Золото і кров Сінопа

Віктор Савченко

Сторінка 38 з 48

— Меланіє, а отой чоловік з чорним птахом, що у сни твої приходить... Він тобі ніяких знаків не подавав?

— Ні. Останнім часом...

— Ти оповідала вночі, що знаєш, коли нове людство прийде у світ. Ну, через дванадцять поколінь. А ближче, десь на місяць-другий, ти не можеш передбачати?

— Я нічого такого не казала, — здивувалася Меланія. — Казала тільки про велику жінку, яка мені привиділася, — зовсім голу, на все небо. І що з нею діялося те ж саме, що й зі мною. Вона умлівала від щастя й пестощів. Твоїх пестощів, любий...

Сава подивився здивовано. Він добре пам’ятав одкровення про місячні, про пологи великих жінок і нове людство. Як і те, що Меланія промовляла немовби з іншого світу. "Господи, Батьку Небесний, не дай Меланії стати такою, яким є Оникій Колодуба! Прокляття то на людину".

Раптом до шереху гілок у верховітті, до хрупання вівса на зубах у коней долучилися ледь чутні звуки. По хвилі можна було вже розпізнати тупіт копит і стукіт коліс. Сава кинувся до коней, які вже добирали овес із сухого листя, повставляв в роти мундштуки від вуздечок, перевірив, чи добре прив’язані овечки ззаду сідел. Тоді знову причаївся за кущем. Звуки гучнішали, скоро на лісовій дорозі з’явилася гарба з двома чоловіками, запряжена парою вороних. Слідом їхав Потурнак. Драбини гарби були доверху заповнені.

Коли дошки були вже закріплені на човнах, старший брат — бадя — подивився у протилежний берег, на схід, сказав Потурнакові:

— Ти добре подумав, вирушаючи туди? А то б міг у нас зазимувати. А вже з теплом...

Петро мить повагався, а тоді відказав:

— Дякую, друже... Твій пліт усіх витримає чи за два рази перевезеш?

— Та всіх. Тільки коней тримайте вкупі.

— Петре, про що ви балакали? — запитав Сава.

— Зазимувати радить, — відказав Потурнак.

Коли коней звели з плоту на протилежному березі, Потурнак звернувся до старшого з поромників:

— Бадьо, ви з братом добру пам’ять маєте?

Той подивився здивовано. Тим часом Петро сягнув рукою в кишеню і витяг таку саму срібну монету.

— Я до того, чи оця монета допоможе вам забути сьогоднішню подію. Ну, нікого ви не перевозили... Порома на річку не доправляли...

Бадя окинув поглядом чотирьох вершників. Це були дві сім’ї молдаван, про що свідчили постоли, кожушки та смушкові шапки на чоловіках і великі шерстяні хустки на жінках, які укутували всю постать.

— Діордію, — мовив він, — хіби ми сьогодні когось переправляли?

Спостерігаючи, як поромники підганяють пліт до свого берега, орудуючи довгими жердинами, Сава спитав тихо:

— Петре, а чого вони радили зазимувати? Така вже небезпечна дорога стелиться?

— Небезпечна, — так само тихо, щоб не почули дівчата, відказав Потурнак. — Найперша небезпека — ось-ось ударить холод. А друга та, що ми перетинатимемо Кучминський і Чорний шляхи. Цими шляхами орда по невільників ходить. Моли Бога, аби дні похмурими видалися. Нас тоді важко буде помітити у сірому одноманітті.

— А куди нам іти, ти хоч знаєш?

— Авжеж. По сонцю. Якщо йтимемо на схід з невеликим збоченням до півночі, то зрештою опинимося на Січі. Якщо ж візьмемо північніше, то вийдемо до Оріль-річки чи до Самари. Десь там і гнізда собі зів’ємо, і пташенят виведемо... Адже виведемо, Приблудо?

— Виведемо, виведемо, — відказав Сава.

Петро підсадив на коня Наталку, затим сам скочив у сідло, але не рушив з місця, дивився на поромників, які розбирали пліт. Коли вже все було повантажене на гарбу, він погукав молдавською:

— Бадьо, який сьогодні день?

— Субота, перший день зими, — відказав той і смикнув за віжки. — В’йо, вороні!

— Бачиш, зима вже, — звернувся Петро до Наталки, — а береговиною ще пахне, як у нас на Дніпрі. — Він повернув коня, взяв у Наталки повід від нав’юченого і підтюпцем поскакав на схід.

В ПЕТЛІ НЕВІЛЬНИЦЬКОГО ШЛЯХУ

Спочатку траплялися витолочені вівцями пасовиська, і тільки під кінець дня попереду показалася сіро-зелена смуга. То був гайок, що ріс по краях висохлого потоку. Коли розсідлали коней, Потурнак дав Саві сокирку, придбану в Акермані, й наказав вирубати з десяток жердин для наметів, завдовжки в сажень.

— І ви, серденьки, — з ним, — озвався до дівчат. — Допоможете вибирати. Жердини прямі мусять бути.

Коли ж вони повернулися, то побачили замість чотирьох овечок чотири пересипаних сіллю тушки, а віддалік — купу нутрощів, ніжок та голів.

— Бідолашні овечки, — озвалась Меланія.

— Авжеж, — погодився Потурнак. — І вгодовані, поглянь-но... Пів куля солі висипав на них... Зате ми — при м’ясі.

Наступного дня вже ні кущ, ні самітнє деревце не порушували сіро-жовтого одноманіття. Потурнак, який скакав попереду, жодного разу не збочив з напрямку яким вони рухалися від переправи. Два дні їхали цілиною, на якій не вгадувалося ні сліду, ні прикмет людини. Всюди знати було минулолітню спеку. Трапилося кілька змілілих річок, власне річищ, які коні переходили не замочивши й брюха.

На обличчі Потурнака, попри лагідність, яка освітлювала його щораз, коли він дивився на Наталку, було знати затятість.

— Куди ми так поспішаємо, Петре? — поцікавився Сава на одному з привалів. — Адже яничари від нас уже на відстані трьох днів ходу.

— Про яничарів можеш не згадувати, — відказав Потурнак. — Від холоду втікаємо, який ось-ось ударить. Адже ні хутірця, ні зимівника довкруж, де можна було б прихиститися в негоду.

Та коли дівчата відійшли до потоку мити посуд, він сказав:

— Я не хотів при них... Північніше верст за п’ять-десять від місця, де ми зараз, пролягає Кучманський шлях — дорога, якою орда по ясир ходить і з ясиром повертається. Ми рухаємося паралельно. Та вже за якихось день-два будемо далеко від того клятого шляху, бо їхатимемо, як і їхали, а він поверне різко на північ. Тоді й дамо відпочинок собі й коням — на день, а, може, й на два. Я розумію, братику, тобі, у кого на зап’ястях ще не зійшли сліди невільницьких пут, те, що я сказав, не додасть гумору, тому хочу і втішити. Кримці ходять по ясир улітку або ж з морозами. Холоду вони не бояться, хоча й мешкають у теплому краї. І все ж цього року не так, як завжди... Великої шкоди козаки накоїли туркам. Ось султан і зажадає помститися. І пошле, звісно, орду. Отож пильнуймо в чотири ока.

— Петре, звідки ти знаєш, куди їхати, у тебе ж — ні мапи, ні квадранта?

Потурнак посміхнувся.

— Запитай у лелеки, якою дорогою він летить до рідного гнізда, коли з вирію повертається. — На мить замислився, а тоді додав: — Помандруєш з моє, збагнеш, що надійніше за квадрант і мапу — сонце. По ньому можна визначити як сторону світу, так і напрямок твого шляху.

— Ти кажеш, що татари по ясир у морози ходять, коли річки кригою візьмуться. А ми що, з гіршого тіста? До того ж у нас — кожухи, намети, попони для коней.

— Ми, може, й витримаємо, а от дівчата... Не забувай, наші матері своїх дітей з малку пестять, їхні ж — загартовують. — Потурнак, осідлавши свого коня, заходився біля Наталчиного. По хвилі озвався замислено: — Не відомо тільки, від чого потім користі більше людині.

Петрів і Наталчин коні, що бігли неквапливою риссю, раптом спинилися. Рівнина переходила в стрімкий схил, на дні якого текла річка. Це вже не був один з тих потічків, які вони долали в брід. Потурнак довго вдивлявся в порослий сухим очеретом берег, тоді озвався:

— Я чогось думав, що тільки завтра тут будемо... Південний Буг.

— Але ж це велика річка! Нам її не подолати, — озвалася Наталка.

— Серденько, — посміхнувся Петро, — немає нічого такого, чого не могли б зробити розум і руки людські. — Він вдивлявся в плавні на тому боці, пагорби за ними, тоді перевів погляд на їхні з Наталкою тіні від західного сонця, сказав: — Я надивляюся, де б нам шатра на ніч розкласти.

Почувся глухий тупіт, наближалися Сава з Меланією. Обіч Сави на поводі скакав нав’ючений кінь.

Схилом спускалися пів версти, та ще плавнями їхали стільки ж. Коні, уздрівши воду, заглибилися в очерет і жадібно стали пити. Погляд Потурнака, що оглядав обидва береги і схил, затримався на глибокій улоговині віддалік. То була поросла чагарником балка-водотік, що розтинала пагорб.

— Ось у тому гайку намети поставимо, — показав Потурнак. — А вранці переправимося на другий берег.

— Ти кажеш про пором? — запитав Сава. — Але ж тут людським житлом і не пахне.

— Ні, я кажу про переправу. Маємо вісім жердин для наметів — це буде основа. Нав’яжемо снопів з очерету, і на цьому плоту переправимося. По одному, по двоє. Коні — вплав. Замерзнути їм не дамо — одразу ж осідлаємо, нав’ючимо й поженемо. До речі, якщо їхати прямо на схід, то за три дні можна опинитися в Базавлуці. Але нам треба північніше, до верхнього порога на Дніпрі. Крім Бугу, доведеться долати ще дві річки. Аби тільки не вдарили ранні морози, бо тоді на саморобному плоту не перепливеш і коня у воду не заженеш.

Ложе балки-водотоку було поросле тереном, морелею та шипшиною. Завваживши, що Потурнак заглиблюється в чагарник, Сава спитав:

— Чого так далеко від берега?

— Не від берега, а з видного місця. — Озирнувшись на дівчат, які відстали, Петро нагадав: — Пам’ятаєш, я казав, що ми десь за п’ять-десять верст від Кучманського шляху? Тепер ми верст за п’ять від нього, а, може, й менше. Він перетинає Південний Буг, і в тому місці у татар є переправа. Коли їхнє військо рухається, вони висилають вивідників — по ходу війська і з боків. Люди ті окаті — побачать з будь-якої відстані. Ось від них ми й ховаємося.

— Петре, чого шлях Кучманським зветься?

— О, це дуже влучна назва. Татари хоч і одягнені хто у що гаразд, але шапки кучматі носять. Якось, коли ми в Молдавію на допомогу господареві Лютому їхали, наші розвідники попередили, що тим шляхом рухається орда. Отож козацький зверхник наказав кільком, серед них був і я, простежити, коли те військо пройде. Їх було тисяч двадцять, нас — тільки дві. Саво, це справді Кучманський шлях. На нього можна сказати ще: волохатий шлях. Перед нашими очима військо рухалося півдня. Це було не тут, а з лівого берега Інгульця. До речі, нам його також доведеться перетинати. Вони тоді по здобич ішли. Шлях той тягнеться аж до Чорного лісу, що неподалік Черкас, потім у верхів’ях Інгульця та Інгула повертає на захід і десь біля Брацлава знову повертає на південь. Чому саме таку дорогу вони обрали? Тому, що військо їхнє долає всього дві водні перешкоди: перша — коли по здобич іде — нижче Казікермена, ти її знаєш, друга, вже на зворотному шляху, — верстах у кількох звідси.

35 36 37 38 39 40 41