Джури козака Швайки

Володимир Рутківський

Сторінка 38 з 42

Степ затопили крики поранених та кінське іржання.

Проте татари, звичні до всіляких несподіванок, почали оговтуватися. То тут, то там спалахувала люта січа. Кілька сотень ординців згуртувалася неподалік від возів з полоненими, і сутужно довелося б козакам, якби не бранці. Розрізавши пута, вони хапали, що трапляло під руку, і кидалися на ординців зі спини.

Демко Манюня на мить зупинився, щоб витерти піт з чола. Зненацька хтось вихопив у нього з рук ковану довбню. Демко лише встиг помітити, що навколо голови його кривдника розсипалося довге волосся.

"Схожий на канівецького попа, — промайнула думка. — Звідкіля він узявся?"

— Гей, дядьку! — гукнув було Демко, проте одразу присів, щоб не зачепила його власна ж довбня. І поки Демко виламував дишло з найближчого воза, за канівецьким попом і слід прочах.

Затято билися татари. То один, то другий, набачивши щілину між козаками, поодинці шмигав у темряву.

Коли зійшло сонце, на полі бою залишилися самі козаки. Окроплені своєю й татарською кров’ю, вони підкидали у повітря шапки, обіймалися й кричали так, що можна було подумати, ніби починалася нова битва.

Один лише дід Кібчик намагався зберігати спокій.

— Ну, чого б то я так іржав? — докоряв він Левкові Заярному. — Ви що — жеребці? Це ж лише краплина від усієї орди. От прищемимо хвоста всім ординцям — отоді й репетуйте, скільки влізе!

— Гей, діду, ну чого ви такий? — відказував збуджений Левко. — Це ж ми вперше побачили татарські спини! Розумієте — вперше!

Поміж козаками ходив Демко Манюня і заклопотано питав:

— Ви попа не бачили?

— Якого попа? — здивовано озирався на нього то один, то інший козак.

— Того, що мою довбню поцупив…

І йшов далі. Нарешті він побачив свою довбню. Вона лежала біля столоченого ожинового куща. А під кущем сиділа, опустивши обличчя на коліна, довговолоса людина.

"Диви — кофту нап’ялив, — здивувався Демко. — І спідницю. Коли це він встиг?"

А вголос зажадав:

— Гей, дядьку, ану віддайте мою довбню!

Людина підняла змарніле обличчя, і Демко аж заточився з несподіванки.

— Це ви… тітко Мокрино… як же це…— І зненацька Демко заволав так, що аж коні схарапудилися: — Саньку-у, де ти? Твоя мати знайшлася-а!

І ніхто не звернув уваги на величезний гурт корів, що збилися докупи і глухо ревіли від запаху крові. А коли переможці рушили до плавнів, череда подалася слідом. Вів її здоровецький бугай. Він ішов попереду так поважно, ніби був не простим сільським бугаєм, а принаймні коров’ячим ханом.

Зненацька бугай звернув убік і подався до Грицика, який гарцював на невисокому татарському конику. Підійшовши ззаду до свого колишнього хазяїна, Петрик коротко ревнув і легенько штовхнув його в ногу широченним лобом. З несподіванки хлопець по-заячому зойкнув і пустив свого коника вчвал. Проте за кілька кроків отямився і вигукнув:

— Та це ж Петрик!

Так, це був Петрик. Нарешті і він став козаком, хоча й за татарської допомоги.

Корів вирішили відігнати у вибалок за найближ чою дібровою.

— Хай поки що там попасуться, — вирішив Вирвизуб. — А тоді видно буде.

ЖІНОК У ТАБОРІ НЕ ТРИМАТИ!

Скільки загинуло татарів, ніхто не рахував. Але ті, хто на чолі з Остапом повернулися з далекої погоні, хвалилися:

— Битого ординця, як тої полови. Куди не ступиш — там і лежать.

Порятованих бранців хотіли відправити назад негайно. Проте чоловіки запротестували:

— Нічого нам там робити, — заявив один з них, кремезний Юхим Затірка, на якому не було, здається, живого місця. — Залишуся у вас. Волію хоч трохи віддячити тим пройдисвітам.

Жінки — а їх було понад сотню — звісно, хотіли повернутися до своїх домівок. Проте вони були такі знеможені, що дід Кібчик вирішив трохи потримати їх на острові.

— Паша у нас гарна, — сказав він їм. — Попаcетеся трохи разом з чередою — і йдіть собі, куди хочете.

Серед бранців було з півсотні дітей Грицикового віку, або й молодших. Вони одностайно вирішили навіки залишитися в козаках. Проте на їхню думку дорослі не зважали, і хлопці люто заздрили Грицикові й Санькові, котрі час від часу пролітали повз них на своїх коненятах.

Козацькі роз’їзди постійно пильнували степ. Ні хто не мав ані найменшого сумніву, що розлючені татари ось-ось наваляться на козацький острів всією силою. Тож Остап Коцюба разом з дідом Кібчиком їздили по довколишніх місцинах, вирішуючи, де б краще влаштувати засідки.

Остап трюхикав слідом за дідом і зітхав:

— Звісно, тут непогано. Але за порогами куди краще. Є там, діду, такі місця, що нас звідтіля і сам чорт не виколупає. Можна з сотнею вистояти проти всієї орди. Про острів Хортицю чули?

— Та чув, — відказав дід. — Навіть бував там не раз. Але ж ми зараз не на Хортиці. От вистоїмо тут, як Бог дасть — тоді й про Хортицю подумаємо…

Швайки на острові не було. Одразу після розгрому ординців він нишком подався у степ. З собою не взяв нікого. Навіть Вітрика залишив, надав перевагу звичайному татарському коневі.

Тож Грицик тепер складав компанію Остапові та дідові Кібчику. Власне, ті самі брали його з собою. Бо кмітливий і моторний Грицик виявився неабияким гінцем — далося взнаки Швайчине виховання. Час від часу до них приєднувався і Санько. Проте здебільшого він сидів біля матері.

— Синку, любий, — жалібно стогнала вона. — Де ж тепер ми прихилимо наші голівоньки? Спалив поганин майже всю Воронівку. Ото тільки й лишилося хат, що за валами на старому городищі. Так там же не наша хата!

Санькову матір схопили, коли вона тягла з лісу лати для погрібника. Тому й не встигла, як інші воронівці, сховатися за валами городища. Тільки й того, що перших чотирьох нападників розметала так, що бідолахи ногами вкрилися. І, мабуть, розлютовані невдахи зарубали б матір, якби не їхній десятник, який справедливо розсудив, що така дужа рабиня вартує доброго бранця чоловічої статі.

— Я волів би залишитись тут, — ухильно відказував Санько. Дуже вже йому подобалося на Бобровому острові. Навіть більше, ніж у діда Кудьми.

— Тоді і я тут залишуся, — рішуче казала мати. — Де ти, там і я маю бути.

— Ой, не для жіноцтва це місце, небого, — хитав головою дід Кібчик, коли повертався з плавнів. — Не можна тобі залишатися. Нічого жінкам тут робити.

— А куди ж мені подітися? — у розпачі заламувала руки мати.

— Нічого, тітко Мокрино, якось перебудемося, — розважливо заспокоював її Демко Манюня. — Ось я в татарина відібрав… як його… ага, ясир, — і Демко витяг з кишені кілька золотих монет. — З цими грішми ви швидко дасте собі раду. А я, коли хочете знати, теж не збираюся все життя сидіти на цьому острові. Он серед плавнів знайшов гарну галявину. І дерева там є, і джерело. Скородитиму там землю, курінь збудую. І житимемо там з дідом. І вас із Саньком візьмемо до себе, коли хочете. Тільки ж це не зараз буде, а на той рік…

— А якщо татари нападуть? — засумнівалася тітка Мокрина.

— Ну то й що? Я візьмуся за довбню, а ви заховаєтеся. Там же плавні поряд.

— Еге ж, заховаємося, — ще більше вагалася тітка Мокрина. — Он татари як далеко від Воронівки, та й то незчулися, коли вони налетіли. А тут — під боком крутяться.

— Нічого. Тепер наші стежитимуть за кожним їхнім кроком. Я правду кажу, діду?

— Еге ж, — згодився дід Кібчик. — Поодинці чи вдесятьох ординці відтепер навіть близько не підійдуть, а велику силу можна помітити за день, коли не більше.

Піші козаки тим часом розкошували. Вони перебирали татарських коней, як поросят на ярмарку. Вистачило на всіх. Навіть зайві були.

— Тепер нам жоден біс не страшний, — казав Володко Кривопичко, хизуючись на коневі перед дівчатами, колишніми бранками. — На такому коні тепер від мене жоден ординець не втече.

— Втекти, звісно, не втече, — пирхнув дід Кібчик, коли почув те Володкове похваляння. — Ти іншого бійся.

— Чого саме? — повернувся в його бік Володко.

— Щоб він тебе не наздогнав.

— Таке скажете! А це навіщо? — відказав Володко і змахнув у повітрі шаблею.

— І чого ви, діду, присікалися до хлопця? — озвалася з гурту якась чорнявка, що закоханими очима дивилася на Володка. — Йому ж козакувати, а не вам. Сиділи б уже на печі.

Дід Кібчик скинувся, наче йому подих забило.

— Це ти мені? — люто зашипів він. — Та я ж тобі… Я ж тут першим був!

— Ну то й що? — взялася руками в боки чорнявка. — Були першими, а тепер інші будуть ними. Правда ж, Володку?

Дід Кібчик глипнув на зніченого Володка, на розпашілу чорнявку, хотів було ще щось мовити, про те лише махнув рукою і подався подалі від дівочого гурту. Не козацьке то діло — вступати в суперечку з жінками. Лише сказав, та й то так, щоб дівчата не почули:

— Ет, і взялася ж трясця на нашу голову!

І ніхто з рядових козаків не помічав, як з кожним днем усе заклопотанішими ставали обличчя козацької старшини. Чекання майбутньої битви виявилося чи не страшнішим від самого бою. В голову лізло всяке. А що, коли Швайка вчасно не подасть вістки зі степу? А що, коли татари наваляться не найближчими улусами, а покличуть допомогу з самого Криму?

Тож не дивно, що дехто з старшини був за те, аби нишком розійтися по довколишніх плавнях. Поткнеться, мовляв, татарин сюди — і нікого не застане. Покрутиться й піде собі, не вік же йому комарів годувати. А як піде — тоді можна й знову зібратися…

Інші, серед них дід Кібчик і Вирвизуб з Остапом, були за те, щоб зустріти ординців оружно.

— Нас не так уже й мало, — гарячкував Вирвизуб. — Нас майже тисяча шабель.

— Отож бо й воно, — заперечували найобережніші. — А їх — десятки тисяч.

— Ну то й що? У степу один козак вартий десяти поганців. А в плавнях і двадцять з ним не впораються. Зате коли покажемо зайдам, де раки зимують — вся Україна на нас дивитиметься. От тільки готуватися треба, а не язиками молоти.

І Вирвизуб готувався. Майже цілими днями не випускав шаблю з рук — учив битися новобранців.

Проте небезпека чатувала на козаків з іншого боку. Надвечір третього дня, як бранці поселилися на острові, до Вирвизуба підійшов дід Кібчик і обурено почав:

— Ти бач, що воно робиться?

— А що, діду, — спитав Штефан і витер спітніле чоло.

— Я вже не кажу про дівок…

— А чим вони завинили, діду?

— Як чим? Порозпускали язики так, що доброму козакові й пройти повз них страшно. Та не про це мова. Я тебе питаю — де наші човни?

Вирвизуб поглянув у бік протоки, де від острова до очеретів і у зворотньому напрямку сновигали десятки човнів з козаками.

— Та он вони, діду, хіба не бачите?

— А чого вони плавають туди сюди, знаєш?

— Ну як же…— обережно почав Вирвизуб.

36 37 38 39 40 41 42