Для цього споруджено копію лерманівського особняка. Твори мистецтва виставлені в оригіналі. Вийшло вдало. Може, й не краще, як було в особняку, але свіжіше.
Перебуваючи в атмосфері нью-йоркського особняка початку ХХ століття, ми водночас насолоджувалися і картинами Ренуара, Енгра, Ель-Греко. В кімнаті Лермана, як наголошувала гід, завжди багатолюдно. І це ніколи не порушує інтимності, не заважає милуватися чарівністю стін.
При слові "інтимності" вона багатозначно глянула на мене, та я вдав, що ні про що не здогадався, і враз спрямував свій зір на "Арістотеля з бюстом Гомера".
Побували ми і в іншому крилі, де в купюрах лежить вісімнадцять мільйонів доларів, але мені побачити їх не вдалося. Там зібралося стільки американського люду, що можна було загубитися. А я собою, як Нельсон Рокфеллер (той, що загубився у Новій Гвінеї), ризикувати не міг. У тих краях він збирав рідкісні експонати серед народностей папуа, й кажуть, прихопив заодно божка якогось племені, і це для бізнесмена скінчилося трагічно. А може, він загинув від чогось іншого. Точно невідомо. Цей випадок вгамував пристрасті інших сміливців. Кажуть, бога бояться.
Я розглядав дерев'яні скульптури майстрів Африки, створені найпростішими інструментами у світі – зубами і язиком, але з яким художнім смаком! Не можна відвести очей од вирізаних з одного стовбура дванадцятиметрових тотемних стовпів у вигляді видовжених людських фігур, що стоять одна в одної на голові. Така композиція містила в задумі майстра якийсь зміст. Звичайно, все це потрібно бачити. Заради цього варто поїхати до Нью-Йорка. Словом, я був у захопленні. Звичайно, цим штампованим реченням не передаси відчуття зачарування. Та яким було моє здивування, коли на одній з цих дванадцятиметрових фігур, аж під самісінькою стелею Метрополітен-музею, раптом прочитав: "Тут був я. Вася з Конотопа".
Я онімів, не міг вимовити й слова. На мене війнуло таким рідним, що ледь утримався на ногах. Гід перехопила мій погляд, але не збагнула мого стану і сказала:
– Цього напису досі не розшифровано. І ніхто не знає, що він означає. Напис дуже древній, він є свідченням того, що вже в ті далекі часи дикі африканські племена Нової Гвінеї мали свою писемність.
Я не видав себе нічим. Тихо відійшов убік, як буває тихо відходять від нас рідні й знайомі. І заплакав. Мені стало не по собі. За себе й за Васю.
Пропускаючи кілька епох, стилей, я пройшов через "Китайський садок", подарований Вінсентом Астором. Хто такий Вінсент Астор, мені відповів один із відвідувачів Метрополітен:
– Я, сер, не знаю. З ним особисто не знайомий.
І я подумав, що цей відвідувач – наш товариш. Мабуть, з Києва. Таким тоном один одному вміють відповідати тільки новоспечені кияни. Вони відповідають завжди так, ніби їм повсякчас чогось не вистачає. Мабуть, культури. А те, що він сказав "сер", слід розуміти, як намагання не виглядати там білою вороною. Добре, що про Вінсента його не запитала одна з наших дам, а то б він ще не таке слово вставив.
Вдалося мені побувати і в світлиці Франціса У. Літтла, яку було збудовано за проектом Франка Ллойда Райта на початку нашого століття в Уейзаті, штат Міннесота. До неї не гріх прикласти означення грандіозна. Можливо, саме через це я ладен хоч зараз поміняти її на свою київську квартиру. Звичайно, за умови доставки її додому. За доставку й кожний метр додаткової площі оплачу гонораром за цю книжку, якщо його вистачить.
Далі ходити по цій імперії зібраних з усього світу скарбів я просто не міг. Боявся, що всього не запам'ятаю. Тому я занотував у своєму записнику кілька призабутих часом та історією імен і тільки тоді подався у так зване американське крило музею. У сад Чарльза Енгельгарда: Це єдине прізвище, яке мені знайоме ще з шкільної парти, правда, у дещо іншій транскрипції. Ну й ще тих громадян світу, яких я вніс у свій список. Їхні імена достойні стояти у книжці, палітурку якої прикрашатиме скромне ім'я автора.
Ось справжні прізвища людей, що подарували світові свої картини, а нью-йоркський Метрополітен їх закупив для себе. Даю імена за алфавітом, щоб нікого не образити. Кожний з них по-своєму оригінальний і для жодного з них у цьому скромному переліку прізвищ без абетки я не міг би визначити місця.
Отже: Боттічеллі, Гірландайо, Рафаєль, Тіціан, Тінторетто і Тьєполо. Усі з Італії.
Ван Дейк, Ван дер Вейден, Мемлінг, Босх, Брейгель і Рубенс – фламандська школа. Щоб не повторюватися, я їх перелічив у хронологічному порядку.
Дюрер, Кракнах-старший (молодшого не бачив, зате зустрів Молодшого Гольбейна) – всі з німців, малювали пречудово.
Іспанію репрезентували (не люблю цього слова, але слід сподіватися, що редактор книжки його замінить, якщо знайде точніше й краще, ніж представляли): Веласкес, Гойя, Ель-Греко, Пікассо і Сурбаран (останнє прізвище пишеться разом, без дефіса).
Слово Пікассо, як і Ренуар, мені теж подобається, але коли я це кажу вголос, мене легко запідозрити в нещирості.
Далі висіли картини видатних майстрів: Рембрандт (23 картини – видно, недосипав чоловік), Вермер і Ван-Гог (Гогена не бачив).
В авангарді англійської школи тут ішли – Гейнсборо і Тернер. Французи замикали галерею картинами, що належать пензлю Пуссена, Ватто, Буше, Фрагонара, Мане, Моне і Дега. Про Ренуара я мав нагоду висловитись. Вище.
На цьому мій список вичерпується. Якщо хтось лишився невдоволений, то в мене є ще один. Філадельфійський. Я його так назвав на честь школи-музею імені Алберта С. Барнса у Філадельфії. Я взяв той список, оглянувши всі кімнати на обох поверхах, де висіли бронзові таблички з вигравіюваними на них іменами людей, що мають заслуги перед людством і своїм народом. Вони, як і названі раніше, створюючи безсмертні полотна, завжди пам'ятали, кому служать і кому завдячують своїм народженням. Про смерть я не кажу. Не кожен народ за життя того чи іншого його генія міг створити йому комфорт чи хоча б не вкорочувати віку. Та це вже інша тема. Що ж до рекламованої в маленькому анонсі теми, то її, по можливості, розкрив. Більше мені нічого сказати. Це все, що я встиг запам'ятати і записати за гідом. Мої товариші (я їх не осуджую) записали ще менше або й зовсім нічого не записали, бо до того й не прагнули.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № XXIII
Американці у наші дні вважають, що опера повинна стати доступною кожному, бо, мовляв, Америка – не Європа, де оперу підтримують (не на плечах, а фінансово) ті, в кого міцні не плечі, я гаманці тугі.
У Нью-Йорку два оперних центри: "Нью-Йорк сіті опера" і поруч – її суперниця, що розташувалася в Лінкольн-центрі, – "Метрополітен-опера". Цей заклад тут вважається інтернаціональним театром, який запрошує співаків з усього світу і, за великим винятком, дотримується репертуару ХІХ століття. От саме сюди ми з вами й завітаємо. По-перше, щоб переконатися, чи вона справді інтернаціональна, по-друге, чи вона справді така вже доступна для всіх американців, про що кричить вам реклама, а по-третє, в такий театр таки гріх не заглянути, незважаючи на вартість квитка, бо тут матимете істинну насолоду не лише для слуху, але й для очей.
Розділ XXIII. "МЕТРОПОЛІТЕН-ОПЕРА"
В американців майже нема свого минулого. А те, що є, вони надійно приховують або ж маскують під простоту й загальну доступність. Інколи мені спадало на думку: аби не порно, бестселери, поп-музика, фільми жахів, фільми про монстрів, фільми про "зоряні війни" і, звичайно, про ґвалтівників та імпотентів (про останніх тільки кінокомедії), то кількість самовбивць у США значно б зросла. А так сидять, втупившись в екрани, жують жуйку, і це дещо відволікає їх від тяжких дум про буденне життя.
Боси не ходять на порнофільми. Вони вдома на віллах, на ранчо дивляться. Розважаються, так би мовити, в колі ближніх. А про людське око, а мо', й для того, щоб підвищити свій культурний рівень чи вдати, що давно вже його досягли, ходять до "Метрополітен-опери". Чудовий культурний центр.
Квиток у "Метрополітен-оперу" коштує тридцять-тридцять п'ять доларів. Виконуються опери мовою оригіналу. І в кожній з них один і той же співак виступає лише один раз. Середньому американцеві це не по кишені. А може, навпаки: саме така вартість і б'є його по кишені, тому він за три долари дивиться порно. Квиток на новий фільм, та ще з участю якоїсь кінозірки в головній ролі, коштує шість доларів. А на той, що вже себе сотні разів окупив, бо його прокручували тисячу разів, можна придбати за два долари.
Середньому американцеві байдуже до того, скільки його там прокручували. Такої реклами перед початком фільму не дають. На сеансах порно взагалі нічого не називають. Все робиться мовчки. Інколи деякі джентльмени від роботи втомлюються. Трохи приляжуть, відпочинуть, відхекаються і знову за роботу. Герої цих фільмів, як правило, рідко одягають галстуки, хоча в Америці краватка – це престижна деталь чоловічого вбрання, бо вказує, що її володар має постійну роботу.
Міс у такому фільмі одразу стає місіс.
Після перегляду таких фільмів масовий глядач, висипаючи з бродвейських кінотеатрів, мчить здебільшого до "Метрополітен-опери", щоб побачити диваків, які слухають оперу, часто не знаючи мови оригіналу, і засинають, але бути побаченими у такому стані соромляться. І що найцікавіше; ніхто від нудьги там ще не вмер. Котрийсь із дідусів, буває, знепритомніє од захоплення, але таке загалом буває рідко.
Побачити цю дивакувату, з їх погляду, публіку й приходять до "Метрополітен-опери" американські масові кіноглядачі. Приходять і намагаються зрозуміти, за що меломани платять аж тридцять п'ять доларів, коли жодного з них туди й за п'ятнадцять не затягнеш. Там не ріжуть, не вбивають, не ґвалтують. Нема з чого й приклад взяти. Нема в тих операх чогось такого, що можна було б негайно застосувати в житті – пограбувати банк чи спритно когось покалічити. Їх лякають перекази, що всі артисти в опері ходять у якомусь дивовижному одязі, якого не в спромозі сягнути уява. Якщо не в білих панталонах, що їх навіть на Бродвеї не побачиш, то в балахонах чи шароварах. У кожного на штанах по ятагану, за поясом по два-три пістолі, по три-чотири булави.