Стояв, як на трибуні. Перекриваючи клекіт голосів, гукнув на повний голос:
— Товариші!
Гомін поволі став утихати. Шевчук не поспішав, чекав, поки стихне зовсім. Уже замовкли всі. Хіба що кашляне котрий. Шевчук уже хотів був почати і затримався мимоволі: як стогін з велетенських грудей, десь аж із того краю міста, напружену тишу розітнув раптом гудок паровозного депо. Ні, це не був звичайний гудок: до кінця нічної зміни ще лишалася добра година.
"Дійшла звістка сумна, значить, уже й до них!"— спливла думка у Шевчука. І, видно, не тільки він сам подумав це. Ось у натовпі — спершу з десяток рук майнули в повітрі, потім сотні рук,— і всі, як один, що були на майданчику, познімали шапки. Стояли впритул один до одного, простоволосі, у жалобі по вбитому товаришеві, схиливши голови. А гудок все гудів. Часом він уривався, і тоді лише відгук лунав за Дніпром понад лісами та полями, над сонними селами. І не встигла ще завмерти луна, як знову гудок виривався з паровозного депо могутнім стогоном.
XXI
Артем тільки вранці нарешті дізнався докладно про наслідки нічної бойової операції. Це — коли прийшов Валдіс Густ.
— А раніше не міг?
— Не так, Артеме, просто прийти було. Чи вони пронюхали...
Він став розповідати, що весь час біля патронного заводу крутяться роз'їзди гайдамацькі. І, щоб добратися сюди, на Слобідку, довелось, мабуть, верстов п'ять гаку дати.
— Триста вісім штук,— доповів він.— Сховали дуже добре: ніхто не добереться, і в разі потреби за п'ять хвилин роздати можна. П'ятдесят гвинтівок вже видали на руки червоногвардійцям, які працювали на нічній зміні. Іванов затримав їх і на день. Для охорони. На той випадок, коли б гайдамаки здумали прорватися на завод. Перша лінія оборони, так би мовити. Щоб дати тим, хто біля верстатів, встигнути озброїтися.
— Тільки ви, Валдіс, не розпалюйте свій апетит дуже. Більше півсотні вам і не припаде. Ще треба ж і тому заводові. Та млинам — хоч потроху. А взагалі що чути?
— Як джмелів, розтривожили ми їх. Розповідають, що з самої ночі гасають по місту.— Але докладніше нічого не міг сказати, бо не знав. Спитав про Михайла.
— Михайло побіг у місто до лікаря. До Мирослави Наумівни. Серьожі дуже погано. В груди поранений.
Валдіс дуже засмутився. Бо знав Серьожу — в одному цеху працювали. Зразу ж зібрався йти — провідати товариша. А від нього ще зайде сюди. Може, на той час Михайло вернеться.
— Неодмінно зайди. Треба подумати і про ті гвинтівки, що в яру. І не барись. Михайло вже з годину тому, як пішов. Ось-ось повернеться.
Але минула година і друга, а Михайла все не було з міста. Валдіс прийшов од Серьожі ще більш засмучений: навіть не впізнав його Серьожа. У гарячці. А Михайла нема та й нема. Артем уже майже певен був, що з ним щось трапилось. Тим більш, що Михайлова мати, вернувшись з хлібної крамниці, як дізналась, що син пішов у місто та й досі нема, забідкалась дуже. Стала розповідати, що говорили жінки в черзі: когось убили, якусь жінку кіньми стоптали.
— Ой, чує моє серце, пропав він!
Але Михайло вернувся. Десь уже о пів на десяту.
— Тесленка убили!
Артем схопився з місця. Приголомшений, підійшов до Михайла, схопив за плече.
— Що ти, Михаиле? Ти точно знаєш?
— Все місто вже знає!
Ходив і сам він туди: тіло Тесленка одвезли додому. Приміщення комітету розгромлено. Але сам комітет — живий! Діє! На машинобудівному заводі відбулось екстрене засідання комітету і мітинг. Ухвалили влаштувати загальноміську забастовку — на дванадцять годин призначили, і демонстрацію протесту — на годину дня. Збиратись по підприємствах після гудків.
Поки він розповідав це, Артем трохи прийшов до пам'яті від приголомшення.
Сказав сумно:
— Отак! Був Тесленко і нема вже Тесленка.— Довго сидів, схиливши голову. Раптом рвучко підняв її.— А чого ж ти сам? Без лікаря? Серьожі дуже погано!
— Заходив аж до двох,— відповів Михайло.— Обидва наче змовились: коли в груди поранений, то дома з ним нема чого робити. В лікарню його треба негайно.
— Ну, а тим часом до лікарні? Невже Мирослава Нау-мівна не могла...— насупив брови Артем.
— А її нема. Заарештували вночі! І Федора Івановича!— випалив одним духом Михайло.
Кілька хвилин Артем сидів, мовби закам'янілий. Потім спитав, кого саме з членів комітету бачив.
— Кузнецова. Він уже знає: Іванов йому розповів про гвинтівки. Задоволений — навіть усміхнувся. "Молодці!"— каже. Про тебе розповів, що в руку поранений. Велів переказати, щоб нікуди ні кроку.
— Легко сказати: нікуди ні кроку!
— Не дурій, Артеме! Сиди! А Серьожу ми з Валдісом у лікарню відправимо. Санчата у мене є, ще одні де-небудь візьмемо і зв'яжемо...
Міська лікарня була неподалеку від Слобідки. Тим-то через яку-небудь годину хлопці вже повернулись, улаштувавши Серьожу в лікарню. Ходики на стіні показували чверть на дванадцяту.
— Мамо,— уже знявши пальто, раптом спитав Михайло.— А годинник наш вірно йде?
— А хто його зна. Учора звечора забула підтягти гирку. Зупинились вночі. Я поставила по сонцю.
Михайло обурився:
— Ой мамо! По сонцю! Ну, тепер біжіть самі до Одарки, узнайте, котра година.
Але зразу ж і передумав. Може, боявся довірити матері таку відповідальну справу. Збігав сам. Ходики відставали мало не на півгодини. Михайло поставив їх по Одарчиних: без чверті дванадцять. І тільки тоді сів за стіл.
їли втрьох з одної миски. їли мовчки. Крадькома позирали на ходики.
Коли хвилинна стрілка підійшла до цифри одинадцять, всі, наче по команді, поклали ложки. Від хвилювання вже не могли їсти. Закурили, і теж мовчки. Нарешті давно очікувані дванадцять годин. Цигарки спалахували вогнем від глибоких затяжок. П'ять хвилин на першу.
І тепер уже не стримавсь Михайло. Кинув недокурок, схопився з місця і, схвильований, пройшовся по кімнаті з кутка в куток. Спинився посеред кімнати і звернувся до Ар-тема майже в розпачі:
— Ну, от тобі й на!
— А що таке?— удав, що не зрозумів його, Артем.
— Сім хвилин на першу вже.
— А звідки ти знаєш! Що тобі Одарка — Пулковська обсерваторія ? А може, в неї годинник спішить хвилин на десять чи, може, й більше.
І не встиг він останнє слово сказати, як раптом тишу сколихнув басовитий гудок. І хоч ждали його, мимоволі всі здригнулись і звелися з місць.
— Машинобудівний!— радісно скрикнув Михайло.
А гудок гудів призивно, владно. Поки що сам-один. І знову для всіх так само раптово з іншого краю міста, ближче сюди, відгукнувся другий гудок, на тон вище.
— Наш!— в один голос сказали Валдіс і Михайло.— А це — депо! Млин! Тютюнова фабрика!..
Гудки — один іго одному, а то й кілька разом, вливалися, як шумливі притоки в бурхливу, ревучу ріку, що затопила собою все місто від краю до краю. Здавалось, бриніло само небо від цього могутнього хору гудків.
— А другого млина не чути,— вголос подумав Михайло.
— Кубло меншовицьке. Що ти хочеш!— сказав Артем.
— І електростанція мовчить.
— Бо й там завелась сволота!
— А слово честі, не заздрю я їм!— Це вже говорив Михайло, похапцем одягаючись.— Уявляю, як це їм слухати зараз!
— Еге ж, пожурись хоч ти за них, бо більше нема кому! — сказав Артем.
Роздягнений, він разом з хлопцями вийшов у сіни. Як відчинили двері, свіже, морозне повітря і сонячне світло ринули в сіни. І так потягло хоч би за поріг ступити, хоч здалеку глянути на місто (гудки ще й досі гули). "Терпіння, Артеме!"— сказав собі і зачинив за хлопцями двері, ще й защіпнув на гачок.
Цього ж ранку в приміщенні міської думи, ^ кабінеті голови міської управи Кирієнка (український есдек , колишній учитель гімназії, зять власника млина Співака), відбувалась нарада представників "української громади" з отаманом Щупаком. Крім кількох членів управи, присутні були: повітовий комісар Центральної ради Мандрика, від Ради солдатських депутатів Гудзій, від "Селянської спілки" Мокроус.
Думка про скликання цієї наради виникла у Кирієнка в зв'язку з подіями цієї ночі. Але, коли вже зійшлись запрошені на нараду (не було тільки Щупака, до якого з запрошенням поїхав Діденко), несподівано для Кирієнка, який приїхав сюди, ні з ким не бачившись, виникло й друге питання. Майже всі присутні вже знали про ухвалу більшовицького комітету провести загальноміську забастовку і мітинг протесту проти вбивства Тесленка, арештів, проти розгрому приміщення більшовицького комітету. Ставлення всіх присутніх до самого факту намічуваної забастовки було однакове: мало сказати — негативне,— люте! Але про те, що треба робити, якщо більшовикам удасться підняти робітників на забастовку, думки були різні.
Отже, нарада почалась зразу ж, іще до приїзду Щупака. Але ні до якого рішення прийти не змогли без нього: лише в його руках була реальна сила. На запасний полк, як доповів Гудзій, покладатися не можна. Він розповідав про мітинг, який відбувся сьогодні вранці в казармах. А коли хотіли розігнати мітинг учбовою командою, солдати не дали. Домітингували, а потім навіть за ворота провели більшовицького агітатора.
— Кузнецова якраз. Учора отаман випустив. На нашу голову!
Щупак з ад'ютантом під охороною десятків двох кіннотників прибув на нараду годині об одинадцятій. Навмисно змусив чекати їх цілу годину, щоб пройнялися більшою до нього повагою. І, здається, домігся свого. В усякому разі, коли він зайшов до кабінету, в супроводі ад'ютанта і Діден-ка, всі присутні, хоч і без особливої запобігливості, звелися з місць. Стримано вклонившись, він тільки дзенькнув шпорами.
Киріенко представив йому всіх присутніх. Потім відкрив нараду. Перш за все пояснив Щупакові, для чого ця нарада скликана. Попросив, щоб він поінформував, оскільки всякі ходять чутки про нічні події в місті. Щупак не визнав за потрібне говорити це все самому, кивнув ад'ютантові. ї той став розповідати про напад на казарму.
— Авжеж, їхня робота!—сказав Мандрика.—Кому ж більш!
Тоді обізвався Щупак:
— Так. І один з організаторів уже поплатився за це. А з двома я щойно мав оце розмову. Не скажу, щоб дуже приємну.— Він обурено пересмикнув плечима.— Занадто вже розбестили ви їх отут у себе, в Славгороді.
— Ну, а чим же кінчився напад на казарму?— спитав Кирієнко, неприємно вражений зарозумілим тоном отамана.
— Для декого закінчився сумно,— сказав Щупак досить-таки байдужим тоном і, помовчавши, додав:— Три козаки вбиті, щось біля десятка поранені.