Він кинув свого господаря і його майстерню, бо там його упосліджували, а він був найкращим майстром! І Аллах провів його потаємними стежками в славні гори Ельбуру до Орлиного Гнізда. І став він перед Нашим Батьком – та посилить його Отверзаючий Браму! – і попросив ласки. Безмірна доброта Нашого Імама, Нашого Тата –хай Аллах дарує йому радість! Нагородив він коваля і поставив кувати зброю для вірних псів, славних соколів і сірих вовків!!! Ножі Абу Аббаса пробивають кольчугу гранадських майстрів, обладунок ромеїв і панцирі хрестоносців франків! Бо Аллах – хай славиться ім'я його! – дав розуміння і кров для гартування леза! Не вітром у полі, не олією в глеку, не сечею рудого хлопчика гартовані ваші ікла сталеві! Коли криця розпеклася до блиску червоного сонця в пустелі, тоді коваль Абу Аббас охолодив її до кольору роменського пурпуру! І привели тоді з волі імама – та дарує йому Аллах перемогу та поб'є його ворогів! – найдорожчого і наймогутнішого раба-зінджа! І потнули його Абу Аббас і його учні розпеченими лезами! Занурили коваль і його хлопці в тіло зінджа розпечені леза 8!
— Аллах акбар!!! – закричали вкляклі хлопці і скинули вгору руки зі зброєю, а тоді завили не своїми голосами: – Та буде благословення, та буде благословення, та буде благословення Аллаха з Нашим Батьком!!!
Абу Амар підвів кожного з них на ноги. І тільки він поставив останнього, як вдарив у барабан старий мельник. А той, той що в одязі вантажника, заграв у довжелезну очеретяну сопілку. Від пронизливого її свисту аж захотілося хлопцеві затулити вуха. Та він не міг цього вдіяти з двох причин: дуже хотілося все побачити, і не міг відпустити руку від дощок, бо впав би у воду,
Абу Амар заводив танець – ступав ногою перед другою ногою два кроки, а руки широко розставив і тільки час від часу кидав їх униз. Він перекручувався навколо себе і знов ступав два кроки лівою праворуч, потім обертався навколо і знов два кроки правою ногою ліворуч.
Нараз Абу Амар вдарив у долоні і, задерши вгору горбоносе карбоване лице, заволав щосили:
— Аллах акбар! Аллах акбар!! Аллах акбар!!!
Троє ново посвячених завили слідом за ним.
Бід того виття аж полум'я в світильнику заколивалось, замиготіло.
І зразу ж мірошник-барабанщик зробив непомітний рух рукою. Хоч Алі й захопили музика і все дійство, проте він пильно стежив за всіма проявами і помітив дію мірошника. Після того, як мірошник торкнувся ліктем важеля, загуркотіли жорна, зарипіли дерев'яні колеса на приводному валу. А млинове колесо почало свій невпинний рух. Певно, давно цей млин не працював і його погано доглядали, бо деякі плиці розкололися, а то й повідлітали. Тому вода з колеса то лилася водоспадом у канал, то розсіювалася снопом бризок на всі боки. І тоді густим дощем важких крапель обливало прихованого свідка. Та малий не зрушувався, навіть не здригався. Його заворожило, зачарувало вертіння трьох посвячених юнаків і Абу Амара.
Він, Абу Амар, був у точнісінько такому ковпаку, як і хлопці.
Гуркотіли жорна.
Рипіли зубчаті колеса.
То швидше, то повільніше ляпали плиці об воду. Через нерівні проміжки часу ринули зливою тонкі потоки цівок крізь щілини велетенського дерев'яного колеса.
Один із присутніх схилився до дірчастого глечика і крізь тоненьку очеретину піддував туди повітря.
Барабанщик і сопілкар усе прискорювали ритм мелодії.
І від мелодії, від її дикого ритму, від безупинних повторів малий Алі почав відчувати, що він наче скаженіє, наче все його тіло просочує, проймає лють і жадоба бою.
Та зовсім голови він все ж не втрачав і все запам'ятовував.
Ось яке було диво.
Ті троє крутилися кожен на своєму місці і ні на п'ядь не сходили кудись. Очі широко розкриті, нерухомі, блискучі. Наче й не дивляться, наче й не бачать!
Та тільки Абу Амар міняв обертання від правої руки, вони – як поєднані з ним ланцюгом, мов були з ним нанизані на один шпичак – теж починали зворотний рух.
І вони не спинялись, не збивалися навіть на чверть удару в ритмі.
А барабанщик бив і бив у дзвінке дно барабана, і рук його не було видно – тільки щось мерехтіло, мов крила нічного, вечірнього метелика.
І ніхто з танцюристів не дивився один на одного чи на інших. І наче не бачив нікого й нічого. І ось той, з фальшивою бородою, розкрив рота і заквилив:
— Аллах акбар! Аллах акбар Аллах акбар!!!
І всі приявні закричали-заспівали:
— Аллах акбар!
Більше ніхто не спинявся, і кричали всі без упину, незліченно повторюючи: "Аллах акбар!"
Десь унизу за течією, де солодка вода впливала в солону й важку, починалося велике відливання моря, як і попередив лоцман-звіздар. Вода в протоках і каналах, нерухома і пропахла болотом, солодка й легка згори і важка й гірко-солона в глибині, завирувала, ринула на південь до моря.
Велетенське колесо млина шалено закрутилось, раз по раз зливаючи на малого втікача цілі водоспади. Всередині млина, здавалось, порожні жорна ось-ось розваляться від тертя між собою. І тоді той з фальшивою бородою, пританцьовуючи, крутячись навколо себе, обертаючись як дзига, мовби підплив до короба. І ось у нього в руках важенний лантух.
Сипле він щось із лантуха в короб.
Свистить сопілкар – щоки надимає, як не трісне, чоло потом зросилося. Кожна крапля – як горошина. Голені скроні розривають набряклі судини. Очі в нього налились кров'ю. Він таки справді нічого не бачить.
Барабанщик закотив очі під лоба, голову задер, і з розкритої його пельки летить верескливий зойк: "Аллах акбар!"
Вода навально плинула до моря.
Стугоніли струмені під масними, гнутими боками човнів – бусій.
Плюскотіла й вирувала вода навколо стовпів, що до них було припнуто млина.
В череві млина все крутилося, все оберталося. Клубочились, плавали пасма сизого диму.
Крутились, загвинчувались дзигою молоді в ковпаках.
Крутився Абу Амар, розпустивши поли дорогого мосульського каптану,
Крутились, рипіли й чаділи блакитним димом від тертя вали й зубчаті колеса млинового механізму.
Крутились несамовито камені жорен, і щось перетерте й підгоріле сипалося в корзину з пальмового листя. І до дурманного аромату гашишу додавався ще й запах підгорілого, солодкого борошна.
Крутилося, то риплячи, то гупаючи, водяне колесо.
Час од часу від плину води та нерівного обертання колеса весь млин здригався, його струшувало.
Та весь час, не звертаючи ні на що уваги, крутилися навіжені танцюристи з ножами, і всі приявні ревли в один голос: "Аллах акбар! " Поступово Алі все ж очманів і почав, не тямлячи себе, горлати: "Аллах акбар!"
Та ось водяне колесо стишило свій хід, загальмувалось його обертання і обертання валів і дерев'яних зубчатих колес, стишилось стрекотіння жорен.
Фальшивобородий мовби з повітря, з диму виловив глек із червоного скла і блакитну порцелянову чашу. Плюснув туди вина з глека і різко скрикнув: "Аль-хамр10!"
Абу Амар став, мовби вражений блискавкою, а Фальшивобородий уже простяг йому чашу, не сходячи з місця і на палець.
Три молодці в ковпаках застигли з розчепіреними руками.
Абу Амар пив довгими ковтками вино.
Барабанщик і сопілкар грали все тихіше й тихіше.
Коли Абу Амар допив останню краплю, він стомлено заплющив очі і простягнув руку з чашею вперед.
Закутаний налив вино у чашу із скляного глека. І Абу Амар, не розплющуючи очей, простягнув першому танцюристові чашу. Той випив. Так Абу Амар подавав вино і другому, і третьому.
Вони поволі висмоктали вино, поволі опустились на підлогу та й сіли скулиніг.
Кожен встромив ножа перед себе в дошки. Мов за командою, голови їхні впали на груди і вони отак і заснули, глибоко й безвільно. Тіла їхні обм'якли, і здавалося, що й життя з них відійшло.
Абу Амар теж сидів, мовби спав найміцнішим сном чи навіть був неживий.
Барабанщик і сопілкар продовжували грати, і гра їх була бездоганна.
Тихий, заколисуючий спів сопілки злегка перекривало легеньке стукотіння барабана. Здавалось, що то десь у степу співає дівчина й тупотить кінський косяк біля водопою.
Фальшивобородий вже роздмухував маленькими золотарськими міхами вугілля в глиняній жаровні і ставив туди горщик.
Куди і коли зник глек з гашишем та іншим дурманним зіллям, Алі прогавив.
Горщик за якийсь час запінився, і піна зі шкварчанням поповзла на вугілля, на жарини. Потягло в щілину знайомим духом, як тоді в кімнаті Абу Амара. Барабан тріскотів дрібно, і тихо схлипувала сопілка. Фальшивобородий підніс чашу з напоєм бадьорості Абу Амарові.
Голова мосульця висіла, наче була не на шиї, а трималася на мотузці.
Абу Амарові піднесли чашу до вуст, і він, не відкриваючи очей, почав маленькими і кволими ковтками пити. Він ще довго сидів із заплющеними очима, та риси його лиця, кволі, нерухомі, змертвілі, почали наповнюватись силою й напругою.
Абу Амар, не відкриваючи очей, ніби просто спав чи заплющився від сильного сонця, проговорив рівним і чітким голосом:
Фідаїв відвезіть до міста і накажіть їм чекати соколиного клекоту. Ти,– він не відкрив очей, та руку простяг до фальшивобородого,– нахились до мене.
І той нахилився до нього, і Абу Амар щось йому промовив незрозумілого говіркого, не схожою й на перську, і на ромейську мови.
Алі як не пружився, але не зміг і слова запам'ятати та й почути.
Фальшивобородий і "вантажник" перетягли поснулих, розслаблених, мов ганчірки, фідаїв до човна і, проказавши благословення аллаха на голови мельника й Абу Амара, відпливли кудись вниз по течії.
Алі не знав, що діяти – вгору плисти? Але течія зараз така сильна, як в тіснині під Васітом. Він по звуку хвиль зрозумів, що такої течії не подужає. Треба було тікати, це Алі знав добре. Та відчуття, що тут має відбутися ще щось, утримувало його на місці, хоч від незручного сидіння на болонкові, від нерухомості й холоду хлопчина задубів, все ж вирішив будь-що почекати! І він чекав і дивився.
Ще якийсь час Абу Амар сидів нерухомо і не розплющуючи очей, та потім нараз підвівся, наче нічого й не було.
Сам налив собі в чашу з глека і в другу для мельника.
Вони сиділи при яскравій лампі, а навколо вогника крутилися цілі рої нічних комах, і потиху сьорбали запашний напій. Мельник лагідно посміхався і огладжував густу сиву бороду.
— Слава Аллаху, ми знов з тобою бачимось! Дякую Отверзаючому Браму і нашому імаму – та покріпить його Аллах! – ми знов бачимося, мій брате!
Абу Амар із вдячністю нахилив голову і притис руку до серця, але виправив мельника:
— Мій старший брате, я лише твій молодший брат! І ніколи цього не забував! Слава Аллахові, що дав мені завжди пам'ятати про мою меншість!
Мельник нахилився до Абу Амара і поцілував його в скроню.
— Дякую Аллаху та призиваю благословення його на імама нашого! Слава Аллаху!
— Слава Аллаху! – відповів йому Абу Амар.
— Аллах акбар! А тепер скажи, що мені слід знати.
— О мій старший брате! Ти око імама – та покріпить його Аллах! – ти пастух його отари в Убуллі, ти емір його еміра в Басрі і Васіті! Ось тобі папір з прибутком і витратами.