Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Валерій Шевчук

Сторінка 38 з 41

Но в мене глазомєр — не прошибуся.

Покірно взяла "пальтішко", вдягла й подивилась у дзеркало, вправлене в напівзруйновану шафу. Батько розглядав її оком знавця.

— Да, сидить неплохо, — сказав задоволено. — А одягни шапочку!

Одягла шапочку й відчула себе, як корова з сідлом.

— Замічатільно! — вигукнув батечко. — Даже лучча на морду вийшла, бо тут у батька не пішла, не мені це тобі казать. Наравиться тобі пальтішко й шапочка?

— Ні! — незворушно відказала Комп’ютерна Діва, добре відаючи, що станеться після цього короткого, вимовленого нею слова. Спустила "пальтішко" на підлогу, зірвала з голови "шапчонку" і жбурнула нею в батечка, просто в лице, і то для того, щоб ошелешити його й виграти кілька секунд, а тоді рвонула, як ракета, у двері.

Отже, й того разу закінчилося все як завжди: дикими батьковими криками-прокльонами й шаленою гонитвою. І, як завжди, й того разу він її наздогнати не зумів, бо не був такий прудкий, а вона свого часу успішно тікала від нього й прудкого.

— І що: справді таке страшне було пальто з шапочкою?

— Для села — ні, — сказала строго Комп’ютерна Діва. — А я вже давно не сільська, — вона гордо звела носа.

— І він даремно витратив на тебе стільки праці?

— Недаремне, — косо всміхнулася Ж. Смикальська. — Потім я те "пальтішко з шапчонкою" на його любасці бачила. Це не такий, що марно щось робить.

І увіч побачив: обличчя в неї стало лихе, тонкі вуста затремтіли, а очі перетворились у затьмарені затули. Відтак признав правду її батечкові: пальця їй до рота вкладати годі.

Усе це розповіла, коли повертались із прогулянки. Набігавшись і напившись насиченого киснем повітря, виглядала втомлено. Йшли якийсь час мовчки стежиною: я попереду, а вона плелася позаду, але за мною слід у слід. Зрештою провів її до автобуса, а поки той прийшов, мнулася, пнулася, пострілювала очками туди й сюди і нарешті мекнула:

— А можна, я до вас приїжджатиму? Маю навіть камеру для підводних знімків, жахливо хочеться пофотографувати…

І я дав згоду, бо що мав учинити інше? Зрештою, усвідомлював: особа це непередбачувана і з нею ліпше ближче не сходитися. Цю мою боязнь миттю підтвердила, бо кинулась до мене й міцно поцілувала в щоку.

— Дякую! — сказала зворушено. — Бачу, що ви більше добрий, як строгий.

І я знову признав рацію, але цього разу своєму покійному приятелеві, який зловився на її примани, відтак назвав свої з нею стосунки "катавасією". Такими вони й були. Однак згоду на її приїзди вже дав, тому мені тільки й залишалося, щоб строго попередити: приїжджати до мене можна тільки за наперед визначеною домовленістю. Вона на це легко погодилася.

16

Наступного разу з’явилась у мене через тиждень, звісно, й не подумавши зателефонувати наперед, а сповістила про приїзд тільки тоді, як стояла перед моїми ворітьми. Я знову розсердився й гостро їй виказав, настрахавши: коли так чинитиме, не дозволятиму приїжджати взагалі, бо таких сюрпризів не люблю.

Стояла переді мною, як псичка, котра чудово знає, що завинила, але не збирається нітрохи каятися, — якась поменшена, бо цього разу без високих підборів, трошки, може, й жалюгідненька, з химерно підтисненими губками й понурим блискотом ув очах.

— Ну, будь ласка! — мекнула увіч по-козиному.

Через плече в неї висіла більша сумка, якась чотирикутна, очевидно, камера для підводних знімків.

— Що — будь ласка? — спитав усе ще сердито.

— Будь ласка, пустіть мене й не сердіться!

— Хіба не попереджав, що не люблю несподіваних гостей?

— Попереджали, — шепнула Ж. Смикальська.

— То чому з’явилася, не попередивши?

— Бо сама не знала, що приїду, — сказала й додала по паузі: — Я така: ніколи не знаю, що чинитиму… Але так захотілося познімати під водою! Ну, вибачте!..

І таким дивним тоном вибачилася, що мені подумалося: це й не вибачення, а радше образа на те, що я, замість зрадіти з її приходу, ще й комижуся.

— Вибачу, коли даси слово не падати мені як сніг на голову.

— Даю слово! — урочисто сказала, а я зирнув на пальчики правої руки: вони були сплетені, як це чинять діти, коли не хочуть, щоб їхня клятва чи обіцянка були чинні. І ця її химерна дитячість роззброїла мене, бо в ній і справді проглядала якась недорозвиненість; зрештою, що вона трохи не зі світу цього, помітив давніше. А що вибір у мене був невеликий, то нічого не сказав на ті сплетені пальчики, а ворота таки відчинив. Зрештою, рішення щодо того подав не я конкретний, а той вистежувач-писака, котрий за Дійством уважно стежив і не дозволяв мені його завершувати, не враховуючи природи естетичного творення. Бо все, що почалося, мусить дійти свого натурального, найімовірнішого кінця. Тут уже я не помилявся.

І знову повторилася попередня гра: Ж. Смикальська зайшла в дім, тоді урочисто поклала на стола кульочка з чимось білим, здається, сиром, якого було не більш як кілька ложок. І проголосила, що вона зі своїми харчами. Відтак знову змушений був збирати зі своєї їжі ту частину (звісно, значно багатшу від її приносу), яку можна було б назвати вегетаріянською. Але цього разу навідруб відмовилася від молочної каші, бо бабуня Телька, в якої жила, замучила її тими кашами, а особливо не терпить манної (я пропонував їй вівсяну), зате гречаники з сиром виявилися до смаку, аж заплескала в долоні, так само й салат із найїдючішої редьки, яка хвилями поширювала від себе сморід, із кропом та зеленою цибулею; а ще млинчики з тертими яблуками; а ще запропонував яблука, смажені в олії, що було також сприйнято милостиво. Очевидно, зворушена різноманітністю моїх страв, Комп’ютерна Діва, подлубавшись у сумці, витягла звідти мікробутерброда, відтак розгорнула його і розклала на половинки: я побачив бліду й тонку, як цигарковий папір, смужку масла, на якій поклалось щось на кшталт моєї редьки, тільки пахло воно коренем петрушки. Відтак тицьнула пальчиком і гордо заявила, що це селера, яка дуже корисна чоловікам мого віку, отже, випадало, що бутерброда приготовлено спеціяльно для мене, хоч не зрозумів, чому його спершу приховала: чи через скупість, чи задля сюрпризу. Гадаю, останнє вірогідніше. Ні, з нею воїстину не занудьгуєш!

Знаючи її повстримність у їжі, підсмажив собі, на додачу до її бутерброда, двійко яєць із тлустою домашньою ковбасою — запаха ця страва поширювала куди приємнішого, як редька. Тут учинив підступно: мовляв, вивірити, як ті пахи сприйме, — але залишилася незворушна, очевидно ще раніше виробивши стійкість до невегетаріянських духмянощів. Зрештою, не мала коли цим перейматися, бо захоплено пожинала все виставлене, що задовольняло її гастрономічний звих, отже, не мала часу реагувати на мої іронізми. А ще переймалася розповіддю про те, як її бабуня Телька десь поїхала, покинувши її вдома саму, а з їжі залишила молочну кашу й борщ (а перших страв вона й тоді принципово не їла), отож дівчинка цілий день смажила, очевидно, в надмірній кількості картоплю, а коли ввечері бабуня повернулася, то застала любу внучку на ложі з роздутим животом і зі стогонами — її тоді навіть у лікарню завезли, побоюючись завороту кишок. Усе, правда, закінчилося щасливо, але відтоді вона й смаженої картоплі не їсть. Це сповіщення підсилилося вихлюпом із мисочок, повних напіврозсталого холодцю, — зрозумів це як попередження, щоб не вгощав її смаженою картоплею, інакше в неї напевне станеться заворот кишок, чого страшенно боїться, хоча смажена картопля також належить до вегетаріянських страв. Але в усьому, поважно звістила Комп’ютерна Діва, треба знати міру.

Хоча був купальний сезон, але минулого разу ми не купалися — гостя мала надто багато вражень і без того. Отже, купання запрограмовано цього разу, до чого я виявив певний інтерес — і не через те, щоб побачити Ж. Смикальську напівоголеною, хоч і цього ще не бачив, а через підводне фотографування, яке входило у сферу мрій моєї гості.

Отож опинилися на березі озера, береги котрого заросли подекуди лісом, з очеретами, водяними лілеями, білими й жовтими, відповідно, і з лататтям, із яскравими сонячними вигравами та блискотами. Тут пляжували й інші люди, котрі приїхали машинами: одні, сівши кружкá, завзято молотили щелепами, запиваючи, притому та їжа аж зовсім не подобала на вегетаріянську (від чого носьо моєї супутниці бридливо кривився), а інші розвалили на підстилках тлусті тілеса й помалу по тих підстилках розтікалися, розігріті сонцем.

Віднайшли місце, де зручно було влазити у воду, і Ж. Смикальська почала рішуче роздягатися (цього разу в мою одежу не вдягалася, а прийшла у своїй відповідній), опинившись у трусиках із трикутної смужки, що ледве покривала соромне місце (т. зв. стринги), а задочка не прикривала зовсім, бо там був шнурок, що цілком поринав у розколині. Зате вдягнуто станика (хоч я гадав, що цієї частини жіночої одежі не носить через цілковиту непотрібність), він очевидно підмощений — Коза імітувала, ніби щось там ховає. Худизна ж Кози була разюча, але задок (це мусив знову відзначити, коли рушала до води) виглядав окресленіше, і я вже наочно мав змогу відзначити, як чиняться ті характерні посмики, що й заклалося в прізвищі її матері, а вони були таки своєрідні, навіть виказисті. При цьому оголена Комп’ютерна Діва почувалася так само натурально, як і в одежі. В руці тримала машкару з руркою, а на шиї бовтався величенький фотоапарат, отже, враження, що переді мною Коза з фотоапаратом, підкріпилося.

Біля води натягла маску з пластмасовим носом, але не залізну, як в А. Дюма, а гумову — і переді мною постала привидна істота: такі приходять у мої фантазії чи сни, тож не втримався й засміявся. Тоді привидна істота зірвала маску, риб’ячий холодець у її мисочках загус твердо.

— Смішна? — спитала загонисто.

— Смішна, — погодився я.

— Ну й смійтеся на здоров’я, а я пішла.

Очевидно, гадала, що берег пологий, але там було урвисько, тож поринула з головою в масці та з рурочкою, відтак вирвалася з води, як ущіплена раком-небораком, знову зірвала маску, жахливо кашляючи з виряченими мисочками, — це було б також смішно, коли б не усвідомлював, що могла й утопитися, адже в рурку замість повітря зайшла вода.

— Ще не маю практики, — сказала ніяково, відкашлявшись. — Але я швидко вчуся. Тільки нікуди не відходьте.

— А чому?

— Ну, може доведеться мене рятувати…

Але й справді, була здібна, бо призвичаїлася й почала чи плавати, чи лазити між латаття, наставляючи сюди-туди апарата, її жовта голова нагадувала одну з лілей, правда, непомірно роздуту.

35 36 37 38 39 40 41