Трошки вищий на зріст за середній, з очима сіро-блакитними і завжди у проміннях веселого внутрішнього сміху. Чуб мав великий, стоячий і перекинутий назад голови. І коли Антоненко сміявся, то волос непокірно падав на чоло. І він його весело закидав і помахом голови й руками: то тією, то тією. А тому, що він часто сміявся, то й чуб у нього літав, як птах, то на чоло, то з чола назад. Сміхом він зустрічав кожного: чи приходила Чека арештовувати, чи приходили з одвідинами приятелі. А приятелів він мав стільки, скільки має верба весною сорок і ворон на своїх гіллях. А Чека його арештовувала стільки разів, скільки в неї було аґентів-донощиків у всіх вищих школах. А Чеку він зустрічав так:
— А, здорово товарищи! еще один раз вы дали мне возможность приветствовать вас с освобождением Малороссии! Вы удивительно веселые ребята! Вам оголосити волю д:тя всіх народів рівнозначно, що витягти стільки гаманців у сплячих приятелів! Прийшли кликати мене в буцугарню, того, кого ви обікрали?.. Прости ж мене, мила, що ти мене била! Ходім! — і він збирався й ішов, перекидаючись уїдливими дотепами з чекістами"...
А коли приходив до нього найближчий його товариш по перу, Григорій Косинка, він теж жартував, кепкував над ним:
— Що, Гриша, шукаєш нареченої? Брось, браток! Шукай краще на вербах старих черевиків, що колись загубив Зевс, коли проти нього були повстали титани! Все такл будуть затишніші для твоєї самоти, ніж сучасне жіноче серце крізь яке проходять цілі стовпища щоденних любосників".
А Косинка відповідав:
— Через те ти, мабуть, дівчат і недобачаєш, а тільки бабів, старших від тебе років на двадцять.
І Тодось Осьмачка стверджував, що "...у цих перегуках, ніби аж парубоцьких, було багато того, що приховував від стороннього ока Давидович; і було багато правди в Косинчи-них словах. Бо скільки я знав Бориса Антоненка-Давидови-ча, то він справді любив жінок, старших від себе, а на молоденьких дівчаток дививсь такими очи^са, як гелий Одіссей з кущів на царівну Невсікаю, що купалася із служницями на березі острова серед Егейського моря"...
Як згадує далі Осьмачка, Антоненко-Давидович попервах належав до УКП, тобто Української Комуністичної Партії, але скоро вийшов з неї, кажучи: "Не хочу помножувати дяківський хор у московській церкві з філіалом в Україні".
Він жив тоді на Великій Володимирській у Києві. Мав дві кімнати. Одна була жінчина, а друга його... Всі стіни були оббиті коричневими шпалерами... А напроти Антоненко-вого стола висів над вихідними дверима портрет гетьмана Мазепи, у червоному жупані і в знаменитій "мазепинці". Це
Б. Антоненко-Давидович з останнім "Усусусом" з Коломиї, Петром Кузиком. Фото 1980 р.
був жарт з комуністами не на жарт, — згадував Осьмачка. — Я певен, що в ті часи по всій "есесерїі" не знайшлося б жодної людини з такою одчайдушною діялектикою та ще й з веселою усмішкою на сміливому обличчі, як у цій кімнаті молодого українського письменника.
В дискусіях з Косинкою та іншими він був надзвичайно дотепний: "Якось я зайшов з Косинкою в неділю літом до Антоненка, — пише далі Осьмачка. — Було о годині 10-тій, дзвонили до Софії... Антоненко ще був у жіночій кімнаті і звідти гукав:
— Хлопці, не розбіжіться, поки їх благородіє одягнуться! — А Косинка його заспокоював:
— Не турбуйся. Ми знаємо твоє шляхецьке походження
й вибачаєо!
А з кімнати знову обзивається Антоненко:
— Мужичок вибачає, бо не подужає, а дворянин прощає, бо стоїть колінами на грудях... Ну, скажи, хто із цих двох котів благородніший? — І в цей час вийшов Антоненко і, подаючи нам обом руку, зауважив Косинці, який саме дивився на портрет гетьмана Мазепи на стіні:
— Дивишся на славного гетьмана? Брось, Гриша, не псуй
— Це б то чого?
— Бо мужичок, як дивиться, то це значить, що він нічого не розуміє. А як він не розуміє, то сердиться і приходить додому і б'є жінку. А як у тебе нема жінки, то чого доброго ти у своїй кімнаті поб'єш вікна...
— Якби ти такі цікаві оповідання писав, — огризнувся Косинка, — як говориш дотепи, то тобі корисніше було б...
"... Він,— як зазначає Осьмачка, — у літературних і всяких принципових диспутах був чудовий. І публіка, коли він говорив, не слідкувала за його словами чи сильною аргументацією. Вона йшла до нього просто в полон, зачарована рясними сарказмами на адресу опонентів. Його всі твори скеровані проти московського ґвалту в Україні... Антоненко-Давидович,— підкреслює Осьмачка, був одним з найблискучіших промовців літературної організації "Ланка".
* * *
Антоненко-Давидович і сьогодні має силу друзів, хоч дехто й боїться листуватися з ним чи відвідувати його. Багато прихильників має письменник і серед сучасної молоді. Коли йому було 80 років, з Дніпропетровщини надійшло до нього віршоване привітання від невідомих авторів:
Із ювілейного привітання Антоненкові-Давидовичу бід
шанувальників з Дніпропетровщини
Батьку наш, прийміть палке вітання Від синів козацької землі. Ще багато весен, як світання, Хай несуть Вам наші журавлі.
Не одне хай літо відквітує, Сонцелике, завжди молоде, Щастя в хаті Вашій не ночує, Прийде, посміхнеться і піде.
Але Ви вкраїнської натури І душа гартована в борні, Стоїте, не пишете халтури І не сповідаєте брехні.
Любите народ любов'ю сина. Він рідня Вам, батьку, і сім'я. Доки буде в світі Україна, Ваше не забудеться ім'я.
Підсумовуючи весь життьовий і творчий шлях письменника Антоненка-Давидовича, знаючи всі його злигодні й поневіряння дома й на засланні, можна сміливо сказати, що навіть царська влада не вживала такої жорстокости до своїх в'язнів, як це зазнав і зазнає тепер наш письменник-прав-долюб. Влада та її КҐБ не рахуються навіть з тим, що вже забрали йому здоров'я, що він втратив одно око, що зломили здоров'я дружині й загнали до в'язниці сина, але й далі роблять труси, тероризують, цькують, не дають друкуватись. Тож тяжко знайти ще подібну країну, де так жорстоко трактували б письменника, який любить свій нарід, бажає йому добра, і лише виступає в обороні правди.
Тим то його літературні здобутки, досягнуті в таких нелюдяних і жорстоких обставинах, набирають ще більшого значення. Його белетристичні та мовознавчі праці історія візьме до своєї скарбниці, як цінні документи мистецтва, науки, як документи доби.
Борис Антоненко-Давидович всебічно обдарований автор: він і чудовий момознавець, і перекладач багатьох творів, і редактор, і репортер, і нарисовець, і автор дитячих оповідань і численних літературно-критичних статтей, і оборонець нашої рідної мови. І ми гордимося, що наша література й наука має таких невтомних і талановитих людей.
ЛІТЕРАТУРНА СПАДЩИНА ІВАНА БАГРЯНОГО
У 1946 р. в статті про творчість Івана Багряного видатний літературознавець і мовознавець Юрій Шерех, даючи характеристику творів, що "створюють ілюзію вселюдського мистецтва", писав, що в сучасній українській літературі "до цього ідеалу покищо наближалися хіба твори У ласа Самчу-ка" і можна дуже радіти, що тепер, після появи "Золотого бумеранга" (1946), поруч можна поставити і поезії Івана Багряного.
З того часу до смерти Багряного минуло понад ЗО років і, не зважаючи на те, що він 15 років хворів на туберкульозу, на діябет і на серце, він створив цілу низку нових творів, що закріпили за ним тверде місце серед найкращих наших письменників. Цьому успіхові сприяли не тільки його талант і незвичайна працьовитість, а й те, що всі його твори написані на теми боротьби нашого народу проти окупанта, на болючі теми нашої дійсности. Бачачи страшний голод, арешти, розстріли, заслання, нищення нашої культури та її діячів, часто кожен думав: невже ж не прийде час, коли все це буде відбите в нашій літературі, невже ж не прийде час, коли про страждання почує вільний світ? І , як бачимо, Іван Багряний став одним з наймайстерніших і найзавзятіших виразників
тих наших бажань, одним з тих, що очолив духову боротьбу нашої еміграції, нашого народу проти ворога України.
Ми не можемо також забути тих страшних часів для всіх нас, коли над нашими головами звисла чорна петля ре-патріяції, коли на наших людей, мов на диких звірів, почали полювали московські енкаведівські людолови. І в ту чорну
ніч, коли кожен не знав, у яку щілину заховатись від нечу-ваних страждань і загибелі, пролунав сміливий голос Івана Багряного на оборону політичного емігранта. Це була невеличка книжечка "Чому я не хочу повертатись до СССР?", яку він написав у 1945 р., в Авґсбурзі, в холодній таборовій
їдальні, за 24 години. Цей твір був написаний з великим темпераментом і з великою сміливістю.
Він писав у тій брошурі: "Я вернуся до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Евро-пі, і там по сибірських концентраках тоді, коли тоталітарна кривава большевицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Ґестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький...".
Перекладена на англійську, еспанську, італійську та інші мови, ця брошура зробила багато користи для всіх, хто не хотів повертатися до СРСР. Вона розкрила очі багатьом міністрам інших країн, діячам ООН — всім тим, хто вирішував нашу долю, що ми не зрадники й не коляборанти, а що причина небажання повертатися ховається в деспотичній системі, яку накинула Москва нам та іншим народам Радянського Союзу, що вона позбавила нас національного й культурного розвитку, відібравши найелементарніші умови державного розвитку.
Тож невтомна діяльність Івана Багряного в обороні свого народу, його майстерні літературні твори піднесли його на таку височінь, що ми сьогодні говоримо про нього, як про письменника, твори якого стали мистецьким і політичним скарбом всієї нашої спільноти. Все це дає нам підстави берегти цю спадщину, вивчати її й пропагувати.
Але спершу кілька слів про життьовий шлях письменника. Народився Іван Павлович Багряний 2 жовтня 1907 р. в Охтирці на Харківщині в родині муляра. Мати походила з селян із Куземина. Це село поблизу Груні, біля якого народився відомий гуморист Остап Вишня, в тому ж Охтирсько-му повіті. Вчився Багряний спершу в церковноприходській школі в Охтирці, а з 1916 по 1919 рік у так званій Вищій початковій школі. З 1920 р. він уже навчається слюсарської справи в Охтирській технічній школі, але, не закінчивши, переходить до Краснопільської художньокерамічної школи,
яку закінчив у 1922 р.