплялися навіть маринки й дрібні осетри. Дніпрогес війна зруйнувала, і ці королівські риби знову почали мігрувати до верхів’я Дніпра й Прип’яті, де з правіку були місця нерестилищ.
Коли я наближався до гатки, мене завжди охоплював небувалий спокій. Вмостивши плетений з лози са-жок у потічку між камінням, я тихенько наближався до підводних лабіринтів і занурював руки в риб’ячі житла, намагаючись там намацати необачних господарів. Мені подобалося таке полювання: я не обманював жителів ріки якимись принадами — черв’яками або вареним горохом, не заганяв у сітку, я відкрито наближався до них, пропонуючи втечу. Адже вони були в своїй стихії, а я — пришелець!
Намацавши минька або окуня, мої руки наближалися до зябер і хапали рибину за голову. В такому випа-дку успіх був майже стовідсотковий.
Пробудження прадавніх інстинктів мисливства в юній душі породжували жорстоку радість вдоволення. Та якось в один з тих благословенних днів почувся Голос Духа. Згадую, як воно почалося…
Співаючи пісню, скоріше, мугикаючи собі під ніс, я брів попід гаткою, вибираючи зручне місце для лову риби. Зненацька в небі почувся високий звук мотора. Він блискавично наростав і наближався. Я зачаївся під кущами верболозу. Над головою промчався зелений штурмовик з червоними зірками на крилах, він метко і вмі-ло лавірував над старицями, над протоками, над луками й лозами. Його переслідував, буквально сідаючи на хвоста, німецький "месершміт". Все це тривало кілька хвилин, небесні супротивники щезли за дніпровськими кручами, і я ніколи не міг дізнатися — чи загинув наш пілот від куль ворожого літака, а чи пощастило йому відірватися від безжального хижака…
Проте оця коротка мить обрушила на мою свідомість гірський обвал думок та асоціацій. Я одразу ж від-чув себе спостерігачем страшної світової трагедії, в мою душу нещадно вдерлися зойки вмираючих, гуркіт ка-нонади в далеких краях, болі холодних і голодних дітей, загублених у незатишному світі, побудованому для них злочинними батьками. І я відчув себе таким же хижаком, як і ті, що пролетіли наді мною, бо теж брутально вривався в рідну для інших істот стихію, несучи їм нищення й смерть.
І елегія та спокій, що оточували мене, здалися якимсь іспитом, який я мусив витримати. ХТОСЬ від мене чекав певної відповіді. Якої ж?
У грудях прокотилася тепла хвиля любові, залила весь світ, і я відчув себе вічним радісним дитям, яке має стати господарем всього сущого. В душі завирували дивні думки: "Адже так любо й спокійно може бути завжди і всюди. Хіба ми, діти, захотіли б втратити цей стан щастя і кинутися у безодню муки та смерті? Хто ж нас веде, заганяє до прірви небуття? Чому батьки, дорослі люди, не проявляють бодай елементарної мудрості й не зупинять божевільне колесо нищення юних поколінь?"
Саме в той день у мене промайнула думка, що дорослий — це зіпсована, хвора дитина. ДОРОСЛІСТЬ — ЦЕ СТРАШНА ХВОРОБА. І те, що дорослі роблять, — це симптоми жахливої епідемії, що триває вже багато тисячоліть…
Тієї ночі я побачив дивний сон. Він тривав і в інші ночі. Можу запевнити, що він триває донині, модифі-кується, набирає ясності.
Моя свідомість почала жити в прийдешньому, де конфлікт дітей та батьків став уже надземним, набрав космічних масштабів і привів до своєрідного повстання, до розриву поколінь.
Ясно, що тепер, коли пишуться ці рядки, на текст накладається доросла свідомість, озброєна знанням і досвідом людини, яка завершує своє доросле життя, але йдеться саме про основне: діти повинні в майбутньо-му змінити долю світу, а може, навіть зцілити, вилікувати його…
"Якщо не будеге як діти, не ввійдете в Царство Небесне", — це сказав Той, Хто прийшов з Таємничого Світу Любові. А Він знає все!
Наступна книга — це розширений, можливо, зіпсований сон того підлітка, який у ту далеку пору страш-ної, божевільної війни мріяв про небувале, збратане буття…
Книга друга. Воскресіння Люцифера
Від нори прадавньої донині
Вість летить, жахає нас крильми:
Ворог найпекельніший Людині —
Супротивник Бога — Князь Пітьми!
Він тримає нас в тяжких тенетах,
Він веде у лабіринт спокус,
І назавжди кида всіх у Лету
Демона отруєний укус…
А проте запитання химерне
Ставимо містичному уму:
Хто ж він є — Архангел той майстерний,
Що зумів приборкати пітьму?
Князювати — значить володіти,
Дати лад та ще й кудись вести…
Жити і у злості пломеніти —
Хто б хотів абсурдної мети?!
Князь Пітьми — хто в битві із марою
Проклада над прірвою мости, —
СВІТЛО, що панує над імлою,
Сіє в ній істоти і світи!
Гей, провітріть розум свій, схоласти!
Будьте зміями, але й дітьми:
Щоб марі у пащу не упасти —
Станьмо всі Володарями Тьми.
Інтродукція
…Пишу ці рядки, читачу, в буряні дні кінця двадцятого віку. Поступово вимальовується пунктир гряду-щої картини двадцять першого віку, і я переконуюсь, що моя дитяча свідомість та надсвідомість правдиво за-глядали у надра примхливого часу, визначаючи потужні джерела таємничої причинності. Захиталася і впала тисячолітня московська в’язниця. Під ураганним вогнем світових інформаційних батарей корчиться, стікає кров’ю, агонізує комуністична ідея. Може, варто було б зловтішно спостерігати за тим конанням, згадуючи му-ки й страждання мільйонів людей, та й свої власні… але в душі наростає засторога, душа підказує мені, що така хвацька перебудова, такий блискавичний перерозподіл сил і політичних прапорів не що інше, як уміле, заздале-гідь заплановане режисерування сюжету світового спектаклю. Тепер ще важливіше, аніж в попередні роки, вия-снити, визначити: хто ж є правдивим сценаристом і керівником планетарного балагана? Десь самі політики не відкидають такої можливості, бо хіба всі вони не повторюють щодня на всі лади сакраментальну фразу: "на міжнародній арені"?
Міжнародна арена! Ось таємниця тисячоліть. Ось де заритий собака нашої пекельної долі. Політики, жу-рналісти, філософи визнають цей факт, звикли до нього. Але якщо звернути їхню увагу па таке загальне ви-знання, то вони, безумовно, загукають про умовність, символічність, відносність такого визначення. Але ж фра-за виникла недарма! Закони Слова-Логоса точно, адекватно відобразили страшну реальність, зробивши її бу-денним фактом.
Це змушує нас переосмислити безліч інших буденних психоштампів. А перш за все тих стереотипів дум-ки, звичок, обрядів, табу, забобонів, вірувань, законів, що посіяні апологетами релігій, науки, вікових традицій, містики, так званої "культури", літератури, мистецтва. У видіннях життя двадцять першого віку, які я пропоную прочитати, спробуємо посіяти зерна казкової рослини, Що її наші пращури називали ломикаменем, або розрив-травою. Я вбачаю таку рослину у вільній думці, яка не злякається глянути на світ, на себе, на так звані "скарби духу, культури, науки" оком дитини і, визначивши убогість, злиденність, мізерність всієї споруди "цивілізації", безстрашно скаже у вічі Самому Деміургові: "Шановний Майстре! Чи не пора самокритично визнати, що вся Твоя мільйоннолітня робота — жахлива помилка і безнадійний брак?!" Я не проголошую остаточного вироку. Хірург до останньої секунди змагається за життя хворого. Навіть при констатації клінічної смерті є надія на повернення душі до агонізуючого тіла. Учитель Нового Завіту здолав табу смерті навіть тоді, коли його друг Лазар почав розкладатися, показавши нам, що для Любові відсутні будь-які заборони, що навіть так звані "за-кони природи" тануть, надають, щезають перед всевладною волею Духа, який вирішив більше не повертатися до своєї тисячовікової темниці…
Частина перша
Сума любові
Діти, не лякайтеся пітьми,
В ній казкові сховано дива,
Птахи там з пломінними крильми,
Все, що вмерло,— знову ожива…
Таємниці зримо постають
У чаклунських єдностях віків,
Розквітає Лотосом прасуть
У пестливім одкровенні снів.
Діти, мужньо крильми тріпочіть
Понад морем ночі Прибуття!
Вас тримає промениста сіть,
Та зове одвічнеє Життя…
ПРОЩАЛЬНА РОЗМОВА
На робочому столі Головного Детектива Планети Речислава замиготів малиновий вогник виклику.