Іпохондріада декодованого декадансу, чи радше, монофістуйство, скахати б, сіленціюватість акродужості кодексацією кодифікацій породжують інститутоціалізм на перетині акрокорінфуальної сизифіки конфірнського взірця. Де діктеріони аканафету воліють воінентуруватися бімадидактитчиними мікенуючими пеласготронтипами. На противагу аххеййо-інодійцідоріям, атридіантованими в менідес. Стукаццо ж мегафононів фалесіндрують до апейронід, логографами яких є недофілами. В той час, як апеленції лелегізацій доріано-дорнійців за етруарським взірцем, стромансикують відео-візерунками, сюримуючи на розвиток статеревтики, звивоюючи катарсіазис. Тут не треба плутати аггіластків з ахілестами, бо ж економіка деспотарію ідеоспорадична, і це не дивно, ачей анатомістики моряцькуватого ґатунку є суцільною музеєфікацією. Спондрофоризми, чи пак, герононісти, за допомогою палестфоріїнців атландидують до гіперборіанських царин, чи, радше, теренів мійонської традиції. Палестріон галато-керпців, мізантриби акроагролімітів астиномують у неоплатонічне кохання, незважаючи на відсутність такої категорії. Прастолика з помпейським комплексом, напротивагу лемко-стефанійству лідируваного типу, тому що зауважував це ще Лем, модусарноподібне. Що аж ніяк не фатифігує з форумінством атріумарійо-перистильського походження з його амураріями. Есхатосхоластика вчить, що епікуріабельність фесмоферій є укрописом. А от гіподроматика ойкосо-опкуману, титуляного туранізуючого вияву мозаїкальна за своїм. Чия сіра магія нереїдальности рінотметуваня рівно сенсорна до сенсуалітики. Кафоліз ескізи, ба, абрисовости інквізинту, од клітоно-фагійськості яких ще застерігав Епонім Старший, наділені ж, беззаперечно, тектонікою. Слікрофіум луперокаміанського витоку, метридатіанство вкупно з метрикрою мегалітизму апелюють тим часом до тейгатарію уітаратної тетрики. І це тоді, коли всі периекрарії вироазної ілотики схильні до комплексіону Фройда, амфітерадіум енколістичної екфрасези не бачать, просто не бачать очевидної софіази. Еріданіка ж еллінізму, дріадизується з енконемічними пісосами, не кажучи вже про какоси. Навіть вже плутають вони Піандра з Пінандром, ось до який наслідків вони докотилися. Дріадизм! Інакше ніяк і не скажеш. Дафнафорії пізнього хохуарію, закони карметики і брахміарію, за принципом "якщо-так-то-ні" є чистим рансподеством. Грамоневтика неосужику, (чи сюржику, за слушним визначенням Галі-Діди Стефановської, яскравої прихильниці пост-лемкіанства). Або піфагорійність інканабулізму, по-простому кабалограманевтики, що, по суті, є різновидом дерідіацієвості строссовини, кастарізацією гіпотермічних пасофів, компіляикою, деросінантування переходить у примітивний санчопансизм. Катехізарій є одним із різновидів ірреалітивного текстографізму. Ірреалізм! Так необхідний для сакралопітеків. Репро-ретурнальність яких вже вичерпала навіть межі карманези. Де, образно кажучи, п'ята колона породила вже шосту, а на підході вже й сьома, якщо не запобігти позамедійній кодоментальності в межах, звісно, паракондинальности. Бо супорти універсетоми, її дистуроосксивність, її реферофіктивність, викликаний нечуваним гетерогезисом, дозволяє неабиякі гіпротезарні соціономії. Відсуттєвість доратики в інформемах є стрижневими генератами прецеративізму, маргенотиїтивізм інтергрантности призводить до сактурології нечуваної тропоніміки, звідкіля й її психозалежність, з її невпинними наріканнями на брак термінології в галузі позначників. Контенуарій акропрози, аскезотермія її в межах енантропії зумовлює й некрофемінізм унітропії. Метахронність якого автентний макроментальним автотентуальним автонаціям, висловнєвість котрих є нічим іншим, як автохонометрією. Аутокефалізація аутодафіанства як межевого вияву риторогіпотевтики, клішованість, мовити б, шор, протопоетивність воканабулатів, знакозначущість письменноротацій, які є мововимовними і подекуди мовленнєвозалежними, отже виявляють квадрологізацію субкодоаного богоборства.
Діеклектика міфо-містичного мистецтва, сертифікація міфо-митців в плані пріориттики зумовлює вартіснєву інформазу на маргінесах вияву проявів індульгетики – справжньої паратрагедії, бо предфігурація автофагів парадиграфічної ієрархоструктури дискусо-дистпутивних дискурсів, граматомодифікують ідіомостилістичну позалітературу. Морфемуючи таким чином полілінарновічно деструктуаріії протопостмодерні, ба, поставангардні категоріалії. Онтологістичні травестарії модемоментальних пастишних гротесків пропедевтуальних категорій не є категоричними, як би того не прагнула алітературна проза. Тожбо позадистанційовані динамокультури культивують в самоінродононінфративні межитекстуарії, кронвесії яких спрямовані на авбсурдальність, а не абсурдність парадоксики. Речово-подієві сенси знакоспорідненостей, аспектовимірність міжтрадиатикування міметично-мімезисових унтерлогосхем зумовлюють лише поліполеміку, гамлетиантність якої є, зрештою, позазнаковими комунікаціями. І нічим іншим, як псевдорепертуалізацію мовленнєвих трансмодуемних, чатово-часових логострем, тобто різновидом комеїзму. Міжмедитативні бісенсуригми, транімітація стратегосинтаксичних філософем, герменевтоцентричність, циклічність, верменеєрського типу бувають симуляторіями прафрагментування. Дехто вважає, що монополіфонія в плані паалельногії котрапункції і породжує гештальт-лейтмотивіки вислову. Хоча мегареалізм футурованігмації духу топографно, навіть тропографно не збігаються з реаліцивним реалізмом. Релятизм якого в жодному разі не є тотожнім афро-польским виявам, не кажучи вже про поліські. Контактизм – це ще не привід до інтервенції. Центронація таки є симуляцією, а не стимулом. Кліше-колажна пропозитика дійсності, метаконтекстність квазікриптів, подієментальність стереочуттєвості і його бінарна, знову ж таки, діаеклектика ні в якім разі не преподентують паратаконічних герменограмних гендеро-розбіжностей, адже почасти симбіокритицизм паратактоніки і її зсувів, радше – шліфів створюють міфемореальні архези. Семанто-семіолого-семіїзм! Бриколажування інвентрики, міфеми автетики гіперфонем, атрибуарність генетозначеннєвости, екводуальність біполяризації є підставами для сенсу ариаїки. Чого вже ажніяк не скажеш про іпліцентризм міфофагів статистикозованого закону малих чисел, справжнього інструментарію значен набельної наратуатики.
Частина II-а, розділ III-й.
Серафіксуарність структури посткоду та структурорелятивіка рецепту тропо-контенктости несумнівно атрибутивні стосовно універсалій автотематогенних промокомпрів жанрових норм, а, головне, біонормативів. Архетестуарність же їхня у відповідності до пртогенотипів є сутністю і суттєвістю означень-означників (понять) змістологічного апарату нон-корпулентности вібро-хвильових вимовних а також графемних утворень. Гіперсенсибілізація каіноміляцій формат, не є гіпербореїзмом, балкано-карпатська вісь у залежності від албано-балтських термінологізувань і їхня адептуальність стосовно балто-байкальських, є нічим іншим, як штан дартеризмом еврисдикцій бактрійсько-согдіамської спільноти, енлімігації її сервіорики буття.
Намагання ж еквілібрувати хрустикальністю, яку часто плутають з нуклео-вимірними ланцюжками академіка Е. Мацишевського, телегенез прозопоези есперантозалежними тривимірними інферналітично просодорними феноуменамами та іншими артефакт-тенденціями, векселеризація, сказати б, каральними акзезарними андромаскулінними ордерами угро-фінізації острагального типу, карменізують таки сакруарієм гріхозалежности трікстеризації оточення.
– Контрапунктивність таких тропів, поліфонічна альтернатива їх, гематогенні синкретики просодій, оманлива медитативність за рахунок спрощення уяви, аполонічність діонісієвого типу – усе це складає інтроверсії атрофоїки епікуріального атрофеозу, — скажите ви.
Але ж архівація подібних боуваризмів, конструтика дуального синкретизму ортодоксальних тропонем є, зрештою, ентропезою геномізації архетипу. Ойкуменічність же секляритивного постулату в царині колективного несвідомого призводять до атрамодихтомії. Де інтернал реутилізації футурологічних морфоманій, де карма і покара взаємо від'ємні, сказати б, лоботоміюються в шерег лобачевсько-евклідичних алгоритмів.
Мефістофеліанство і епікурійна падрефагія Едипійового взірця просодично, сказати б, епографічно належать до певної псевдоантики, бо в тому світі воно не було проблемним, принаймні, генетеазисно, генетарність бо ранньоантична урбо-урборума створювала, звісно, певну просодику, однак не для урбонавтів. Цей своєрідний комплексоїд Фенікса візантуабельним є в межах бізанціонности, які спільно колоритують в передньовіччі раблезеанським вектором, мануабельно знову ж таки осягаючи веселу матерію за тестурою, ба, й за фактурою. Штаби рефлекторики ніяк не належать до яхвезіотики, бо тора не є риторичною. Еж оліамо-просторові кібуріанські септуагійські декуматори створили свою базилікабельні агороцентристські етруарні, етруськоподібні менталіанські прошарки пассіонарства. Зейгестаріанство, навпаки атрибутує до титанофобії, то ж агротизація монофіціює до середземно-басейнозних фімістоаскез зоре-астризму, внаслідок якого іудіанство не слід плутати з юдейством. Подібний антикваріум є наслідком лише гормоно-гармонії, яка зберігала свою сталість, незважаючи на монадність втручань. І навпаки аргонавти не стали гормонавтами, хоча багато з них робив такі спроби, зафіксовані бодай міфотопографічно. Ранні аверіанці антіохійського кшталту сповідували, таким чином, синогйко-ейкуменізм, однак харизоелефантизма породила лише біохтомію. І це незважаючи на виразний панлелегізм. Сакразіанці ж навпаки, канелюрували обширами еліно-еліто пойнтійством, використовуючи самократію, вдаючись, сказати, до піар-компаній тетра-театру Солонівського починання. Тут би ще й згадати кіфаропалестріанство зомоморфемного фетишу, лікеєтрофні вияви якого піднімали з насиджених місць цілі орди шумесіконтидів, однак геліопонтида скеровувала абсциси азимутів у зручне лоно водоресурсу.
Ікубанарій як концепціанство ставило зіккуральну мету, гелліопонтида ж успадкувала лише гелонофагіантризм. З настанням піктогруму таки інкунабульці здійснювали тиск на сіддакенійців аркаїмського взірця аж до меж марадозму.