Тихо, — раптом насторожився Оснач. — Голоси.
— Я вже давно чув їх, — напрочуд спокійно зауважив Григорій.
— І мовчав?! — схопився Оснач за автомат. — Скільки їх? Прочісують плавні? — запитав він уже стоячи біля незаскленого віконця.
— Я знайшов нерозірвану бомбу. На острівці. Тільки стабілізатор видніється. Підійшов, оглядаю. Коли чую: голоси. По-німецькому говорять. Про диких качок. Троє їх. Або четверо. Полюють у плавнях. Один вилаявся по-румунськи.
— Який дідько приніс їх? — пробурчав Оснач, насторожено вдивляючись у плавні. Стрілянина на тому боці вщухла, операція завершена й офіцери вже, напевне, доповіли в свої штаби, що десантників у плавнях не виявлено. Якби не ці мисливці, думав він, можна було б спокійнісінько дочекатися темряви. Як це фашисти наважилися? Невже не знають, на кого "полюють" солдати по той бік озера? Чи вважають, що перебратися на цей берег десантники не зуміли б?
Голоси затихли і Святослав трохи заспокоївся: не дійдуть. Та про всяк випадок домовися з Григорієм, що коли фашисти набредуть на острівець, той залягає у хатині, а він, Оснач, відходить у плавні, і, відволікаючи фашистів, викликає вогонь на себе.
Знову постріл мисливської рушниці. Тепер уже зовсім близько. А слідом за ним — голос німця:
— Глянь: здається, поцілив!
— Вважатимемо, що качка впала в воду, гер капітан!
— Нічого, це тільки пробний постріл! — розсміявся капітан.
Вони вже були поруч і з хвилини на хвилину могли виявити хатину. А виявивши, обов'язково поцікавляться, що в ній.
Помітивши прозір між обаполами, з яких було збито стелю, Оснач виліз на напівзруйновану піч, штурхнув один, другий. Обидва досить
легко піддалися. Він розсунув їх, і, ставиш навшпиньки, побачив невисоке, притрушене зіпрілим сіном горище.
— Григорію, швидко нагору. Але поки не наблизяться сюди... І взагалі, без команди не стріляй. Давай підсаджу.
— Вони зовсім близько, — одразу ж повідомив Караджі, гупаючи черевиками над головою Оснача. — Звідси зручно спостерігати.
— Не виявляй себе, — нагадав Оснач, підходячи до єдиного віконця, що дивилося саме в той бік, звідки вони чекали невдах-мисливців.
— О, зупинилися. Поки вони підійдуть, я тихенько наспівуватиму. Завжди наспівую — не так страшно.
— Уже помітив.
— Тоді слухай, — Григорій трішечки розсунув обаполи і почав на— гравати-наспівувати якусь сумну, тягучу мелодію. Виходило це в нього дуже вдало, Осначеві здавалося, що, по черзі імітуючи то скрипку, то сопілку, то ще якийсь інструмент, назви якого Святослав, напевне, і не міг знайти, цей хлопець здатний замінити цілий оркестр.
— Що за мелодія?
— "Дойна весни". У нас багато дойн, це такі старовині пісні. Чабанські, весільні, історичні, солдатські, сирітські... У нас у селі жив скрипаль, який казав, що він знає двісті п'ятдесят дойн. Але всі вважали, що він применшує, бо знає щонайменше триста.
— Ти стежиш за мисливцями? — стривожився десантник.
— Стежу, стежу. Товчуться неподалік. Он солдат пройшов кілька кроків у наш бік. А двоє офіцерів... Ні, їх там троє... стоять на купині, курять. Так от, минулого року цього скрипаля, Флуєраша, вбив німецький офіцер. Німці спинилися у нас випадково. Проходив якийсь батальйон. Зупинився на ніч. Один з офіцерів заквартирував у Флуєраша. Вранці до Флуєраша зайшов сусід, саме вночі в нього народився син, отож він запросив скрипаля до себе. Ну, запросив, вгостив, як водиться, вином та попросив заграти. Так би воно все щасливо й закінчилося, але, почувши його гру, офіцер чомусь розлютився і наказав припинити. Ні господар, ні купка гостей, що зійшлися, щоб привітати чоловіка з радістю, спочатку не зрозуміли, чого цей німець хоче, коли второпали що й чого, скрипаль з гордістю сказав, що ще не було в його житті випадку, щоб хтось примусив обірвати мелодію чи заборонив грати. Офіцер той щойно виписався з госпіталю, він був одним із тих, кому дивом вдалося вирватися з-під Сталінграда... Отже мав чого лютитися. Він вибив з рук Флуєраша скрипку, розтрощив її чобітьми і зафутболив уламки аж до воріт. Скрипаль, ясна річ, кинувся на офіцера. Офіцер — за пістолет... Наші, румунські, жандарми німців бояться — це всім відомо. Того офіцера-вбивцю навіть і не пробували заарештувати.
— Так, згадати тобі є що, — стиха мовив Оснач, дочекавшись закінчення його розповіді. — Як і всім, хто був в окупації. Де там той солдат-румун?
— Кроків за сто. Здається, він помітив хатину і чалапає сюди.
— Не страшно?
— З тобою якось спокійіше. Мені й не снилося, що воюватиму разом з радянським десантником. Слухай, якщо ми прорвемося через лінію фронту.. Замов замене слівце. Щоб теж у морську піхоту.
— А не дезертируєш? Ну, ну... — одразу спохопився Святослав. — Жартую, жартую... Я що? Я теж новачок у десанті. Побачив би ти, як воював старшина Романчук, або наш лейтенант, інші хлопці...
Ось солдат уже на галявині. Ну що ж... Тепер не прогавити момент. Стежачи за ним крізь щілину біля вікна, десантник дав румунові можливість постояти, роззирнутися, підійти ближче, а тоді, ніби не помічаючи його, вийшов з хатини.
Румун на якусь мить завмер, але, побачивши, що перед ним німець, несміливо підступив ближче й озирнувся, мабуть, хотів гукнути свого офіцера.
— Зольтаден, ком-ком! — тієї ж миті покликав його унтер-офіцер.
Румун закинув рушницю за плече і підтюпцем побіг до німця. Той мовчки зірвав з нього зброю, і не даючи спам'ятатися, підштовхнув до дверей.
Солдат намагався пояснити по-німецькому, хто він такий, показував рукою у той бік, де залишилися офіцери, але в цей час Григорій щось різко наказав йому по-румунському. Румун, літній приземкуватий солдат, зі зморшкуватим скорботним обличчям, жалібно глянув спочатку на стелю, з-за якої, ніби з піднебесся, долинав голос Григорія, потім на Оснача і, покірно увійшовши в хатину, ліг на долівку, обличчям вниз заклавши руки за потилицю.
— Сюди рушив німець, — попередив Караджі через кілька хвилин. — Не офіцер — солдат. — А по якійсь хвильці напруженого мовчання додав він. — Офіцери теж бредуть, але дуже повільно, побоюються трясовини.
— Тримай їх під прицілом.
— Ви росіяни? Ви обидва росіяни? — раптом запитав полонений українською мовою.
— Лежи й мовчи, — обірвав його Оснач. — Піднімешся — пристрілю. Де наші? Де радянські війська? Вони вже перейшли Дністер?
— Ще ні. Не вбивайте мене, папочку, я все скажу. Ви питайте, я відповідатиму.
— От я й питаю. В Молдавії наших ще нема?
— Кажуть, що нібито десь там, на півночі, на Буковині, вони вже дійшли до Карпат. Але я точно не знаю. Про таке офіцери при нас не говорять.
— Зрозуміло.
Поки німецький денщик, чи хто він там, чваляв до хатини, дах якої уже відкрився йому, Оснач ще встиг запитати у полоненого, чи той теж родом із Молдавії, але солдат відповів, що він з Валахії.
— Чому ж говориш українською? Та ще й непогано? — здивувавс десантник.
— Бо українець. З румунських українців. Нас там чимало. Ще тих... нащадків козаків Задунайської Січі, нащадків запорожців. Та й прізвище в мене українське — Корчак.
— І вас, "нащадків", теж призивають в румунську армію?
— Тепер вони мобілізовують усіх підряд.
— А якщо ти уркаїнець, то якого дідька лежиш? Підводься. Он твій карабін. Ти на українській землі, я теж українець. А там, у плавнях, наші вороги, окупанти.
— Офіцер гукає, — подав голос Григорій. — Румунський. Кличе солдата.
— Підводься. — Тепер уже наказав Оснач полоненому. — Гукни офіцерові, що ти в хатині. І що зараз повертаєшся.
— Почули. Стоять. Радяться. — Доповідав Караджі ще через хвильку. — А німець уже поруч, — додав він зовсім тихо.
— Бери свій іржавий карабін, — подав Оснач зброю полоненому. — Сподіваюсь, в спину ти мені не стрілиш.
— Воронь боже, — перехрестився полонений. — Гляньте: літаки! Ваші.
Трійка винищувачів, що йшла над озером, раптом, не порушуючи строю, подалася у височінь і, визираючи з хатини, Святослав здивовано простежив за нею. Схоже було, що ланка готується до атаки, проте ворожих літаків він не бачив.
— Стоять, стежать за літаками, — знову подав голос Григорій. — З-за Дністра, значить наші.
"Ось бачиш: уже й "наші", — завважив про себе Оснач. — Добре, що я не скосив тебе в очереті".
На острів німець вийшов, спираючись на рушницю, наче на палицю. Хатина не викликала в нього ніякої підозри, тим паче, що в віконці виднілася голова румунського солдата. Ось він зупинився, витер пілоткою спітніле чоло, голову. Йому теж уже за сорок і йде втомлено, вайлувато накульгуючи... Дійшовши до дверей хатини, німець поставив рушницю під стіну і, не звертаючи уваги на румуна, почав старанно обчищати чоботи.
Дочекавшись, коли він повернувся спиною до хатини, Оснач вискочив і схопив рушницю за ствол. Німець почув позад себе якийсь рух, різко підвів голову, але саме цієї миті десантник ударив його прикладом. Удар видався сильним, одначе німець встиг відхилитися, отож Святослав поцілив йому в плече.
Німець приглушено зойкнув і, вражено дивлячись на унтер— офіцера, присів, проте зумів по-боксерськи ухилитися і від другого удару, прийнявши його на груди. І навіть встиг перехопити руку з ножем, коли Святослав кинувся на нього, але лівою рукою десантник вчепився йому в горло якраз тоді, коли німець знову нажахано закричав.
Крик був негучний, одначе офіцери все ж таки почули його і насторожилися. Караджі доповів про це, коли Оснач удвох із полоненим відносили тіло німця за хатину, в болото.
"Вояка з тебе! — розчаровано мовив Оснач, повертаючись услід за полоненим до хатини. — Був би живий старшина, він сказав би тобі все, що думає про такий напад десантника!"
— Сюди, сюди! — відгукнувся він по-німецькому, почувши крик офіцера.
— Що там сталося?!
— Ідіть сюди! — хрипкувато кликав Оснач, побоюючись, щоб німця не насторожив його голос. — Караджі, щойно вони вийдуть на галявину — стріляй. Цілься в заднього. Першого беру я, — додав десантник, зникаючи за оточеним очеретами стовбуром верби.
Обидва офіцери з'явилися на острівці якось несподівано. Вони вийшли з очеретів плече в плече, з пістолетами напоготові, і якусь хвильку стояли, роззираючись та відшукуючи очима своїх солдатів.
— Хенде хох! — першим спам'ятався Оснач. Тієї ж миті обидва розвернулися, одночасно, ніби при виконанні вправи "стрільба на звук", стрілили і, пригнувшись, кинулися назад, в очерети.
Услід їм пролунав постріл Григорія, і котрийсь із двох зойкнув.