Але коли я згадав слова прокурорші, що буцімто хотів їх здати спецслужбам, то мені справді стало страшно. Я чомусь подумав, що тепер мене будуть допитувати. Незвиклий до фізичного болю, я готовий був, мабуть, зізнатись і у вбивстві Джона Кеннеді, аби лиш мене не мучили.
45
Далі всю дорогу ми йшли мовчки. Я забув, що ще недавно сердився на прокуроршу, звинувачуючи її у всіх моїх бідах, і милувався її фігурою. Сьогодні вона була у шортах, і я – хотів цього чи ні – дивився на її стрункі ноги, забуваючи про біль у коліні. Прокурорша відчувала мій погляд і часто озиралася назад. Мені здалося, що вона усміхається. Але це справді могло лише мені здаватися.
Коли ми прийшли до будинку, я найперше влив у себе мало не літру води. Коли я жадібно пив, прокурорша сміялась, і я не розумів, чим це викликано. Але краще так, ніж безглузді звинувачення у мій бік. Я вже не відчував себе військовополоненим.
— Значить так, сусіде, — рішуче сказала прокурорша, вмить ставши серйознішою. – Кожний займатиметься своєю справою. Вам я доручаю варити їсти, у вас це добре виходить. А ще будете писати листівки для поширення серед мешканців нашого міста.
Я розгублено глянув на чоловіка прокурорші, шукаючи в нього захист.
— Нічого, сусіде, — підбадьорив той. – Листівка – це простіше, ніж роман.
46
— А тепер знімайте штани, — суворо сказала прокурорша.
Я не розумів, що діється, а чоловік прокурорші, сміючись, вийшов надвір.
— Давайте гляну, що у вас там з коліном коїться, — пояснила прокурорша.
Я соромився, і вона відвернулась. Мені було дико неприємно, що я у сімейних трусах стою перед нею, але її це, здається, зовсім не бентежило.
Вона лише доторкнулася до мого коліна, а я дико зойкнув, ніби мене різали по живому.
— Сусіде, ви ж мужчина, будьте мужнім, — сказала прокурорша лагідно, і я вирішив зібрати в кулак всю свою силу волі.
— Болить, — тільки й сказав я на своє виправдання.
— Не смертельно, — парирувала прокурорша. – До весілля заживе.
— Дякую. Вже одружувався. Більше не хочу.
— Справді? – запитала вона, і я втонув у синій безодні її очей.
Прокурорша робила якісь маніпуляції з моїм коліном, щось промивала, потім забинтувала його. Я витерпів усі муки, тим більше, що мені було приємно, коли вона торкалася до мене своїми руками. Мені справді стало легше.
47
— Дякую, — сказав я.
— Прошу, — вона погладила мене по голові, мов маленьку дитину, і я відчув, як стрімко піднімається мій прутень. Ситуацію врятували штани, які я став натягати на себе. Але прокурорша, здається, все помітила, бо густо почервоніла і загадково глянула на мене.
У цей час зайшов її чоловік.
— Сподіваюсь, обійшлось без сексуальних домагань з її боку? – весело запитав він, звертаючись до мене. – А то дивіться, вона гаряча жінка.
Я не знав, що відповісти, а прокурорша сказала чоловіку:
— Перестань, краще принеси той текст листівки, який ми склали.
Вона намагалася не дивитися на мене, ніби я скоїв не знати що.
Я швидко пробігся по тексту, звично виправляючи помилки, а потім сказав, що це нікуди не годиться.
Прокурорша та її чоловік з цікавістю спостерігали за мною, поки я писав новий текст листівки, але я цього не помічав. Я навіть не запитував, про що маю писати, бо все зрозумів з попереднього змісту і лише розставив нові акценти.
48
Вони з цікавістю читали написане мною.
— А що, геніально, — сказав її чоловік.
— Може бути, — сумно сказала прокурорша, і я її не впізнавав. Чоловік теж уважно подивився на неї і вже звично усміхнувся.
Спробуй зрозумій це сімейство!
Я пішов готувати обід, а прокурорша сказала, що будуть гості, так що, крім нас, треба нагодувати ще п'ять чоловік. Я швидко забув свою образу на те, що прокурорша належним чином не оцінила текст листівки. Мені було досить, що довіряють, що я серед чорних чоловіків і нарешті знайду себе у цій боротьбі.
Чоловік прокурорші набрав текст листівки на ноутбуці і відправив на невідому мені електронну пошту.
— Сусіде, ви герой, — сказав він весело. – Вже завтра місто здригнеться від ваших листівок. Це буде серйозний удар по режиму.
Я не розумів, чи говорить він правду, чи кепкує.
Прокурорша намагалася не потрапляти мені на очі.
49
Під вечір до нас завітало п'ятеро юнаків. Усі були високі, міцні. Я впізнав племінника мого знайомого. Він не стільки зрадів, що я живий, бо про мою смерть повідомили по телевізору, скільки тому, що я теж серед чорних чоловіків.
Хлопці наминали борщ зі сметаною, котлети з гречкою та салат з огірків, помідорів і цибулі, заправлений соняшниковою олією. Все було просто, але смачно, навіть прокурорша похвалила. Для мене, мабуть, це було найбільшим визнанням за цей день.
Чорні чоловіки полягали у вітальні, поклавши собі під голови рюкзаки. Прокурорша та її чоловік були у спальні. А я чатував на кухні, час від часу вдивляючись, що робиться по той бік барикад. О четвертій ранку я мав усіх розбудити. Чорні чоловіки йшли на якесь завдання. Мені було трохи образливо, що не сказали, на яке саме, але я зважав на обставини військового часу.
Коли чоловік прокурорші йшов, то тихо, щоб ніхто не чув, шепнув мені на вухо:
— Сусіде, бережіть її, якби зі мною щось трапилось.
50
Прокурорша сказала, аби я йшов спати. Було видно, що вона переживає за чоловіка.
Я довго не міг заснути, а потім почув крик і плач прокурорші. Я зірвався з ліжка. Дикторша аж захлиналась, розповідаючи, що спецслужбівці знищили двадцять чорних чоловіків. По телевізору показували частину зруйнованого приміщення міської ради. Що сталося з тими, хто там був, звісно, не казали.
— Братику мій, братику, — плакала прокурорша. – Відчувало моє серце, що щось трапиться. Казала ж тобі, щоб ти не йшов, але ж хіба ти послухаєшся.
Оте "братику" вразило мене, але не було часу задумуватись над цим. Я лише обіймав прокуроршу, намагаючись заспокоїти, кажучи, що офіційна пропаганда бреше, як завжди, бо звідки могло взятися двадцять убитих чорних чоловіків, якщо на завдання пішло лише шестеро.
Прокурорша вірила і не вірила мені, притулялася до мене, як до найріднішої людини, а я відчував тепло її тіла.
51
Під обід повернулися всі шестеро. Я першим побачив, як вони один за одним йшли до будинку. Нічого не кажучи, взяв прокуроршу за руку і підвів до вікна. Побачивши хлопців, вона обійняла мене і міцно-міцно поцілувала в губи. З її очей текли сльози.
Чоловік прокурорші розповідав за обідом, що вдалося підірвати частину приміщення міської ради, де голова проводив нараду. Там були новий прокурор, присланий із Калуги, начальник міліції, голова суду, чиновники з міської ради, керівники багатьох підприємств. Одним словом, уся місцева еліта, яка з радістю пішла служити окупантам.
Я розповів хлопцям, що по телевізору казали, ніби їх усіх вбили.
— Значить, житимемо довго, — весело сказав чоловік прокурорші.
— От, брехуни! – Племінник мого знайомого був сумний. – Це ж вони спеціально, щоби наші батьки думали, що ми справді загинули.
Прокурорша благально глянула на мене. А я й не збирався нічого розповідати її чоловіку. Лише ближче до вечора мене почало муляти, чому вона його назвала "братиком".
52
Зранку, тільки-но я прокинувся, прокурорша сказала:
— Ідемо в ліс. Буду вчити стріляти.
Мені здалося, що вона старанно обходить слово "сусід", аби не казати мені "ви".
Я був гарним учнем, точно виконував усе, що казала прокурорша, ось тільки рука в мене тремтіла.
Красива жінка була цим незадоволена:
— Це ж лише пістолет, а не відро з водою.
Я не знаю, що на мене найшло, але я обійняв прокуроршу і поцілував її. Від несподіванки вона втратила дар мови, але не сварила мене, а загадково усміхалась.
— Вибачте, я не повинен був цього робити, — дав я задній хід. – У вас є чоловік.
— Це мій брат, — сказала вона, уважно дивлячись на мене. — Чоловік загинув в автомобільній катастрофі через місяць після народження сина.
Історія прокурорші заслуговувала на детектив.
53
Маючи фальшиві документи, за завданням керівників підпільного центру вона втерлась у довіру до тепер уже покійного прокурора міста, познайомившись з ним в одному курортному містечку. Брат виконував роль чоловіка. За короткий термін йому вдалось організувати діяльність чорних чоловіків, які в нашому місті розв'язали партизанську боротьбу проти окупаційного режиму. Прокурорша була поза підозрою, постачаючи цінну інформацію для бойових побратимів.
І все ж спецслужбам вдалося вийти на її слід. Наша людина в цих органах вчасно повідомила про це. Тому довелося переходити на нелегальну роботу.
— Сумуєш за сином? – запитав я.
— Дуже… Він з мамою живе у Празі.
— А чому ти вирішила рятувати мене? Ну, тоді, після мого розлучення з дружиною. – Я був наївним, як ніколи.
Прокурорша нічого мені не відповіла, лише схилила голову на моє плече. Мабуть, ніколи в житті я так добре себе не почував, як того дня.
Природа виспівувала пісні про кохання. На якусь мить ми забули, що живемо під окупантом. Я вже знав, що готовий за кохану жінку віддати своє життя.
54
До будинку ми йшли не криючись, тримаючись за руки.
Брат прокурорші засміявся, побачивши ідилічну картину.
— Ти зробила правильний вибір, — сказав він серйозно сестрі. – Сусід – гарний хлопець.
— Я знаю, — відповіла вона й закохано глянула на мене.
Медового місяця в нас не вийшло, бо вже через три дні з'явилися відомі мені чорні чоловіки, які готували нову атаку на окупантів у нашому місті.
В мої обов'язки й далі входило готувати їсти та писати агітаційні листівки, але кохана ледве стримувала мене, бо я рвався до бою.
Ми щодня ходили до лісу, і вона вчила мене всіляким військовим хитрощам. Я вже знав багато секретів бойової справи, непогано стріляв, хоча й не так влучно, як кохана. А ще вона показала мені пару больових прийомів, причому не шкодувала мене, так що я кричав по-справжньому.
Навчання даремно не минуло. Завдяки цьому я врятував собі життя.
55
Думки матеріальні. Якось я подумав, що нам, чорним чоловікам, не завжди вестиме.
Наступного дня спецслужбівці прямо на роботі арештували племінника мого знайомого. Ми не знали, за що його взяли, але про всяк випадок треба було вшиватися з насидженого місця.
В одному з найближчих сіл були закинуті дачі, якими ніхто не користувався, і літо можна було перебути там.