Щасливі посідачі картки діставали безкоштовно обід. А ще були нещасливі, вони чекали, поки вся черга з картками перейде, тоді може що залишиться і впустять кілька осіб. Обід — суп, котлета з квасолевим гарніром, какао. Всі ці продукти були даровані від Американської Допомогової Організації, АРА.
Я не насмілювалася йти просити картку до їдальні, та й ніхто не показав мені дорогу. То, казали, все залежить від всесильного Качури, "Жовтих чобіт". Він не тільки вирішує, кого викинути, на кого накласти платню, а ще й — кому дати в студентському гуртожитку, КУБУЧі,* мешкання, кому картку до їдальні АРА. Розказували про нього й таке: він — письменник. Прийшов до дівчат у гуртожиток і почав їм читати своє оповідання. Одна дівчина слухала-слухала і заснула. Другого дня Качура викинув її з гуртожитку.
Боялися його всі, не тільки я. Боялися й запобігали. Розказували, що оці пишні непманки навипередки запрошують його на вечірки, щоб задобрити... Ні, краще вже голодувати, ніж попадатися на очі тим косооким "Жовтим чоббтям"...
На самому початку, як я ще не дуже витратила запаси з дому, я вставала раніш за дівчат і поки вони спали, сідала за стіл. Тоді саме проробляли ми "Політекономію" Туган-Бара-новського та "Діялектичний матеріялізм" Бухаріна. Читала, конспектувала та обдумувала. Ото тоді вдарила мене думка, що це ж ще за рік до мого народження вже мою особисту долю було вирішено на лондонському з'їзді РСДРП. Це там розділилась
* КУБУЧ — Комитет улучшения быта учащихся (рос. м.)
ця партія на більшовиків і меньшовиків і там більшовики прийняли програму, яку тепер здійснюють... Оці мої теперішні муки й оце безправне становище, і моя огидна брехня, — все це було вже в зародку 1903 року.
З другого боку, я глибоко прийняла до серця з більшовицької програми ідею знищення експлуатації людини людиною. Ця ідея стала на довгі роки предметом обдумування в різних варіяціях. Я ж завжди розв'язую якісь проблеми. То ця почалася вже з того часу. А щодо рівноправности жінки та безкоштовного навчання всім у суспільстві, то я "за" руками й ногами. Це ті ідеї, що за їх здійснення я й тепер підпишуся. Отже, я вчуся і з цією системою я не в конфлікті. Ніяких задніх думок у тому дусі, що чула вдома. Духом своїм я таки була пролетарська студентка. І вигляд був у мене пролетарський. Восени приїхала я в плюшевому пальті кльош, що привезли були мені з Києва. Я його зненавиділа, а після Різдва вже ходила в короткому чорному кожушку...
* * *
Не зважаючи на сутужність, я старалася не пропустити нічого з того, що дарував Київ. От Мотря й Тамара вже давно знають про вечірки в клюбі УКП раз на тиждень на Володи-мирській, а я на Шулявці й не чула. Пішла і я з ними.
Тоді це було загальне захоплення київського студентства. Маленька залька клюбу укапістів на Володимирській була нап-хом напхана кожен раз. Не сиділи, а стояли, бож і стільців не було. І справді, там було надзвичайно цікаво, аж горіло все всередині кожному, хто там був. Звалися ці вечори — "Жива газета". Різні автори читали свої статті, фейлетони на животрепетні теми сьогоднішнього дня. Пам'ятаю імена: Кияниця, Прихно. Але головною атракцією цих "Живих газет" були фейлетони Бориса Антоненка-Давидовича. Дуже дотепні, гострі, сміливі, опозиційні до урядової політики. Він сам артистично їх читав, а публіка дуріла й шаліла зо сміху.
Тут же слухачі показували одне одному пальцями шпиків, що прислані сюди для доносів. Один із них, тупуватий на лиці парубок, був із нашого основного курсу. Він не пропускав жадного вечора "Живої газети".
Ну, але це вже не "буржуазний націоналізм", це ж комуністична партія. Головні сили Української Комуністичної Партії зосереджені в індустріяльному центрі, в Дніпропетровському, і складаються з робітництва. Так що все діється легально. І все ж таки неймовірна притягальна сила цього клюбу когось лякала. Його розігнали. Прихно збожеволів. Що з Кияницею — не знаю. Антоненкові-Давидовичеві пропонували вступити до КП(б)У — він відмовився і залишився безпартійним.
* * *
А яке захопливе було видовище, коли перейменовували Київський університет на Інститут народної освіти! Раптом оголошено було загальні збори всіх студентів у тій найбільшій 16-й авдиторії. Авдиторія вже трішить, нема де сісти. Голова зборів — Барунша, поруч неї сидить Качура. Натанзонша, голова студкому, виголошує промову, що от раніш до університету входив медичний факультет, а тепер це окремий Медичний інститут, то нема вже потреби в університеті. Тому студентська громадськість і оці збори ухвалюють перейменувати університет на Інститут народної освіти. Треба тільки піднести руки — і ухвала є.
Е, не так просто!
Перший виступив Григорій Косинка, студент першого чи другого курсу, і сказав, що це перейменування — акт КОЛОНІАЛЬНОЇ політики. Москва, Ленінград мають свої університети, чому не може мати Київ? Це хочуть уже звести нас до статусу глибокої провінції. За цим почали виступати й інші студенти, — якщо їх питають про це, виявом чого і є оці збори, то вони глибоко не погоджуються з такою деградацією славетного Київського університету з цілим рядом заслужених імен у науці... А найцікавіше виступив Антоненко-Давидович. Всі вже нагострили вуха, стала наелектризована тиша, всі знали гостроту й красномовність цього промовця, його логіку, дотепну сатиру, оцей нетерплячий рух руки, щоб підгорнути з лоба непокірне пасмо чуприни, тонку усмішку при тому... Тільки довго говорити йому не довелося, бо відразу встав Качура й відібрав слово, мовляв, ви не наш студент (Антоненко-Давидович був студентом КІНГу, прийшов на допомогу). Як тільки це Качура сказав, — почалися свисти, крики, вигуки, вся зібрана маса загула й загорлала.
— Хай говорить! Дайте слово!
Створився такий хаос, що взагалі нічого не можна було розібрати. Щось кричав Качура, хтось стягав із подіюму і виводив геть Антоненка-Давидовича, щось у цім гармидері белькотала Барунша... Нарешті, знайшли вихід: Барунша оголосила, що збори закриваються, всі можуть розходитися. Фактично — зірвані. Так і стали ми студентами ІНО, хоч резолюції на зборах не було ухвалено.
12
Одного разу нікого не було в мешканні, ні Мотрі з Тамарою, ні господині з її дочками. Я була дуже голодна і нічого не передбачалося, щоб цей голод стишити. Почала я тихенько наспівувати, — ах, шкода, що нема Василини, з цими дівчатами не заспіваєш! — найвідповіднішу до цієї хвилини, Шевченкове "Прощай, світе, прощай, земле, неприязний краю..." Потім проспівала усю кантату "Світе тихий, краю милий, моя Україно..." І так переспівала все, що люблю. Кожна пісня злучена з своєю емоцією, а в цілому — букет, серце вже нагрілося, нагодувалося. І раптом — увійшла я в екстазу, в раювання. Голодна — і щастя. Нетутешнє, незнане всім.
Як я тепер розумію, то це ритмічним співом розколихала я сплячу "кундаліні". Ритмом, звуком, вібрацією. В індуській йозі говориться, що ця "кундаліні", скручена як змійка, спить у низу хребта. її можна розбудити на своє бажання вправами, мантрами і вона збудиться, скочить до мозку. Тоді йоґ входить в екстазу.
Тоді ж я не знала, що саме її викликала моїми піснями. Я з цим ейфоричним станом була вже давно знайома, тільки він налітав на мене без мойого зусилля, а так нізвідки, мабуть, з океану повітря, що на дні його я була. Іду десь осіннім полем — і світ стає не такий, як усі бачать, а повний захованої краси, мені відкритої. Або — літом: іду житами й зливаюся з небом, жайворонком, з вітром-леготом, із васильками-маком-берізкою. Я — скрізь і мене нема.
Особливо пам'ятаю, як ходили ми на хутір до Кравченків. Ішли ми насипом незакінченої залізниці, що звалась "полоса отчуждєнія". Ця "полоса" буяла квітами. Ідеш-ідеш і сядеш на насипу, заховано між зіллям серед просторів, і відновлюєш свою давню гру: а що тут було колись?
Це щастя, оця ейфорія була найбільша моя потреба. Не зв'язане це щастя з жадною людиною. Це ж були часи іспиту моїх моральних і фізичних сил, навантажених тягарем брехні, без-перестань присутнім, нестерпним. Була я зовсім невразлива на "стріли амура". Було не до того. Приятельок теж не мала таких, як любов моя, Василина. Ці дівчата... Як і зійшлись ми докупи, то щоб легше було платити за кімнату.
З наближенням весни й весною я зовсім охляла і вже не розуміла, що на лекціях читали професори. Ходила — ледве волокла ноги. Ото й тільки, як прийду у неділю до Коберників, та нагодують.
І я вчилася — нікому не робити собою клопоту. Дивитися на вітрини, повні ласощів — і казати: я нічого цього не хочу! Одежа? Я можу ходити у спідниці, перешитій з мішка — і так добре, іншої не хочу. Нема взуття? Буду ходити боса. Он же бачила я на Володимирській мистецтвознавця Бутнік-Сіверсько-го, елегантно зодягненого у білий бездоганний костюм і босого. І я спробувала "на босяка", але це не те, що в Жашкові на м'якому чорноземі. Київський брук скоро наробив пухирів на голих підошвах, — то я цю "ідею" занехала. А все ж пам'ятаю себе: весна, я сиджу в спідниці з мішка, боса під Володимир-ським собором проти сонця на східцях і вишиваю. Це я брала у артілі "Кустарспілка" роботу — вишивала якісь "ламбрикени" полтавським швом. Платили мало, дуже мало. З того часу я зненавиділа вишивання і вже більше ніколи не бралася до нього.
Йк я склала іспити тієї весни — не знаю. Якимсь понад-зусиллям. Я вже була така виснажена, що ні на що не мала сили. Знесилили мене і голод, і моральний гніт. Я повинна була, зустрівши "Жовті чоботи", підійти до нього і сказати, що я не член КНС, а дочка жашківського "нетрудового елементу, позбавленого права голосу", щоб цей гніт із себе зняти.
Але іспити я склала і стала студенткою першого курсу літе-ратурно-лінґвістичного факультету.
* * *
Перестали бути студентами ІНО ті, що були у довжелезному списку, вивішеному на стіні коридору при вході. На першому місці красувалися прізвища Григорія Косинки й Тодося Осьмач-ки. Одночасно вилетів з КІНГу Борис Антоненко-Давидович.
У відповідь на це, другого дня на зовнішніх стінах університету був розвішаний фейлетон під назвою "Вилітаючий балет", де відповідно описано всі події, зв'язані з перейменуванням Київського університету на КІНО. Казали, що автором фейлетону був Г.