А потім на що ти тратив своє вміння бачити? на всяку чортівню, ніби для неї ти і був покликаний; от наприклад: лідери слов’ян звернулись до тебе, мовляв, десь діваються окремі підвиди з родини нечистої сили; а це ж наше минуле! наші міфи, наша духовність!! куди нам без неї? за їхнім моніторингом, чи як воно в чорта зветься, геть повиздихали чорти з потерчатами, тобто чортенятами; геть запропали бабаї, бісиці, болотянки, вже не кажучи про легкоранних відьмищ; ті то найперші скопитились, бо, місце їхнього шабашівства, Лиса гора так звана, зрушила в непевному напрямі, десь зачувши новопророка чи то потрапивши в тяжіння третього блоку, спорідненого чорній зірці, а на гніздовищі відьмацькім, на місці злого розплоду, залишилось глухе й безживне болото; безслідно зник Велес, божок скотарства, покровитель творців, пастухів та торговців; зник страшидницький Вій, наймогутніший представник нечистосили; існує здогад, що його довгі, доземні вії, зазвичай підтримувані летючою мишвою, коли це лихо з'являлося по ночах, як головна підмога дрібнішій нечисті, його вії випали і сам він полисів, навподобі обсмаленого соломою і добре обшкребаного кнуряки, що втупленим, навік прозрілим поглядом бачить білі, білезні сніги кругом, сніги й далечінь, і ніяких хлівних простінків; якщо Вій загнувся, прозрівши й замріявшись понад міру, наскочивши на сумну долю поетів та інших загодованих творчістю організмів, то віща птиця Каган, мешканка піднебесся, покровителька тих, хто трудиться в поту обличчя,— і тим вона обов’язково вділяє щастя,— ця невловима, майже небачена, пташка щезла по простій причині: ніхто вже не визнавав щастя за щастя, так воно всім остогидло; в моду ввійшло страждання, емблеми радіаційної небезпеки, гумовий одяг, респіратори, протигази, насильство стало модним, як спорт, та, зрештою, і терор, підтриманий переконливими бомбістськими аргументами, отримав почесну заявку на олімпійські ігри; тепер дозволялося квасити глядачів вибірково і масово, в парках відпочинку, на стадіонах— і це викликало скажену цікавість і статевий мандраж давно збайдужілих, спліснявілих феміністок; це потверджувало підозру, що під кортячкою жіноцтва до свобод криється невситиме: хоча б один раз на віку нажаритися до сказу і розірвати на шмаття; тепер їхні розмрії стали реальністю; такі одомашнені персонажі як домовик та злидні— перший з’являється в образі зачучверілої людинки, цілком нешкідливий і, більше того, навіть доглядає по хаті і сторожує всіх пожильців свого дому; другі зліші: істоти з сірозморщеними писками, паскудять всією ґерелицею; де поселяються надовго: гине худоба, урожай пропадає, робота з рук валиться; вибирають вони лінтюхів та п’яндиг, замордованих, безтолкових,— отож, і перші й другі накрилися тим мокрим рядном, яким і їхні господарі накривались, від них вони й підхопили лиху лихоманку (бажання вижити будь-що самому, а світ хай гине) й пішли навіки за ними; такі ж нехитрі й причини пощезання лісовиків, які в добрішу пору, бувало, передибають подорожнього то дідом, то пугачем, то облізлим вовком і, знай, волосся зачісують наліво, гуньку застьобують направо, хвоста тримають вгору, брів і вій позбавлені, каліч каліччю, і все прагнуть завести, заманити углиб лісів, все кортить їм вас залякати, а як доходить до діла, то все, на що здатні вони: програвати заячі душі в карти! нема! не стало й лісовиків зовсім! бо ж відомо: уникнути їхніх підступів можна, нап’яливши одежу навиворіт; а тутай все так спохабніло, так перекинулося з ніг на голову, догори дригалом, вовною назовні, так зчортячіли й переінакшились звичаї, що старі добродушні духи від розпуки склякли, запаморочені цим мінливим шалом; упирі, колись народжені від чорта й відьом— ті, що не гниють у гробах і ночами виходять вцідити людської крові,— звелися в природі по причині скорочення поголів’я відьом; до того ж крівця поснулих зотруйніла так, що доконувала присмоктаних незгірше осикового кілка, вбитого в те місце могили, де розташовані груди; на тлі такого загину демонічних видів відчутно виросла популяція Мору, злодуху ворожості, підступу, заздрощів; у північних слов’ян Мор з’являвся чорнезним привидом, селився в темних, глухих, провільглих місцях і вирізнявся від іншої нечисті впертим душогубством; тепер і цей недостойник змушений перейти на самоїдство. Так от чим ти займався! прямим співробітництвом з нечистою силою; відстоюванням їхніх прав і вольностей під виглядом слов’янського братства! як ти купився міфічним благом вітчизни! скільки вгробив часу, повзаючи, рачкуючи, то в найдикіших лісах, то між забутих нічних могил, то вдень з вогнем на рівному полі, вишуковуючи сліди минулої слави, сліди казкових героїв, сліди дитячих страхів і втіх, та все подоросліло, стало мертвим і невблаганним; нехай його досліджують інші! нехай вбачають у ньому весь зміст історії і древність пракоренів! нехай бовтаються щасливо в своїй зачарованій, запаяній колбі! тобі важливіше й дорожче теперішнє, наше, всіхнє! як я міг так купитися й вгробити десятиліття на якісь загальні ідейки, на примітивне благо, забувши, що мій головний ворог, час, вдень і вночі бадьоріє, пересіває пісок, викльовує на картоплі блідаву брость, наливає зерном колоски, в’ялить листя, час назбирує проти тебе безліч свідоцтв, зусиль, які, може статися так, ти не вспієш ні описати, ні спростувати; оце і є його надзавдання проти твого покликання. Так розмірковував ти дещо згодом, їдучи нескінченністю польових доріг, з Удавом попереду, з пучком очерету на плечах, аж раптом нізвідки наносило куряву від продзагонівської орди і тебе, мов контуженого прикладом на куркульському подвір’ї, вмить переклинювало і ти кричав про обікраність, про землю крові, кричав, не стільки бажаючи мсти, як прагнучи збутись тупої мовчанки цих грунтових доріг, цих розхристаних пагорбів, цих навовчених розбійно яружищ, цих осріблених місяцем безживних піль, цих нерайських околиць, над якими згромадилось все світове лукавство; позбутися як корости, стріпнути з них німоту, зіпання і судому, мов протигаз із перекритим шлангом на тому, хто втрачає свідомість, закатований; ти кричав ненаситцям і спільній з ними радіоактивній бурі над зогнилими скирдами, над покинутими сівалками, над кагатом розмоклого в мішках міндобрива, над задертими на возі догори зубами боронами в пучках пирію і гудиння, над покиданими в поспіху мотиками, сапами, кістяними серпами, кам’яними сокирами, над дерев’яною сохою, над розпашкою для підгортання картоплі, над стрілами і налуччям, розкиданими в безладі, після бойовища, над шкурами, розстеленими довколо погаслого кострища на стійбищі, над криваво іржавим, навпіл засмоктаним глиною у канаві, культиватором, над величезним тракторним, "білорусівським" скатом на ставковій обмілині, над житлом із кісток мамонта, над крем’яним гостренним скребком, яким із нього лупили шкурище, над зігнутими й замисленими, мов цибатий старий землемір, стовпами високовольтних ліній, над розкрижованими тополями вздовж дороги, над непоетичним мороком, над привидами всіх втеч і вигнанств, що проординилися сюдою з прапочатку світу— ти кричав, мов догукувався до гласу, вопіющого в людопустелі, кричав уявно, сподіваючись на силу роздрукованого слова, а з твоїх надривань тільки пирхало в чорній, глухій імлавіні, мов лопали бульки над кип’ячою смолою; кричав, а вони сонно, мирно, в засипаних зерном країнах займалися хекологією і підбивали тебе вболівати за їхні хекання, збочення і накрасивлену, цвілізовану, нечисту силу! вони ототожнювали її з праслав’янством, з екзотичним міфом і, щоб одзвітуватись перед історією, заходились досліджувати, вишукувати персонажів казкових; а ти рвав душу,— то рви собі й далі; вся шушваль світу по окремих крадіїнах грала в свої доброчинні ігри, щоб ухилитися від податків! а ти на ніх сподівався! Ти підкачував переднє колесо, застьобував під сідлом кобуру і, перекинувши ногу через раму, відштовхувавсь латаним яловим чоботом, міцним і легким, придбаним на базарі задешево, дякуючи німецькій гуманітарній допомозі (таки їх мучить совість! підкинули чобітки, щоб було попоходити в чому, поназбирувати бубка за бубкою зерна з підвід, що прокурликали, проспівали звідси чорноліття тому, потовкти його в ступі, в духовці спекти пісненних коржів і вийти в досвіток з вірною п’ятизарядкою, обходити яри, посадки, видолинки, там, де тебе менше бачать заздрісним очком, зурочуючи удачу; підняти в кропиві і будяках розгубленого спросоння зайця, гепнути, забрати його в торбу і, поки прийдеш додоми, він закоцюбне там, заковізне так, що здається несеш не радісну здобич, а мерзлого кусок поліна) ти відштовхнешся чоботом— бач, пожаліли, посовістились, не дали здохнути з голоду доброчинці, гуманісти!— і ковзнеш на своєму велосипеді з горба, аж тарабанітиме багажник, поцокуватиме привідний ланцюг об щиток і нестрашно сикатимуть гальма; ти з’їзджатимеш вниз і вниз, у непроглядність яру, болотяних випарів, покинутих седищ, необжитих вечорів, а разом з тобою з’їзджатимуть усиновлені тобою лани, твоя ненаписана проза, підтексти й надтексти, твоє недомовлене, історії далеких і ближніх, всепам’ятних тобі, тутешніх людей: вони ждали від тебе відповіді, виходу, порятунку, а тутай лиш холод, болотяний гнилий туман, рівчак, верболозові чагариська, забур’янений беріг і чавкіт копит краєм непролазного рудого баговиння; тут запах торф’янику, дика первісна вжаханість, а десь далеко, в засипаних зерном країнах, їхні умільці перекували вивезені вкупі з урожаєм підводи на непідступно блискучі авто і, поки ти пригальмовуєш із горба, вони паралельно, за тисячі кілометрів звідси, вириваються вище й вище, в гори, в Альпи, в Анди, немов і саме повітря окраденості, болотяний, дурманний запах, вадить їм, буцім чад головешок погорільцям; бо це вони рознещасні, а ви тупі і терплячі, це вони змушені передихнути після тряских підвід, оздоровитись озоном, змити бруд і гріховність, більш пів століття тому привезені з родючого варварського несвіту, і вони вириваються якнайвище, туди, де їх не дістане ні прокляття, ні мста, ні скрип каретки в задньому колесі твого велосипеда; і, коли ти пробуєш через силу й собі гребнутись під гору, налігши вагою тіла на педалі, то лиш тріскотить підшипник, западають перехвати, ще зусилля, ще ривок, колеса вихляють на місці; ти зцибуєш і ведеш своє вело, відчуваючи прохолоду руля долонею; земля наокіл— драглистий кровопідтік, бачений тобою не раз на тілі зблизька застріленого звіра, коли удар шроту аж підкидає жертву; аж відстає м’ясо від шкіри і кров під плівою скипається в чорнотремтливу жижу; земля жалоби! земля з незвітреним гірконужденним запахом сажі, що буває на місці пустки; земля, мов чорна спрага, чорне, вбивче бажання пити в зачумленого, конаючого в пропасниці, в чорній відразі до всього живого, заколоченій на чорнильному безсиллі й крові нечистої сили; земля, де чума гомосовєтікізму, жлоб’яцтва, скотства збирає ужинок за ужинком— і молотарка чмихає денно й нічно, пересіваючи чорні ріжки, що паразитують на житі; земля, де ріжки сіють і ріжки жнуть, жеброта жеброту плодить, злидень їде на злидневі і поганяє злиднем— чи може ти згущуєш фарби? згущуєш свою уяву? чи згущуються слова, протікаючи крізь папір димів, крізь дими усеспалень всевічного німого мороку, який і є життям, і як тяжко нидіти й борсатись в ньому кожній пійманій в сіті артерій теплокровній істоті! все живодайне тут ставало занадто добрим, по-дурному роздобрілим як тісто, ставало причиною заздрості, підступу, напівправди, несправжності; заповідане всім терпіння здубовіло у всетерпіння і завжди між нами й плодами нашої праці з незліченством кротовин поставали вози, навантажені мішками і глупотою обікраних; поставала невдячність за працю, така нагла й дика невдячність, що звідтоді той давній, неозвучений, незаписаний крик, пропікаючи папір, рониться в землю чорними ріжками і проростає зерном окрадення; саме над ним і заходиться простакувата молотарка: чмихає в задушній куряві з остюків і полови, працює старанно, справно, либонь, розгадавши твій задум: вгодувати ситих ще й чорноріжковим хлібом, викоханим, розколосеним більш за пів віку з чорних марень конаючих, із морочних здогадок, домислів, що ж нас чекає далі? чорний хлібець зійшов нівроку! а ми ж такі добрі, що не можемо не поділитись: пригощайтесь! і ти подиви на них: вони вернуть рило! на перероблених наших возах позавозили свої інвещиції, свій чистий харч, своє альпійське повітря, закачане в офіси, зроблені за зразками космічних станцій, а наша національна їжа, хліб із ріжок, їм не до шмиги; ти подивися тільки! так, вибачайте, накласти на нашу гостинність! а розкуркулити за таку пиху?! а к стєнкє?! ви б нажерлися із-під себе.