Тут ми всі однакові, бо кожен може загинути щомиті й це зовсім не залежить від кількості прожитих літ.
Воля озвалася лише по паузі:
– Я не хочу, щоб ти загинув.
– А я – щоб ти!
В пустелі починався затаєний, помітний лише бувалому оку рух. Якось отаман попередив, що вночі повз них пройде залога сусідньої, вона стояла далі на схід, паланки – аби з сонної голови ніхто не вгатив по своїх. І мав рацію, що попередив – сусіди їхали Курявою без вогнів, утім Соловій, який стояв тієї ночі на варті, засумнівався, що то їхали козаки лише з однієї паланки – занадто довгою видалась гетьманчукові темна валка з качі та інших повозів. Звісно, своїми підозрами хлопець ні з ким ділитися не збирався, побачив зайве – мовчи й не патякай – такими були мудрощі війни для простого козака.
А за кілька днів Полуденок наказав готуватися до переїзду й самим. Ладналися в дорогу потайки, переважно вночі, щоби зайвою метушнею не привертати увагу ворожих супутників. Вночі й вирушили в Куряву, кинувши порожню паланку як була, навіть кілька старих сявчі (два неходових) залишили пектися під сонцем поміж спорожнілих будівель. Нового місця розташування дісталися наступного дня по обіді. В долині неподалік від пасма високих заокруглених горбів, скоріше навіть гір, вже вовтузились, облаштовуючись, козаки з інших, незнайомих бійцям Полуденка, куренів, видно було, що й ці допіру приїхали. Хтось із незнайомців сказав Соловієві, що на тому он горбі була колись могила українського поета Шевченка.
– А зараз? – спитав гетьманчук.
– Зараз нема! Полізли, а там розрита могила!
Соловієві на місці нового таборування не подобалось – занадто гамірно. Вдень розташовані в підніжку круглястих гір курені сяк-так маскувались – козаки ховалися під напнутими, помережаними чорними стрічками, сітями та в нашвидкуруч викопаних норах і бліндажах. Уночі ж Курява оживала: важкі качі підвозили в розташування пальне, провізію й боєприпаси, боти тягли причепи з козацьким скарбом та лафети з артилерією, між важких биндюг снували верткі командирські "сявчики", між нір і бліндажів бігали, витираючи спітнілі лоби, тиловики. Щоб рухатися з вимкненим світлом, фірмани надягали темнокуляри, лише нікуди було не подітися від пилу, який густою хмарою неохоче здіймався над табором догори.
Гетьманчук дрімав у передранішній прохолоді, коли його нагло розбудив отаман:
– Вставай! Отримав настанову передати тебе в розпорядження Наказного гетьмана! Катай до тата, синку!
– Зустрінемося живими! – кулаком Соловій дружньо торкнувся плеча отамана, скочив за кермо повоза й рвонув у пустелю. А ввечері, на порозі приватних кімнат штаб-квартири, втомленого й закіптюженого козака вже зустрічала мати-Щириця:
– А змарнів! А зчорнів!
– Вважай, то добре – ворог у чорній Куряві не спостереже! Не знаєш, навіщо гетьман викликав?
– Боже, забув! Невже ти забув?
– Що забув?
– Яке сьогодні число, синку?
– От дідько щуроголовий – та ж у батька день народження! – ляснув себе по лобі гетьманчук. А я без подарунка!
– Ти сам – кращий подарунок! – пригорнулася до сина мати. Йди – руки мий та нагодую тебе, а іменини святкуватимуть завтра!
На кінець вечері підійшов Батько. Обнялись, міцно потиснули один одному руки. На привітання зі святом Сміх лише іронічно махнув рукою:
– Народження? То було в іншому житті. На завтра скликаю Раду старшини – після роботи посидимо купно, згадаємо свої хутори. Настають вирішальні дні, куць його зна – чи дорахуємося всіх по війні!
– Щось витає в повітрі… оці переміщення військ…
– Всього казати не можу, та й рада ще остаточно не схвалила. Нам припинили постачання стрілива, а ворог, хай і повільно, та нарощує м'язи, наче той хаптагай на Сальві! Нині все ставимо на кін!
Соловія на Раду старшини, зрозуміло, не запросили, та навіть у особисті покої гетьмана, де хлопець розставляв за святковим столом лави, з оздобленого козацькими прапорами й зразками стрілива кабінету раз по раз долинав гучний гамір та гнівні вигуки пустельних ватагів – відчувалося, що на раді гаряче.
Щириця гукнула сина до передпокою, що слугував гетьману приймальнею:
– Ходи, там до батька приїхав гість, розваж його, поки старшина зайнята.
У приймальній Соловій побачив невисокого вирячкуватого чоловіка в чудернацькій, золотої барви джалабеї з безліччю китиць, бантів і помпонів, але лише коли той заговорив, пізнав у гостеві Крепса – свого давнього знайомця по Сахарі.
– Мої симпатії, ваша світлосте! – манірно вклонився гість. – Дозвольте відрекомендуватися: скромний, але далекоглядний співвласник ігрової столиці вільної української пустелі Абу ібн Вегас Крепс Перший!
– Та кинь! – усміхнувся Соловій. – На хуторі Батька Бедуїна твоє ім'я було значно коротшим!
– Статус, то все статус, ваша світлосте! Втім дозволю собі поскаржитися: мене запрошено на іменини його високопревосходительства Наказного гетьмана Сміха, але до покоїв високоповажного категорично відмовляються пропустити незмінних супроводжувачок Абу ібн Вегаса: Лагідку, Ягідку, Знахідку й Загадку! Запевняю, щойно ви зазирнете в невинні очі-оази цих пустельних фей…
Гравець відверто розважав гетьманчука. Слухаючи химерну патяканину Крепса, Соловій реготав, і не лише подумки, а й уголос. Закінчивши виславляти чесноти чотирьох дивовижних пустельних фей, вирячкуватий заходився хвалитися дорідним нагулом своїх незліченних черід, та от лихо – через війну його стадники ніяк не можуть перегнати товар на Материзну – хаптагаї марно топчуть уздовж лінії фронту порохняву й починають втрачати кондиції. Чи не міг би його світлість Соловій замовити в батечка слівце, аби той посприяв, так би мовити, благополучному перепровадженню табунів через неспокійні місця, адже тверді юані потрібні всім, а далекоглядний співвласник українського Лас-Вегаса ніколи не шкодував грошей на священну боротьбу відродженого з пустельного пороху козацтва? Соловій обіцяв посприяти.
На бенкеті з приводу дня народження Батька Сміха, куди збуджена старшина перемістилася одразу ж після закінчення ради, чудернацький гість вразив присутніх і потішив винуватця урочистостей подарунком – інкрустованою самоцвітами позолоченою гетьманською булавою. Атрибут забезпечувався функціями актива, глоба, скоростріла на десять набоїв, дистанційного електрошокера, зневидимлювача, імпульсного батога й ще чогось, про що Крепс забув. Крім того під регіт присутніх гість наголосив, що булава мала таємну місткість на двісті грамів зрозуміло якої рідини.
Мати-Щириця постаралась і за святковий стіл не соромно було посадити й десяток гетьманів. Поміж банячків з гарячим кулешем пишалися таці не лише зі страусятиною, а й з перепелиними стегенцями, поміж тарелями з печенею вабили око пишні гори найрізноманітнішої зелені з поливних городів, а знаменита страва господині – пиріжки з фініками розійшлася під схвальні вигуки старшини в перші ж хвилини застілля. Слабенької бай-бай ніхто не пив, оскільки вдосталь було міцної та прозорої, як пустельне небо, самогонки-текіли, а для непевних себе стояли не обридлі пляшки з чайна-колою, а звабливі корячки зготовленого по-українськи кумису.
Попри святковість заходу та викликані Крепсом веселощі Соловій бачив, що напруга ради нікуди не зникла. Щойно з боку генеральних заступників гетьмана, полковників та курінних відлунали обов'язкові славні й віншування, щойно гості щедро пригубили по келиху-другому текіли, в різних кінцях столу загули басовиті голоси. Призначений замість полеглого Бедуїна Генеральним обозним сивий як Бог Декамерон про щось тривожно бубонів з полковником М'янбою, полковники Монгол і Слово та курінний Троєщина нервово перешіптувались, кидаючи в бік Наказного гетьмана хмурі позирки.
– Це самовбивство! – Соловій чув, як полковник Чіп, що сидів поряд, голосно шепотів до курінного на ім'я Кискело. – Самовбивство! Або вони цього не розуміють, або…
Зусилля вирячкуватого було винагороджено й він отримав коротку аудієнцію в Наказного гетьмана – співрозмовники відійшли на кілька хвилин убік, після чого батько підізвав до себе Соловія:
– Шановному гостеві пора. Проведи його, будь ласкавий, нагору!
Прощаючись під чорнильним небом Куряви з "його світлістю", Крепс лиснів від задоволення:
– Наказний гетьман пристав на всі мої пропозиції! Січ допоможе спритному Абу ібн Вегасу збути товар, зрозуміло – не без вигідної частки для себе! Його високопревосходительство лише попросив у рахунок цієї частки провести терміновий платіж та, залагодивши справи на півдні, повертатися на Січ! Дуей! – платіж уже пішов і ваша світлість, та й уся старшина, бачила, як ми з гетьманом вдарили по руках! Ха – пустельний шейх набирає неабиякої ваги!
Повернувшись у штаб-квартиру, Соловій застав кінець гучної розмови, мало не сварки.
– Згромадити всі сили в одному місці, відкрити фронт щуроголовцям, – гримів полковник Монгол, – хто таке вигадав? А якщо ворог викриє місця нашого базування й щільним вогнем виб'є козацькі полки до ноги? А раптом щуроголовці й собі зберуться в кулак та посунуть на Січ?
– Аби гади нас не виявили, маскуємось як можемо, пересуваємося вночі. А на Січ нехай ідуть – поки дійдуть тут уже нікого не буде! – твердо відповів трохи зблідлий батько.
– Як, залишитися без бази? – підтримав Монгола полковник Слово. Демонструючи згоду з його сумнівами, ствердно хитали чубами полковник Чіп, курінні Кискело й Троєщина.
– На базі залишиться невелика залога з отаманом. Братове! Неможливо перемогти, сидячи в підпіллі. Ми не пустельні собаки – вийдемо на світ і більше під землю нас ніхто не зажене! Годі балакати – більшість ради вирішила й настав час для купних дій! Ризик є, але ще ніхто ніколи не перемагав без ризику! Я – Наказний гетьман нового козацького війська Сміх усвідомлюю та приймаю на себе всю відповідальність за це! І нехай Господь буде на нашому боці!
Батько звівся на ноги й рубав слова – ті аж рикошетили від бетонованих стін підземелля. Старшина й собі попідводилась, хто охоче, деякі – знехотя.
З усіх присутніх лише Генеральний осавул Чуй, здається, не зронив за вечір і слова. Провідник козацької спецслужби сидів, прислухався до розмов та заносив час від часу щось до свого актива. Соловій не втримався, й коли вже розходилися, підступив:
– А де ж це ваш найцінніший порадник, Батьку? Чому Локі не було на святі?
– Очолювана Локі сотня виконує особливе завдання в Куряві, парубче! Будуть іще питання?
– Ні, жодних питань! – знічено відповів Соловій.
Назавтра молодий козак почав лаштуватися в дорогу – назад, до своїх, та його затримав Батько Сміх:
– Не метушись! Я відкликаю курінь Полуденка на Січ – тут і зійдетесь!
Вони
– Любий, я знову загубила свій глоб, а оскільки мала негайно телегукнути в Хелм до Ельжбети, то телегукнула з твого.