Пригоди молодого лицаря

Люди кажуть — кров… Може, й кров, та, мабуть же, не сама тільки кров, а й ще щось, чого не збагнути…

Від Бога, мабуть, теє щось, і не людському розумові проник­нути в те, що Він потаїв від нього…

Бідна мати… Тільки тепер, побачивши батька, пізнавши його за цей тиждень, зміркував Павло, що то не вона, ненька, промов­ляла на батька всяке невідь-що, — то промовляла її устами смер­тельна образа, що він покинув свою дружину, хоч і присягався у вірності, скривдив її, промінявши на запорозьку шаблю, на козаць­ку широку волю, на безжурне життя; промовляла досада, гризота, безвідрадісна жіноча доля в ній; а ті болі, жалі, нарікання, лайка, прокльони — це тільки вбога, безсила помста зрадженої глибокої жіночої любові… Павло усвідомив аж тепер те, чого тоді не міг зба­гнути через свою молодість, безхитрість, незнання людського, а особливо жіночого серця, а саме: мати тому кляла батька, що лю­била його, любила, може, ще більше, ніж як тоді, коли він при ній був, що коли б вона була до нього байдужа, то вже давно махнула б рукою й забула. Тепер тільки зрозумів молодий лицар, чому са­мий вигляд січовика запалював бідне серце неньчине таким гнівом і лютістю. Бідна мати… як тремтіла пристрастю над тим, щоб і улю­бленця-єдинака не спобігло таке само "лихо", як батька спобіг­ло!.. Сталося… Така, мабуть, доля, таке життя… Чи не клене люба неня, якщо жива ще й здорова, й його, свою єдину надію й підпо­ру, за те саме й так само?.. Та нехай клене, аби жива й здорова дочекалася, поки він вернеться й привезе їй, хоч на старість, того, хто так тяжко й назавжди вразив її бідне, повне любові серце й високу жіночу гідність!..

А батько… Придивився до нього Павло, пізнав ближче й поба­чив, що ні вдачею, ні норовом, ні поведінкою своєю з людьми при­стара людина ця не схожа на той потворний óбраз, що малювала так барвисто ненька в своїм надмірнім гніві на нього. Не було в нім ані безстатечності, ні ледарства, ні взагалі чогось такого, що гань­бить людину, і коли все ж таки він двадцять літ тому допустився зради найближчих до себе істот — дружини й дитини, то Павло, міряючи цей його вчинок міркою власною, тільки й міг з'ясувати його великим надміром незужитих у буденщині міській сил та буй­ної, широкої вдачі, що їй тісно було в чотирьох стінах. Він ще те­пер, цей визволений старий, лицар Василь Сокира, перебувши та­ку довгу й тяжку неволю бусурменську, виснажився лише тілом, але духом зостався таким, гейби й не кидав, не розлучався ніколи з товариством січовим. Отже, попавши в неволю через необачність ватага в бою з несподіваною великою татарською потугою, Сокира сприйняв це як щось випадкове, тимчасове, що з кожним козаком може статися, тому замкнувся в собі, байдужно робив, що наказу­вано було, й дожидав, дожидав рік, два, три… десять… п'ятнадцять років козацького вітру з Січі й таки діждався; а діждавшись, в тую ж хвилю розміркнувся й ухопився за турецьку шаблю та попрохав люльки, ніби вчора лише з Січі виїхав та десь у наглій пригоді за­губив шаблю й люльку. Тільки старі шрами на тілі та нові струпи й рани свідчили про пережите. В усьому, що покмітив Павло в ста­рому батькові, не було ані на ніготь чогось такого, що міг би заки­нути йому за зле й чого, як син, мав би ганьбитися. Перед ним був старий, заслужений, шанований тими, хто його пам'ятав, лицар сі­човий Сокира, його, Павлів, славний батько. Сердешна неня!.. Скільки треба було перегорювати, перетужити, перекипіти серцем і душею, щоб таку людину (а двадцять літ тому чи не був батько ще кращий!) обернути в уяві й на словах у потвору.

Цікаве було те, що про матір не запитав старий ані словеч­ком, наче й на світі не було її. І Павло знав, що це тільки тому, що соромився перед лицарством своїх родинних почувань; знав і те, відчував серцем, що колись запитає, як нікого не буде поблизу, й чекав тої хвилі з трепетом. Нічого так не бажав, як тої великої, со­няшно-ясної радості, коли не почути (від запеклого в лицарських звичаях старого братчика таких річей не жди), то хоч безпосеред­ньо й виразно відчути, що він любить матір так, як її любить він, Павло. Сказати, нагадати йому про неї самому — він не важився: січові звичаї й над його почуваннями, що вивіз їх із дому, брали гору.

Від батька й неньки думи його звернули на ту вулицю з виш­невими садками, де не раз лунала вночі його клична пісня, повна чистого, молодого кохання; ввернули в той садочок, де вперше оповили його шию гарячі руки дівочі, а ще палкіші уста подарува­ли щастя незабутнє. Що там? Як там?.. Витяг він обережно, мов квітку ніжну, тендітну, захований на дні серця свій скарб дорогий, і світле, захватне щастя сповнило всю його істоту. Було воно таке осяйне, що йому здалося, ніби ввесь він освітився зсередини, аж озирнувся, неборак, і, сам посміхнувшись своєму рухові, поринув у нього, в теє щастя своє, всім єством. А вода об облавки так леге­нько, м'яко — хлюп-хлюп, а весла в кочетах так одноманітно, раз у раз, як вервечки в колисці, — скрип-скрип…

Прокинувся від гомону й тупотняви на каторзі. Розвиднялося. На передньому чардаку відбувалася ціла обрада. Гетьман був уже на ногах і щось гаряче доводив старому Грабові, показуючи рукою на схід сонця й у ліву руч. До розмови додавали й своє слово Бо­родавка та Хмель. Прислухався до їхніх голосів Павло й розібрав, що гетьман уважає за краще плисти далі від берега, щоб ніхто з берега не побачив і не догадався, хто, куди й чого пливе, та не подав про це звістки до Кафи; а Граб казав, що хоч хто й загля­дить і догадається, то все одно не встигне сповістити, бо пливуть вони дуже швидко, а тому, хто їх побачить, верхи доведеться дря­патися по горах та обминати всякі урвища й бескеття; а коло бе­рега держатися — річ безпечніша: на випадок, хай Бог боронить, бурі на морі можна заховатися в якусь хоч поганеньку затоку.

— Ні, Омеляне, ти помиляєшся, — мовив розважно Бородав­ка, — добрий татарин-їздець випередить нас, бо нема чого йому дертися по горах, коли він може берегом скакати. А наші каторги та байдаки які б не були бистрі, а все одно — як келепи[3] проти коня.

— На мою думку, — хопився до слова й Зінько Хмель, — є тут ще й друга небезпека. Що до Кафи подано буде звістку й що там як слід приготуються зустріти нас, некликаних гостей, то це певна річ. А зважте, мої батьки, ще й на те, що ми не можемо знати, ко­ли саме й як доведеться нам добувати міста й зáмків — чи відразу, чи виждавши якоїсь слушної пори. Отже… А тим часом, побачивши нас з берега, татари встигнуть подати обложенцям поміч військом.

Гетьман стояв, слухав і посміхався в бороду.

— А може, й справді так, — згодився нарешті старий Граб. — То треба взяти шлях правіше?..

— Візьми, візьми, голубчику, — промовив Сагайдачний поспі­шно, — а то ось-ось імла здійметься з сонечком угору й нас бачи­тимуть з гори як на долоні. А буря — це дурне, та й не буде її сьо­годні, вночі ж ми будемо перед Кафою.

Граб дав стерничому гасло справити галеру від берега й пе­редав чати Бородавці, а сам відійшов набік до кошового й почав із ним тихо про щось розмовляти.

Хмель зійшов із чардака й підійшов до Павла.

— Здоров, Жбурляю! — весело привітався він. — Ну, як бать­ко? Оклигав хоч трохи після довгого гостювання в невірних?..

— Слава Богу, — промовив Павло, відповівши на привітання, — Ще, мабуть, сплять.

— Ти що ж… радий?

— Де б пак не радий!.. Така вдача з першого разу…

Мені говорено було чи не в Синопі він, аж вийшло, що доля чекала мене далеко ближче.

— Не казав, як він потрапив до турків?

— Казали… Як Кулагу було вбито в Козлові, то батько з бага­тьма братчиками попався в полон. Із Козлова їх погнали татари через піски й гори в Кафу на невольницький ринок, а там усіх їх купили турки й відразу ж перевезли на каторги й прикували лан­цюгами до гребок.

— П'ятнадцять довгих років на гребках! — ужахнувся Хмель. — Це тільки такі тури, як ти, в силі витривати. Мабуть, і батька твого не скривдив Господь на силі…

— Та каже пан полковник Граб, що мали чималу силу.

— Виходить, кажуть правду: яке коріння, таке й насіння, — засміявся писар.

— Не знаю, може, й правда, — засміявся й Павло.

— Та, далебі… Дарма тільки батько Сагайдачний стільки вій­ська з собою веде: пустити вас двох із батьком, то ви самі ввесь Крим догори ногами перевернете.

— Шкода, самою силою багацько не візьмеш, от якби до сили та вміти орудувати шаблею, як ти, пане писарю, або батько кошо­вий, то мова інша була б тоді, — відповів на дотеп дотепом моло­дий лицар.

Хмель задоволено посміхнувся й уважно подивився на співбе­сідника, "А молодий міщух потроху вилюднює, — подумав про се­бе, — Будуть люди з нього, далебі…"

— Не вельми мудра річ, — сказав уголос. — Хочеш — навчу.

— Невже цього навчитись можна?

— А ти ж як гадав собі, що людина родиться з цим умінням?

— Не з умінням, а з хистом до нього. Мені от, приміром, здає­ться, що я тільки дрюком і зможу орудувати… Хіба що й шабля бу­ла б така завбільшки, як дрюк, а то коли б'єшся, то все здається, що… хапаєш шилом патоки.

Писар зареготався, аж за боки вхопився.

— Ха-ха-ха! Оце втяв, пане-брате!.. От би подивитись, як ти орудував би в бою такою шаблею з дрюка. Таж ти косив би бусур­менів, як добрий косар траву косою!.. Ха-ха-ха!.. От би подиви­тись!..

— А що там, пане писарю? — озвався на цей пориваючий ре­гіт гетьман і вже заздалегідь сам мимохіть посміхнувся. — На що подивитись?

Павло зніяковів і зашарівся по саму шию.

— Та от, батьку гетьмане, — відповів крізь сміх Хмель, — Жбурляй нарікає на наші козацькі шаблі, що вони не такі завбіль­шки, як добрий дрюк, і що битися на них — все одно що шилом патоки хапати.

Грімний вибух реготу на гетьманській галері збудив ранкову тишу на морі й покотився мовчазним лоном вод удалеч. Сміялися всі, й навіть Бородавка на своїй стійці обернувся назад, знайшов очима молодого велетня братчика й засміявся.

— Лепсько! — аж не тямився від реготу Граб. — Нехай мені куций чорт у пику чхне, коли не лепсько сказано!..

— Е, сину, — мовив Сагайдачний, — даремне ганьбиш так на­шу найкращу лицарську зброю: хіба й ми не добре дбали, орудую­чи ними хоч би оце свіжо ще під Очаковом?..